Твоя дитинка

– Нi! Нам не потрiбен дворовий пес.

Але дiвчинка взяла на руки цуценя i поцiлувала його в мордочку.

– Який гарненький… - тихо проказала вона до сусiдки.

– Бачите, дитинi сподобався. Вiзьмiть його!
– наполягала сусiдка.

– А як його звати?
– запитала дiвчинка, пестячи його на руках.

– Бобик.

Бобик тим часом вiд задоволення заскавучав, помочився на дiвчинку i, позiхнувши, заснув.

– Бачиш, вiн тебе вже полюбив, - правила далi сусiдка.

Батько насупився:

– Ну гаразд! Хай залишається.

Мабуть, йому було соромно вiдмовляти знайомiй.

Дiвчинка пiдхопилася, поклала зайченя у клiтку й побiгла наливати в миску молочко. Але коли вона вже стояла бiля будки, то серце болiсно тьохнуло: вона ж сьогоднi не бачила Бобика!

– Бобику, їсти! Бобику!
– покликала вона.

Але нiде нi звуку. Хлопцi пiдозрiло-хитро спостерiгали за нею.

– Бобику! Бобику!
– кликала дiвчинка, а в голосi вже з'явився розпач. Вона iнтуїтивно зрозумiла, що трапилося.

– Де Бобик? Ви же знаєте, де вiн!
– випитувала вона у хлопцiв.

– Може, утiк! А може, ти йому набридла. Або не сподобалася, - скалив зуби середущий.

– Я не знаю, - сумно промовив старший.

– Нi, ви знаєте!
– наполягала дiвчинка.
– Ви його втопили! Вам тато наказав! Я знаю, що ви його втопили!

– Я його не топив!
– озвався старший.

– Я теж. Що менi - нiчого робити? Тiльки твого Бобика топити? Треба було за ним гледiти! А не спати так довго.

– Його забрав тато, щоб викинути?
– вона побiгла на город, до каналу. Але нiяких слiдiв не знайшла.

Сльози - це коли вiд тебе пiдло забирають те, що ти любиш.

Згодом до неї пiдiйшов старший.

– Досить рюмсати! Йдеш з нами горох красти?

– Куди?

– На ферму!

– А хто ще йде?

– Наташа, Вова, Таня i Чiта. Брат i я. Ну й ти, якщо хочеш. Хоч ти ще дуже мала, але ми тебе вiзьмемо. Я їх попрошу. Ну що - йдеш?

– Я не знаю. А якщо зловлять?

– Не зловлять!

– А якщо спiймають, то татовi розкажуть. Або мамi. Нi, я не йду.

– Ну що - йде?
– крикнув з двору середущий.

– Нi! Боїться!

– Ти її умов, бо вона розтриндить матерi.

– Та я вмовляю, але вона не хоче.

– Ти що - боягузка?
– знайшов слабинку середущий.

– Нi!
– вiдповiла.

– Тодi ходи з нами!

– Добре!

– Бачиш, як iз нею слiд розмовляти?
– реготнув середущий.

Через годину вони успiшно перебралися на другий берег каналу. А ще через кiлька хвилин так само успiшно були спiйманi сторожем. Той впiзнав дiвчинку, яка тiкала останньою, адже була значно молодшою за всiх.

– Чекай-но-чекай!
– погрожував вiн, махаючи рушницею.
– Зараз же зателефоную твоїй матерi i все розповiм! Як тобi не ганьба.

Дiвчинка тiкала, голосно ревучи. Коли пiдбiгла до каналу, то не стала шукати мiлкого мiсця, а одразу плигнула у воду. I вона накрила її всю. Отямилася вже на березi, лежачи на холоднiй осiннiй травi. Над нею схилилися переляканi обличчя дiтлахiв.

– О! Очуняла!
– крикнув хтось.

– Ходiмо додому, - взяла її за руку сусiдська дiвчинка, допомагаючи пiдвестися.

– А де мiй горох?
– запитала мала.

– У водi. Ти ж випустила кульок, коли тонула.

– Але я без нього додому не пiду!… Всi принесуть горох, лише я - нi.

– Але ж ми його вже не витягнемо.

– Ну то йдiть додому, я сама!

– Ти що - здурiла? Ти ж уся мокра!

Пiднялася. Пiшла. Дорогою додому охопив страх. А якщо справдi сторож скаже матерi, або, не приведи Господи, батьковi? Що тодi?

– Гляди, - каже середущий брат вже на подвiр'ї, - аби не зiзналась матерi, що ми горох крали.

– Добре… Тiльки ж у мене платтячко мокре.

– А ти посуши.

– А як?

– Не знаю. Придумай щось. Не дай Боже, мати помiтить - дiстанеш вiд мене.

Вона розклала на подвiр'ї вогонь, роздяглася до трусикiв. На витягненiй руцi тримає голубу сукенку. Матерiал цупкий, тому не легко буде його висушити. Коли вогонь почав пекти, вона додумалася почепити сукню на палицю. Стояла, замислено спостерiгаючи за вогнем, аж доки не помiтила жовтi плями на голубiй матерiї. I аж онiмiла з переляку: «Що тепер скаже мама?»

Саме в цю мить надходить мати…

4.12

Алоїз прокидається першим. Нiнка ще спить. Вона завжди довго спить у вихiднi. Зазвичай, вiн будить її ранковими любощами, а далi, востаннє поцiлувавши, йде щось писати. Вилежавшись досхочу, вона готує їсти. Кличе його до столу не словами, а обiдньою сiєстою. Поївши, вони лягають подрiмати на годинку- другу або просто лежать, розмовляючи.

Того ранку Алоїз прокидається щасливий вiд передчуття, що сьогоднi в них буде гарний день. Нiнка мiцно притискається щокою до його долонi й посопує. Вiн починає рухати пальцями, щоб привiдкрити її губи, вона ж вдячно йому посмiхається:

– Добрий ранок, поросятко. Знаєш, що менi снилося?

– Нi…

– А розповiсти?

– Тiльки пiсля французького поцiлунку, - погладжує вiн її.

– Ой, хитрун! Добре, я тобi не розповiм про нього…

– Про кого?
– насторожується Алоїз.

– Про того, хто менi снився!

– Нi, розповiси! Тобi вже коханцi сняться? Я знав, що ти - така! I в якiй позi вiн тебе брав?

– Ха-ха!- регоче Нiна.

– Що тут смiшного? Давай, валяй, розповiдай про свiй сон!

– Нi, - лащиться вона, - тiльки пiсля любощiв.

– Хитрунка!

– Така, як i ти!
– скаче вона по ньому.
– А вiн у моєму снi був такий милий, такий симпатичний. Його звали Пiштою.

– Що ще за Пiшта? Тобi твiй колишнiй снився?

– А не скажу! Не скажу! Спочатку ти мене:

– Не буду я тебе! Тут тебе всякi пестили пiвночi, а тепер я буду…

– Ти - здурiв?
– регоче вона, бо ця гра їй надзвичайно подобається.
– Хто мене пiвночi?… Хiба я не бiля тебе спала?