Твоя дитинка

– Доброго дня, дiвчатка, - глянула на них жiнка в бiлому.

– Ми шукаємо лiкаря…

– Лiкаря? А що ви хотiли?

Десь заплакала дитина…

– А ми хотiли порадитися, - взяла iнiцiативу на себе Катя.

– Порадитися? Гм… I що ж вас, милi мої, турбує?

– Вона, - киває головою на подружку Катя, - хвора.

– I чим вона хворiє?

– Ми точно не знаємо, але здається, що СНIДом! Принаймнi саме зi СНIДом спiвпадають всi ознаки…

– Що? СНIДом?
– розширились здивованi очi жiнки в бiлому.

– Так! Бо в неї там болить i пече! А ще й висипка є!

– Гм… Але ж ви сiдайте… дiвчатка… сiдайте. Не стiйте бiля дверей.

Дiвчата нiяково познiмали з плечей рюкзаки. Посiдали на самий крайчик тапчана, готовi кожної митi дременути.

– А ще що?
– питала жiнка.
– Що ще турбує?

– Ну… Ми не знаємо…

– Гм… - розмiрковує жiнка в халатi.
– Звiдки тут взятися СНIДу? У тебе колись брали кров на аналiз?

– Нi, - видихнула дiвчинка.

– А з хлопцем ти спала?

– Спала!
– опустила очi мала.

– Спала?! I коли ж це ти встигла?

– А її зґвалтували, - поспiшила рятувати подружку Катя.

«Зґвалтували?
– подумала дiвчинка.
– Хiба це входило в нашi плани? I звiдки вона таке взяла?»

– Зґвалтували?
– перепитала жiнка.
– Так потрiбно заявити в мiлiцiю! Що ж ви тут сидите! Ти хоч знаєш, хто тебе зґвалтував?

– Знає! Аякже! Звичайно, що знає!
– брехала перелякано Мар'яна.

«Навiщо ти таке городиш?
– запитував погляд дiвчинки.
– Що тепер далi? Як ми з цього виплутаємося?

– Мусите заявити! Що ви чекаєте? Так хоч грошi матимете…

– Та нi, нам не потрiбнi грошi. Нам би її вилiкувати:

– Але, дiвчата, скажу вам чесно, вiд СНIДу не лiкують. Вiд нього помирають. Причому доволi швидко. А тобi, дiвчинко, потрiбно зареєструватися в нашiй лiкарнi. Заповнити анкету. Здати кров, пройти обстеження. Можливо, це навiть коштуватиме грошей.

– Нi! Я не можу зареєструватися! Я хотiла б, щоб це все зробили, не засвiчуючи мого прiзвища!

– Гм… А це ще чому?

– Бо ви зателефонуєте до школи!

– Бо в мене тут родичi працюють! I ви їм розповiсте!
– в один голос закричали дiвчата.

– Родичi, кажеш? I хто тут у тебе?

– Я не можу вам цього сказати.

– А чому б i нi? Ти менi скажи, а я нiкому не розповiм, не хвилюйся.

– I дiвчинка ледь прошепотiла прiзвище.

– Це та, що в хiрургiї?
– задумалася жiнка в бiлому. При цьому її обличчя аж витягнулося вiд цiкавостi. Але не отримавши вiдповiдi, перепитала:

– Та, що на третьому поверсi?

– Так!
– вiдповiла дiвчинка i вiдчула, як її боляче вщипнула подруга. Але вже було пiзно.

– Ой, дiвчатка мої… - задумалась жiнка.
– Навiть не знаю, чим вам допомогти. СНIД - це дуже страшна хвороба. Тобi потрiбно стати на облiк. А тепер ви маєте пiти, бо я мушу зачинити кабiнет.

Вони вийшли. Через кiлька хвилин, коли вже були на подвiр'ї, вийшла й жiнка в бiлому халатi. Вона поставила бiля себе вiдро й швабру i почала прибирати довгий коридор гiнекологiї.

Дiвчата сiли на лавицю. Що тепер робити? Вiд кого чекати допомоги?

– Я боюся, - захникала Катя, - що я теж хвора. Ми ж iз тобою також цiлувалися. А хвороба ця передається саме через любощi. Я також помру?

– Менi дуже страшно!
– схлипнула дiвчинка.
– Я не знаю, що робити…

– Є тiльки два варiанти. Перший, це зареєструвася i здати аналiзи. Iнший, гiрший, мовчати i чекати, коли ти помреш… Я вибрала б перший.

– А я не можу! Ти не знаєш, що зi мною зроблять вдома, коли дiзнаються, що я спала з хлопцем!

– А може, ти не спала? Ми ще не вияснили…

– Нi, точно спала. Я чомусь так вiдчуваю.

– Я би все одно розповiла мамi. Вона б допомогла.

– А я не можу, бо вона розповiсть батьковi. I вiн мене вiдлупцює. А потiм вiдлупцює маму.

– З чого ти взяла?

– А я одного разу чула, як вiн казав мамi, що якщо я завагiтнiю, куритиму або матиму погану поведiнку, то вiн її приб'є. Але спочатку приб'є мене!

– Чому ти його так боїшся? Коли ми зустрiлися на вулицi, вiн зi мною так мило розмовляв. Менi здалося, що твiй тато такий приємний! Навiть мене погладив. А ти говориш такi жахливi речi. Краще мати рiдного батька, нiж так, як я - вiтчима.

Вони попрощалися. Дiвчинка йшла додому з подвiйним каменем на серцi. Окрiм невилiковної хвороби, її гнiтило ще й почуття безмежного страху.

4.14

Одного пiзнього вечора стомлена i сумна Нiнка повертається пiсля роботи i курсiв додому.

Кiлька днiв тому вона вирiшила розповiсти Алоїзовi про свої плани на наступний рiк, але нiяк не наважувалася. Бо страх бути незрозумiлою часто навшпиньки ходив за нею.

А ще у коханцiв аж два вечори не було любощiв.

«Що трапилося?
– думає Нiнка - Це на нього не схоже. Можливо, в Алоїза з'явилася iнша? I вiн кохає ЇЇ? Так-так, адже сьогоднi зранку вiн не так поцiлував мене на прощання. I обiйняв лише легесенько!

А ще вночi Нiна прокинулася вiд того, що спала не на його плечi, а на подушцi! Вона ледь не розплакалася i навiть хотiла його розбудити, щоб запитати, чи вiн її ще кохає. Але потiм вирiшила зробити це вранцi. А коли вiн зранку не потягнувся до неї, вона страшенно образилася i розплакалася.

– Чому ти плачеш?
– питає здивований Алоїз.
– Мишко, тобi вже час збиратися. Дивися, вже дев'ята година. Знову шеф на тебе нагримає. Чому ти плачеш? Можеш менi пояснити?

– Не-е-е-м-о-о-о-ж-у-у-у! Ранiше ти мене зранку нiчого не питав!

Вiн хоче обiйняти її, але Нiна рiзко встає з лiжка.

– Не хочеш обiймати i не треба! Спи собi. Якщо не кинешся до телефона, тiльки-но я вийду за дверi!

– Що ти, мавпочко, верзеш?
– смiється вiн.
– Кому я можу телефонувати? Хiба я не весь час проводжу з тобою?