Твоя дитинка
Шрифт:
«Боже, - думала вона, - яка я погана! Погана. Погана. Погана».
I так весь час: «Моя хвороба прогресує. Я помру. Тому що - по-га-на».
Що ще залишається дитинi, якiй вiд народження втокмачують, що вона погана?
Хiба вона не приречена на смерть? Хiба вона могла би взяти вiд життя щось бiльше? Хiба вона заслужила на щось краще?
В її серцi вiдповiдь дуже проста:
– Нi!
Пiсля болю прийшло свербiння. Все почервонiло й розпухло до неймовiрних розмiрiв. Жах має великi очi.
– Усе! Це, мабуть, остання стадiя.
Розглядала себе в дзеркало i плакала.
У школi одразу вiдкликала подругу. Примусила її сховатися за кущi, щоб, не приведи Господи, нiхто не почув їхню балачку.
– Катю! Я хочу тобi зiзнатися.
– У чому? Ти закохалась?
– Нi, я - хвора.
– ???
– Смертельно!
– Брешеш! На що ж ти хвора?
– На СНIД.
– Цього не може бути!
– Може! Пам'ятаєш, на валеологiї нам розповiдали про симптоми.
– Ну?
– Дивись!
– опускає трусики.
– Гм… Справдi, дивно… Якщо ти впевнена, що це - СНIД, то тодi…
– Я знаю…
– Стривай, але при останнiй стадiї вiдпадає нiс!
– Ти впевнена?
– Точно. Я щось таке чула. Ану стань збоку, я гляну на обличчя. Чекай, я стисну носа. Ось так. О, вiн хруснув! Мабуть, уже починає вiдмирати. Мiй вiтчим п'яний кричав, що хто багато «трахається», у того нiс вiдпаде.
– Дiвчинка ледве тамує сльози…
– Це ж, напевно, боляче!
– Так! Моя бабка казала, що швидко вмирати легко. А довго - боляче! А ти ж вмираєш потрошку! Слухай, давай, я попрошу маму, щоб ти у нас заночувала? Я хотiла б ще з тобою хоч раз набавитися досхочу. Моїй сестрi купили дитячу швейну машинку, то будемо гратися у швачок.
– Так!
– зблиснули очi дiвчинки.
– Я так хочу погратися зi швейною машинкою!
– Побiгли, бо вже - дзвiнок!
Вони забiгли до класу. Учитель вже сидiв за столом.
– А ви, дiвчата, хiба не чули дзвiнка?
– Чули… - опустили винувато голови.
– То чому запiзнилися?
Мовчать.
– Бо вони - лесбiянки!
– гукнув якийсь розумник.
Клас вибухнув реготом.
Пiсля урокiв Катя пiдiйшла до дiвчинки.
– Ну що робитимемо зi СНIДом?
– Може, пiдемо до лiкаря?
– Але ж там твої родичi…
– Скажу, що однофамiльцi…
– Не повiрять. Може, вигадаємо тобi iнше прiзвище?
Увечерi дiвчинка приходить додому. Вiчно заклопотана мати ще на роботi. Батько читає газету. Дiти вечеряють. Старший сидить зажурений. Понуро дивиться в тарiлку. Коли батько виходить, дiвчинка його запитала:
– Щось трапилося?
– Нi! А тобi яке дiло?! Сиди й помовкуй!
Вона була дуже вразливою. Якщо щось, одразу плакала. Так i тепер, сльози набiгли на очi. А старший брат розповiдає середньому.
– Усi в училищi смiються з моїх чобiт. Я коли зайшов, реготу було на цiлу аудиторiю. Питали, чи часом мiй батько не сам їх зробив? Нiхто не вiрить, що в татка висока посада, що вiн заробляє 700
рублiв на мiсяць i що в нас є авто.Розмову перервав батько, який надiйшов:
– Що таке?
– гримнув вiн.
– Ви вже нормально й поїсти не можете? Чого ревеш?
– Нiчого…
– Ну гляди менi.
А потiм прийшла мати. У неї були пiдфарбованi губи, завите волосся i нова голуба курточка. Дiти аж ахнули вiд несподiванки. Вони не звикли бачити матiр красивою.
Батько довго й прискiпливо дивиться на дружину. Йому щось не подобається.
– Марш спати!
– гримнув вiн на дiтей.
Тi розбiгаються, задоволенi, по своїх кiмнатах. Нiхто ж не хотiв бути присутнiм під час їхньої розмови.
Дiвчинка одразу лягає у лiжко. I тiльки накрившись ковдрою з голови до нiг, залишивши невеличкий отвiр для повiтря, засинає. Вона завжди спить повнiстю закутаною. Коли вона накрита, їй не так лячно…
4.13
Вони знову їдуть. Цього разу в її рiдне село. Але як сказати батькам, що цей, майже на 15 рокiв старший чоловiк - її коханий?
Нiнка телефонує матерi, що до неї приїдуть журналiсти, якi писатимуть про церкву. Та погоджується, але є ще й батько, який впирається i видає рiшуче: «Нi».
Мати дзвонить доньцi. Але вже пiзно, бо дiвчина сидить зi своїм коханим у поїздi. Тодi Нiнка телефонує однокласниковi i проситься на нiчлiг до старої спорожнiлої хижки. Той погоджується. Каже, що залишить ключ на пiдвiконні, бо сам працює в нiчну змiну.
– Гаразд, - каже Нiнка.
– Але там немає свiтла!
– попереджає вiн.
– Це нiчого! Ми купимо свiчки.
– Тодi до завтра!
– Дякую, Федю!
На великiй зупинцi вони вискакують, аби купити свiчки. Купують багато, щоб було достатньо на цiлий вечiр.
Перед хатою довго вовтузяться в темрявi, вiдчиняючи ворота, шукають ключа, вiдмикають дверi.
Нiнка забiгає першою, аби в темрявi вiдшукати по пам'ятi книжку й сховати. Книжку, яку їй ще на початку знайомства подарував Алоїз. А вона її вiддала Федi. Нiнка знає, що коханий за таке образився б. Тому поспiшає закинути її пiд лiжко.
– Маля! Що ти там вовтузишся? Допоможи менi, адже я тут уперше! У тебе щось упало?
– Нi! Я просто перечепилася…
– Ходи, запалиш свiчку.
Вiн роззувається i заходить до кiмнати.
Федя розпалив грубку, тому тут тепло i навiть затишно. Вони запалюють свiчки i розкладають пожитки. Потiм вечеряють.
Дiвчина ще хоче погуляти вечiрнiм селом, але Алоїз просить бути обачнiшою.
– Адже це - село!
– каже вiн.
– Хтось побачить, а потiм донесе батькам. Яке ти ще нерозумне! Думати треба головою!
– Не переживай, киця! Думаєш, я тут вперше ночую? Що-що, а хитрувати я вмiю!
– смiється Нiнка.
– А з ким ти тут ще ночувала? Ти що - водила сюди хлопцiв?