Вірнопідданий
Шрифт:
В ці холодні й вогкі лютневі дні 1892 року він багато часу збував на вулиці, чекаючи великих подій. На Унтер ден Лінден щось змінилося, хоч було ще неясно, що саме. На перехрестях стояли кінні поліціянти й також чекали. Перехожі вказували один одному на величезні скупчення поліції. «Безробітні!» Люди зупинялися, щоб подивитися на них. Вони йшли з північної частини міста невеличкими групами, повільним, розміреним кроком. На Унтер ден Лінден вони зупинялися, наче розгубившись, радилися поглядами і повертали до палацу. Там вони, засунувши руки в кишені і піднявши плечі, мовчки стояли під дощем, що падав на їхні вилинялі пальта, а проїжджі екіпажі обхляпували їх болотом. Деякі з них стежили очима за перехожими офіцерами, дамами в довгих шубах, у колясках, чоловіків, які припленталися сюди з Буррштрасе, і їхні обличчя не виражали нічого — ні погрози, ні навіть цікавості, ніби вони прийшли сюди не дивитися на інших, а показати себе. А деякі не зводили очей з вікон палацу.
— Не розумію, — казав Дідеріх, — чому поліція не діє енергійніше! Адже ж це банда бунтівників.
— Не турбуйтеся, — заперечував Вібель, — поліція одержала точні інструкції. Там, нагорі, провадять добре продуману політику, запевняю вас. Далеко не завжди бажано, щоб такі гнійники на тілі держави були виведені на самому початку. Їм дають доспіти, а тоді вже беруться за роботу!
Гнійник, про який говорив Вібель, день у день достигав усе більше, і двадцять шостого він, очевидно, прорвав. Демонстрації безробітних, здавалося, мали цього дня певну мету. Відтиснені на одну з північних вулиць, безробітні, раніше ніж їм встигали перетяти дорогу, пробивалися ще більшими гуртами із сусідньої. На Унтер ден Лінден їхні колони з’єднувалися; поліція розганяла їх, а вони зливалися знову, доходили до палацу, відступали і знову поверталися до нього, мовчазно і невтримно, мов ріка, що вийшла з берегів. Рух екіпажів припинився, пішоходи застрявали, втягнені цією повільною повінню, що в ній потопала площа, цим каламутним і сірим морем бідняків, яке вперто котилося вперед, з глухим гомоном, підносячи, ніби щогли загиблих кораблів, держална прапорів: «Хліба! Праці!» Виразніший гул виривався з глибин то тут, то там: «Хліба! Праці!» Линучи над юрбою, він наростав, немов з грозової хмари: «Хліба! Праці!» Натиск кінної поліції — море запінилося, відринуло, залунали жіночі голоси в тім хаосі, пронизливі, як сигнальні свистки: «Хліба! Праці!»
Біжать, збивають одне одного з ніг, змітають юрбу роззяв біля пам’ятника Фрідріхові. Але в них роззявлені роти; з дрібних чиновників, які не можуть дістатися до своєї служби, летить порох, ніби їх витрушують. Хтось із покривленим обличчям, якого Дідеріх не пізнає, кричить: «Тепер усе піде інакше! Будуть бити жидів!» — і людина зникла раніше, ніж Дідеріх устиг збагнути, що це пан фон Барнім. Він хоче кинутися слідом за ним, але натовп жбурляє його до вікна кав’ярні, він чує брязкіт розбитої шибки, і якийсь робітник кричить: «Нещодавно вони вигнали мене звідси, бо на мені не було циліндра і мої тридцять пфенігів пропали», — і лізе крізь вікно до кав’ярні, де люди, стикаючись серед перекинутих столиків, падають животами на підлогу, всіяну уламками, і голосно верещать:
— Не впускайте більше нікого! Нам нічим дихати!
Але до кав’ярні ще і ще лізуть люди.
— Поліція натискає!
Крізь вікно видно, що середина вулиці вільна, очищена, ніби для тріумфального походу. Раптом хтось каже:
— Це ж Вільгельм!
І Дідеріх знов опинився на вулиці. Ніхто не знав, як це сталося: раптом люди дістали змогу йти тісною юрбою на всю широчінь вулиці і по обидва боки коня, на якому сидів кайзер — сам кайзер! Дивилися на нього і йшли за ним. Клубки галасливих людей розплутувалися, вони прилучалися до юрби. Всі дивилися на нього. Темний потік, безформний, безладний, безмежний, а над ним світла пляма: молодик у шишаці, кайзер. Вони бачили, що змусили його вийти з палацу. Вони кричали: «Хліба! Праці!» — доти, поки він з’явився. Ніщо не змінилося, тільки він був тут, і вони вже йшли за ним, як на парад на Темпельгофське поле.
З боків, де ряди були рідші, гарно одягнені люди говорили одне одному:
— Ну, дякувати богові, він знає, чого хоче.
— Чого ж він хоче?
— Показати цій банді, у чиїх руках влада! Він пробував узяти їх добром і навіть задалеко пішов у своїх поступках два роки тому. Вони знахабніли.
— Страху він не знає, це треба визнати. Друзі мої, це історичний момент!
Дідеріх почув ці слова і здригнувся. Старий чоловік, який проказав їх, звертався й до нього. У старого були сиві бакенбарди, а на грудях — залізний хрест.
— Молодий чоловіче, — сказав він, — про те, що сьогодні вчинив наш блискучий молодий кайзер, діти читатимуть у підручниках. Згадаєте моє слово!
Багато хто йшов, випнувши груди, з урочистим обличчям. Вершники, що поступали за кайзером, трималися з крайньою рішучістю, але спрямовували своїх коней крізь юрбу з таким виглядом, ніби всіх цих людей зібрано тут як статистів для вистави за участю найясніших осіб; іноді вони кидали погляди навкруги, ніби бажаючи перевірити враження, яке вони справляють на публіку. Сам він, кайзер, бачив тільки себе й свій подвиг. Його риси застигли в глибокій серйозності, його
погляд блискав над зачарованими ним тисячами людей. Він мірявся силами з ними, помазаник божий, з повсталими рабами! Сам-один і без охорони зважився він вийти до них, сильний тільки своїм помазанням. Вони могли підняти на нього руку, якщо на те була воля всевишнього; він офірував собою задля священного обов’язку. Коли ж бог за нього, тоді хай вони бачать це! Тоді вони навіки збережуть у своїх серцях спогад про його діяння і згадку про власне безсилля!Поруч з Дідеріхом ішов молодик у крислатому капелюсі художника, він сказав:
— Знаємо ми це. Наполеон у Москві, що сам ходив серед народу.
— Але ж це велично! — заявив Дідеріх, і голос його урвався.
Молодик знизав плечима.
— Комедія, і досить кепська.
Дідеріх поглянув на нього, силкуючись блискати очима, як кайзер.
— Ви, певно, теж із таких.
Він не зміг би сказати з яких. Він тільки відчував, що зараз, уперше в житті, йому випала нагода захистити добру справу від ворожої огуди. Хоч він і був збуджений, проте встиг обвести поглядом молодикові плечі: вони були не широкі. До того ж навколо звучали осудливі зауваження. Тоді Дідеріх перейшов у наступ. Своїм черевцем він припер ворога до стінки і вдарив по його крислатому капелюхові. Інші теж почали душпелити кулаками. Незабаром і капелюх, і сам художник лежали на землі. Протискуючись уперед, Дідеріх кинув своїм поплічникам:
— Цей, певно, ухилився від військової служби! Рубців на ньому також нема!
Старий чоловік з бакенбардами і залізним хрестом знов опинився поряд, він потис Дідеріхові руку:
— Браво, молодий чоловіче, браво!
— Як тут не розлютитися? — сказав Дідеріх, ще важко зводячи дух. — Коли людина зважується спаскудити нам історичний момент.
— Ви були на військовій службі? — спитав старий.
— Я мріяв назавжди лишитися в лавах нашої армії, — сказав Дідеріх.
— Авжеж! Але Седан буває не щодня! — старий торкнувся свого залізного хреста. — Це судилося нам!
Дідеріх випростався, він показав на приборканий народ і кайзера.
— Це варто Седана!
— Авжеж! — сказав старий.
— Дозвольте, вельмишановний пане! — крикнув хтось, розмахуючи записником. — Ми повинні написати про це. Картина настрою, розумієте? Ви, здається, відлупцювали «товариша»?
— Пусте, — Дідеріх досі ще задихався. — На мою думку, пора взятися за внутрішнього ворога. Наш кайзер з нами.
— Чудово, — сказав репортер і записав: «Юрба глибоко схвильована, люди всіх станів висловлюють свою безмірну відданість і непохитне довір’я найяснішій особі».
— Слава! — закричав Дідеріх, бо закричали всі, і підхоплений могутнім потоком людей, які так само кричали, він раптом опинився перед Бранденбурзькими воротами. За два кроки попереду нього у ворота в’їхав кайзер. Дідеріх міг би зазирнути йому в обличчя, побачити кам’яні риси та блискаючий погляд; але він так кричав, що перед очима у нього все розпливалося. Сп’яніння, сильніше і ще прекрасніше, ніж від пива, підіймало його навшпиньки, несло в повітрі. В стані бурхливого екстазу він махав капелюхом високо над юрбою, піднесений до небес, де кружляють наші найвищі почуття. Там, під склепінням брами, яка бачила стільки переможних в’їздів, з лицем скам’янілим та блискаючим, поступала на коні влада! Та влада, яка нас топче і чиї копита ми цілуємо! Яка топче голод, непослух і зневагу! Перед якою ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми — атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула! І, бувши кожен зокрема нулем, ми стрункими лавами — «Нова Тевтонія», армія, чиновництво, церква і наука, промислові об’єднання і могутні організації — конусоподібно зводимося до вершини, де стоїть вона, скам’яніла та блискаюча! Жити в ній, прилучитися до неї, бути невблаганним до тих, хто не з нею, і тріумфувати, навіть коли вона душить нас своєю п’ятою: бо саме цим усправедливлює вона нашу любов!
…Один з поліціянтів, ланцюг яких охороняв ворота, так штовхнув Дідеріха в груди, що йому перехопило подих; але очі його світилися таким захватом перемоги, наче він сам проїздив повз усіх цих приборканих злидарів, які давилися власним голодом. За ним! За кайзером! Усіх хвилювали ті ж самі почуття, що й Дідеріха. Ланцюг поліціянтів не міг устояти проти такої навали почуттів; його прорвали. По той бік воріт стояв другий ланцюг. Довелося звернути, дістатися до Тіргартена околясом, шукати пролазки. Знайшов її небагато хто; Дідеріх був сам, коли вибіг на дорогу для верхової їзди назустріч кайзерові, який також був сам. Людина, охоплена фанатизмом, забризкана болотом, у подертій одежі, із здичавілим поглядом. Кайзер з коня блиснув на нього очима, пронизуючи його поглядом. Дідеріх зірвав з голови капелюха, широко роззявив рота, але крику не було. З розбігу круто зупинившись, він послизнувся, з усього маху гепнувся в калюжу і лежав, задерши ноги, весь заляпаний болотом. Кайзер зареготав. Це — монархіст, вірнопідданий! Кайзер обернувся до своїх супутників і ляснув себе по стегну, далі регочучи. Дідеріх із своєї калюжі дивився йому вслід, все ще широко роззявивши рота.