Вірнопідданий

Він запротестував.

— Я цілком усвідомлюю взяту на себе відповідальність.

— Відповідальність? — сказала Агнеса. — Хто говорить про це? Я три роки кохаю тебе. Ти ж цього не знав. Мабуть, уже так судилося!

Дідеріх, засунувши руки до кишені, подумав: «Така доля легковажних дівчат». Водночас йому хотілося ще раз почути її освідчення.

— Значить, ти насправді кохала мене, тільки мене?

— Я бачила, що ти не віриш у це. Як то було страшно для мене, коли ти перестав приходити до нас, і я зрозуміла, що всьому кінець. Це було так страшно! Я хотіла написати тобі, піти до тебе. Але мені забракло мужності, бо я перестала подобатися тобі. Я була в такому тяжкому стані, що татові довелося вирушити зі мною в подорож.

— Куди? — спитав Дідеріх. Але Агнеса, не відповівши, знову пригорнула його до себе.

— Кохай мене! Я не маю нікого, крім тебе!

Дідеріх подумав зніяковіло: «Небагато ж ти маєш». Агнеса багато втратила в його очах, відколи він пересвідчився, що вона кохає його. До того ж, казав він собі, дівчині, здатній на такі вчинки, не можна довіряти.

— А Мальман? — в’їдливо спитав він. — Дещо в тебе все ж таки з ним було. Ну, облишмо його, — сказав Дідеріх, коли вона з жахом випросталася, і постарався загладити свою вихватку. Адже ж і він, мовляв, так само ще не спам’ятався від щастя.

Вона одягалася дуже повільно.

— Між іншим, твій батько, певно, не знатиме, що й подумати, — зауважив Дідеріх.

Вона тільки знизала плечима. Коли вона була готова і він уже відчинив двері, вона ще раз зупинилася і довгим, боязким поглядом обвела кімнату.

— Може статися, — сказала вона, звертаючись до самої себе, — що я більше ніколи сюди не прийду. У мене таке відчуття, наче сьогодні вночі я помру.

— Ну, що ти? — сказав з болем Дідеріх.

Замість відповісти вона знову пригорнулася до нього, притискуючись устами до його уст, грудьми до його грудей, і ніби зрослася з ним від стегон до стіп. Дідеріх терпляче чекав. Нарешті вона відірвалася від нього, розплющила очі й сказала:

— Не думай, що я чогось від тебе вимагаю. Я кохаю тебе, все інше мені байдуже.

Він запропонував найняти візника, але вона захотіла піти пішки. Дорогою він розпитував про її сім’ю і про спільних знайомих. І тільки на майдані Бель-Альянс зненацька захвилювався і трохи хриплим голосом мовив:

— Зрозуміла річ, я й не думаю ухилятися від свого обов’язку перед тобою. Але поки що, ти розумієш, я ще нічого не заробляю, я повинен спочатку закінчити освіту, поїхати додому і ознайомитися із своєю фабрикою…

Агнеса відповіла вдячно і спокійно, ніби їй вділили комплімента:

— Буде чудово, якщо я згодом зможу стати твоєю дружиною.

Коли вони повернули на Блюхерштрасе, він зупинився й нерішуче зауважив, що йому, мабуть, краще повернутися назад. Вона сказала:

— Ти боїшся, що нас можуть побачити? Це нічого не змінить, бо мені все одно доведеться розповісти вдома, що я зустріла тебе і ми разом чекали в кав’ярні, поки не відновиться рух.

«Ну, брехати вона вміє», — подумав Дідеріх. Вона додала:

— В неділю приходь до нас обідати, неодмінної приходь.

Це було вже занадто, він скипів:

— Щоб… я?.. До вас?

Вона всміхнулася ніжно й лукаво:

— Інакше не можна. Якщо нас коли-небудь побачать разом… Хіба ти не хочеш, щоб я знову прийшла?

О, так, цього він хотів! А проте їй довго довелось умовляти його, поки він пообіцяв прийти. Коло під’їзду він манірно вклонився їй, різко відвернувся й подумав: «Неймовірно хитрі ці жінки, з цією я довго водитися не буду». Тим часом він з прикрістю згадав, що час іти до пиварні. Його поривало додому, він сам не знав чому. Замкнувши за собою двері своєї кімнати, він зупинився і втупив очі в темряву. Раптом він простяг руки, підвів лице і з довгим зітханням сказав:

— Агнесо!

Він почував себе оновленим, легким, ніби відірваним від землі. «Я неймовірно щасливий», — думав він. І ще: «Ніколи в житті я вже не матиму такої втіхи!» Він зрозумів, що до цього часу, до цієї хвилини сприймав усе невірно, невірно оцінював усе. Там, у пиварні, вони тепер п’ють і бундючаться. Євреї або безробітні — яке йому до них діло, за віщо йому їх ненавидіти? Дідеріх був навіть готовий любити їх! Невже це він, він сам, збув дня у цій тисняві, серед людей, яких вважав за ворогів? Адже ж вони люди, Агнеса сказала правду! Невже він побив людину за кілька слів, вихвалявся, брехав, по-дурному знесилився і, нарешті, обдертий і ошалілий, гепнувся в грязюку перед якимсь чоловіком на коні, перед кайзером, який поглузував з нього? Він зрозумів, що до того, як прийшла Агнеса, він провадив безпорадне, нікчемне і сіре життя. Прагнення, які тепер здавалися чужими, почуття, яких він тепер соромився, і жодної людини, кого б він кохав, — поки не прийшла Агнеса! «Агнесо! Люба Агнесо, ти не знаєш, як я кохаю тебе!» Але вона дізнається про це. Він відчував, що ніколи не зуміє висловити цього так добре, як цієї хвилини, і написав їй листа. Він написав, що й він сам ці довгі три роки чекав на неї і що не мав ніякої надії, бо вона надто прекрасна для нього, надто гарна й добра; що про Мальмана він навіював усе собі з боягузтва і впертості; що вона свята, і тепер, коли вона спустилася до нього, він лежить коло її ніг. «Підніми мене, Агнесо, я можу бути сильним, я відчуваю це, і я присвячу тобі все своє життя!» Він заплакав, припав лицем до диванної подушки, котра ще зберігала її пахощі, і заснув, схлипуючи, як колись у дитинстві.

Ранком він, звичайно, здивувався і був неприємно вражений, побачивши себе не в ліжку. Він згадав, яка велика подія сталася в його житті, і серце його солодко завмерло. Але разом з тим у нього зародився сумнів — чи не занадто він переборщив учора в листі. Він перечитав його: все це дуже добре, і справді можна було загубити голову, несподівано ставши коханцем такої чудової дівчини. Шкода, що її немає зараз тут, як би він приголубив її! Та листа краще все ж таки не надсилати. Це було б необережно з усіх міркувань. Ще, так і дивись, потрапить до рук татуся Геппеля… Дідеріх замкнув листа до шухляди письмового стола. «Вчора я навіть поїсти забув!» Він замовив собі щедрий сніданок. «І курити не хотілося, щоб не заглушити її запаху. Все це дурниці. Так не можна». Він закурив сигару і пішов до лабораторії. Те, що у нього було на серці, він поклав вилити краще не в словах — такі пишні слова не гідні мужчини і недоречні, — а в музиці. Він узяв унаєм рояль і набагато успішніше, ніж колись на уроках музики, зайнявся Бетховеном і Шубертом.

У неділю, коли він подзвонив біля дверей Геппелів, Агнеса сама відчинила йому.

— Служниця не може відійти від плити, — сказала вона, але погляд виказував її цілком.

Дідеріх зніяковіло опустив очі на срібний браслет, яким вона побрязкувала, немов бажаючи привернути його увагу.

— Не пізнаєш? — шепнула Агнеса. Він почервонів.

— Той, що його подарував Мальман?

— Не Мальман, а ти! Я наділа його вперше.

Вона швидко й гаряче потисла йому руку, потім відчинила двері до вітальні. Пан Геппель обернувся:

— А, от і наш утікач! — Та як тільки він побачив Дідеріха, вираз його обличчя змінився, він пожалкував про свою фамільярність. — їй-богу, я б не пізнав вас, пане Геслінгу!

Дідеріх подивився на Агнесу, немовби кажучи: «От бачиш? Він помітив, що я вже не таке дурне хлоп’я».

— А у вас усе по-старому, — мовив Дідеріх, вітаючися з сестрами і Геппелевим шуряком. Але насправді він бачив, що всі дуже постаріли, особливо сам пан Геппель, який мав уже не такий бадьорий вигляд, як колись, а масні щоки його сумно обвисли. Діти підросли, і в кімнаті ніби когось не вистачало.

— Так, так, — завершив вступну розмову пан Геппель, — час спливає, але добрі друзі завжди знаходять один одного.

«Коли б ти знав як!» — зніяковіло і зневажливо подумав Дідеріх, ідучи з усіма до столу. Приступаючи до телятини, він, нарешті, згадав, хто завжди сидів навпроти нього. Це була та тітка, яка з таким апломбом питалася його, що він вивчає, і не знала, що хімія і фізика — це не одне й те саме. Агнеса, котра сиділа поруч нього, поясніла йому, що ця тітка вже два роки тому померла. Дідеріх пробурмотів співчуття, але про себе подумав: «Значить, вона більше не плестиме дурниць». Йому здавалося, що в усіх тут приголомшений і пригнічений вигляд, лише його самого доля вивищила по заслузі. І він озирнув Агнесу згори донизу поглядом власника.