Вірнопідданий
Шрифт:
На солодку страву довелося чекати, як і три роки тому. Агнеса тривожно поглядала на двері. Дідеріх бачив, як потемніли її прекрасні золотисті очі, ніби трапилася якась біда. Він раптом відчув до неї глибокий жаль, величезну ніжність. Він підвівся і крикнув крізь двері:
— Марі! Крем!
Коли Дідеріх повернувся, Геппель підніс свою склянку.
— Ви вже колись так само зробили. Ви як у нашому домі як рідний. Правда, Агнесо?
Агнеса подякувала Дідеріхові поглядом, який перевернув йому всю душу. Він мусив опанувати себе, щоб стримати сльози, які підступили до очей. Як доброзичливо всміхалися йому родичі! Шуряк цокнувся з ним. Які гарні люди! І Агнеса, люба Агнеса кохає
На жаль, по обіді пан Геппель знову завів розмову про заворушення. Якщо вже ми, нарешті, скинули з себе кірасирські Бісмаркові чоботи, то ні до чого тепер дратувати робітників хвастовитими промовами. Молодик (так пан Геппель називав кайзера) своїм базіканням ще накличе на нас революцію… Дідеріх уважав за свій обов’язок від імені молоді, непохитно відданої своєму блискучому молодому кайзерові, якнайсуворіше засудити таке критиканство. Його величність самі зводили сказати: «Тих, які хочуть мені допомогти, просимо до нас! А тих, які проти мене, я знищу». При цьому Дідеріх старався блискати очима. Пан Геппель сказав, що далі буде видно.
— В наш важкий час, — додав Дідеріх, — кожен повинен стояти на своєму посту. — І він став у позу перед Агнесою, яка в захваті дивилася на нього.
— А чим наш час важкий? — спитав Геппель. — Ми самі один одному псуємо життя, через те нам і час здається важким. Я завжди був у злагоді зі своїми робітниками.
Дідеріх висловив твердий намір запровадити вдома, на своїй фабриці, зовсім інші порядки. Соціал-демократів він більше у себе терпіти не буде, і робітники по неділях ходитимуть до церкви!
— Навіть так? — здивувався пан Геппель. Він не може вимагати цього від своїх людей, коли він сам заглядає до церкви лише великої п’ятниці. — Навіщо ж мені їх дурити? Християнство — добра річ, але пасторовому базіканню не вірить більше ні одна душа.
На Дідеріховому обличчі відбилася глибока певність власної переваги.
— Дорогий пане Геппелю, я можу сказати вам тільки одне: в те, у що вважають за потрібне вірити там, нагорі, і особливо в те, у що вірить мій шановний друг, асесор фон Барнім, беззастережно вірю і я. Це все, що я можу вам сказати.
Геппелів шуряк, який був службовцем, зненацька став на бік Дідеріха. У Геппеля вже почервоніло обличчя, коли ввійшла Агнеса з кавою.
— Ну, як вам подобаються мої сигари? — Геппель плеснув Дідеріха по коліну. — От бачите, в особистих смаках у нас розбіжності нема.
Дідеріх подумав: «Я тепер, так би мовити, член сім’ї». Він почав поводитися трохи вільніше, стало зовсім затишно. Пан Геппель поцікавився, коли Дідеріх закінчить університет і дістане звання доктора. Він ніяк не міг збагнути, що якась робота з хімії може потребувати двох або ж більше років. Дідеріх у висловах, яких ніхто не розумів, розказав про труднощі хімічних проблем. У нього було відчуття, що Геппель жде на його диплом з певною метою. Агнеса, очевидно, також відчула це, бо втрутилася в розмову і змінила тему. Коли Дідеріх попрощався, вона вийшла разом з ним і шепнула йому:
— Завтра о третій у тебе.
Від бурхливої радості він схопив її в обійми і поцілував тут же, в передпокої, тимчасом як зовсім близько служниця брязкотіла посудом. Агнеса сумно запитала:
— Невже ти й не подумав, що було б зі мною, якби раптом хтось зайшов?
Він зніяковів і на знак пробачення зажадав ще одного поцілунку. Вона поцілувала його.
Дідеріх звичайно повертався з кав’ярні до лабораторії о третій годині. Цього дня він уже о другій годині був у своїй кімнаті. Вона прийшла точно, навіть раніше
як о третій.— Ми обоє не могли дочекатися! Як ми кохаємо одне одного!
Сьогодні було краще, ніж першого разу, набагато краще. Вона більше не плакала, не боялася; і до кімнати заглядало сонце. Дідеріх розмаяв на сонці Агнесине волосся і занурив у нього своє обличчя.
Вона забарилася в нього так довго, що їй ледве вистачило часу, щоб зробити куплю, на яку вона покликалася, ідучи з дому. їй довелося бігти. Дідеріх, який біг разом з нею, був дуже стурбований, щоб це їй не пошкодило. Але вона сміялася, вся порожевівши, і називала його своїм ведмедем. Так закінчувалися тепер усі ті дні, коли вона приходила. Вони завжди були щасливі. Геппель бачив, що Агнеса почувається краще, ніж будь-коли раніше, і це молодило його самого. Тому й неділі миналися все веселіше. Розмова тривала до вечора, потім подавали пунш, Дідеріх грав Шуберта або вдвох з шуряком співав студентських пісень, а Агнеса акомпанувала їм. Іноді вони шукали поглядом одне одного, в обох на душі було так, немовби це святкували їхнє щастя.
Часом траплялося, що до Дідеріха в лабораторії підходив служник і повідомляв, що його питає якась дама. Він одразу ж кидав роботу, гордо червоніючи під догадливими поглядами своїх колег. А потім вони вдвох блукали містом, заходили до кав’ярні, паноптикуму; Агнеса цікавилася живописом, і завдяки цьому Дідеріх дізнався, що існують художні виставки. Агнеса любила подовгу спинятися перед картиною, яка їй подобалася, перед якимсь мирним, святковим пейзажем з далеких прекрасних країн, і, напівзаплющивши очі, ділитися з Дідеріхом своїми фантазіями.
— Поглянь добре, тоді ти помітиш, що це не рама, а ворота з золотими східцями; ми спускаємося ними, проходимо стежкою, обминаємо кущі глоду і сідаємо в човен. Ти відчуваєш, як він хитається? Це тому, що вода полоще наші руки, вона така тепла. А там, біля гори, он та біла цятка — ти бачиш? — це наш дім, туди ми їдемо. Бачиш? Бачиш?
— Так, так, — гаряче підтакнув Дідеріх. Він також примружив очі і бачив усе, що хотіла Агнеса. Він так захопився, що взяв її руку, щоб витерти. Потім вони сіли в куток і почали розмовляти про мандрівки, в які вони коли-небудь поїдуть, про безхмарне щастя в далекій сонячній країні, про вічне кохання. Дідеріх вірив у те, що говорив. У глибині душі він добре знав, що доля призначила його для роботи і для практичного життя, де немає часу для високих почуттів. Але те, що він говорив тут, було правдою вищою, ніж те, що він знав. Справжній Дідеріх — такий, яким він мусив би бути, — не брехав цієї хвилини.
Коли вони підвелися і пішли далі, Агнеса зблідла і здавалася стомленою. В її прекрасних золотих очах був блиск, від якого Дідеріхові стало ніяково; вона тихо, з тремтінням спитала:
— А що, якби наш човен перекинувся?
— Тоді я б урятував тебе! — рішуче сказав Дідеріх.
— Але до берега далеко, а озеро страшенно глибоке.
Він не знав, що йому відповісти на це.
— Ми мали б потонути. Скажи, ти хотів би вмерти разом зі мною?
Дідеріх глянув на неї, потім заплющив очі.
— Так, — сказав зітхаючи.
Але потім він пошкодував, що вів таку розмову. Він добре бачив, чому Агнеса раптом сіла на візника і поїхала додому. Все її обличчя, аж до самого чола, заливав гарячковий рум’янець; вона не хотіла, щоб Дідеріх бачив, як вона кашляє. Весь час аж до самого вечора Дідеріх був у поганому настрої. Такі речі шкідливі для здоров’я, не призводять ні до чого доброго і тільки завдають неприємностей. Його професор уже дізнався про відвідини дами. Не годиться, щоб вона заради своїх примх відривала його від роботи. Він обережно пояснив їй це.