Іван і Чорна Пантера

Ніколи ще Іванові не було так добре.

«Ось вона яка, женячка, – подумав він. – Ми тако бігатимемо цілий день, а мо’, й місяці, і ціле життя. Дивись, і дитину собі набігаємо».

І йому стало ще легше і радісніше на душі.

Та коли вони обняли високого міцного дубка, Тамарка подивилася по-особливому примруженим сміхотливим оком.

– Хочеш погоцати?

– Погоцати? Як то?

– Ти що, не знаєш? Ніколи того не робив?

Вона аж руку його випустила. І пояснила, що то таки добре. Ходімо на тую галявинку. Якщо там нема мурашника, то мона лежати на траві. Тико вона зніме плаття, бо може вимазатися, а зелена трав’яна краска довго не відпирається й мама свариться.

Мабуть, у Івана був вельми спантеличений вигляд, бо Тамарка сказала, що як він не вміє, то вона може навчити. Вона вже не раз те робила, гоцалася з хлопцями. То добре, вельми навіть добре. А робиться то просто. Зара вона зніме плаття, нє, мурах тутечки не видко, хіба оно кузьки по траві повзають, ляже, а Іван… Іван…Треба тико засунути… хай Іван дістане свого дурниська, тоді вона покаже, що робити далі.

Тамарка попросила Івана розстібнути ззаду плаття. Іван торкнувся ґудзика руками й відчув, що пальці його не слухаються. Наче мороз пробіг по них, ніби цурпалками дерев’яними стали. Іван відняв пальці й подмухав на них.

– Чого ж ти? – спитала Тамарка. – Ото невмійко. Невмійко-хрумійко.

– Я зара, – Іван взявся за ґудзика й спинився. – А мо’, не треба?

– Чого не треба? – Тамарка крутнулася й повернула лице до Івана. – Йо-йо, який ти став. Гень би буряк червоний до борщу.

Іван раптом здригнувся, бо Тамарка полізла в його штани. Між пояса руку засунула й лізла все далі. Іван шарпнувся.

– Стій мені, – наказала Тамарка. – Ти ж не кінь, щоб брикатися.

Вона забиралася далі й далі. Торкнулася… торкнулася…

– Ойєчки, та він у тебе геть заснув, – захихотіла. – А може, твій дурнисько умер? О нє, просинається…

Тут у Івана підкосилися ноги. Він став осідати на траву. Тамара опустилася поруч з ним.

– Та ти ж став, як земля, Іваночку…

Іванові було добре й недобре. Десь угорі пливли хмари. Небо дивилося на нього великим і блакитним незмигним оком. Одним суцільним оком. Оком Божим, те Іван добре знав.

«А я ж ще не женяний», – подумав зненацька, і кров повернулася до його щік.

Тамарка зняла з горем навпіл плаття, й побачив Іван, що на ній нема ніц, крім білих як сніг трусиків. Двоє маленьких, схожих на переспілі груші-берівки, ні, груші-панички, грудей засліпили його. Аж рукою закрився. І вже крізь пальці побачив, що тіло, трохи вже загоріле, в його майбутньої жінки геть укрите ластовинням, густо-густо подзьобане, мов дрібний горошок посіяний. Слово «жінка», що зблиснуло у його відомості, щось Іванові нагадало. І тут Іван зримо побачив, як на горищі їхньої хати підводиться й докірливо дивиться темношкіра, справді схожа на велику чорну кішку, дів чина. Простягає до нього, Івана, руки.

– Іва…

Голос тої дівчини біжить, ні, летить до нього крізь ніч, крізь віття й кущі, голос злітає над лісом до неба й перетворюється у великого сизо-білого птаха.

– Тамарко, – Іван зводиться на лікті. – Я не можу з тобою, Тамарко… У мене нівєста вже є.

– Що?

Тамарка засміялася, та зразу ж обірвала сміх.

– Що ти сказав? Яка ще нівєста? Ти ж до мене свататися прийшов…

– Тамечки, у мене, вдома…

Тут Тамарка засміялася.

– Авжеж, дома… – сказала вона. – Сидить на печі і їсть калачі… Та ти, придурку, гоцатися боїшся… Нічо, я тебе навчу… Навчу, бо… Бо навчу, ти чуєш?

Вона стали бити Івана по щоках. Потім припала до тих щік губами. Потім впала йому головою на груди й заплакала. Ревно-ревно. Іван став гладити її, мов маленьку, по голові.

– Наказаніє Боже, – прошептала Тамарка чиїсь слова й схлипнула. – Як же ти мені дітей робитимеш, наказаніє Боже?

Іванові стало її шкода. І самого себе, бо він направду не знав, як робляться діти. Дядько Петро каже, що він своїх настругав. Та то, певно, шуткує, бо хіба з поліна діти вродяться? Вони із жінки вилазять, точно. І з Тамарки колись вилізе його дитина. Чи з тої, що живе на горищі? Та тая пантера далеко. Як би не любив її Іван, далеко.

«Ой, бідна моя голова», – подумав Іван і відчув, як щось стискає – щільно й боляче – йому голову.

«Бідна моя голова, – думав Іван. – Бідна, бо дурна. Як же на світі будеш жити з двома жінками?»

Тамара підвела голову. Іван несміливо торкнувся її щік і став долонею витирати сльози.

Око Бога дивилося на двох, що лежали на лісовій галявині, і враз посмутніло. На око Богові потрапила порошинка, і воно теж засльозилося.

– Дощик, – сказала Тамара. – Така маленька хмарка і якраз над нами.

Легенькі краплі травневого дощу впали на обох. Враз поруч у траві щось зашаруділо. Тамара було шарпнулася – мо’, змія, чого доброго – та, поглянувши у той бік, засміялася.

– Глянь, Іва, там їжак. Їжачисько.

Вона, як була напівгола, встала й пішла до їжака. Їжак чимчикував у своїх справах, та, зачувши присутність чужої істоти, швидко згорнувся в клубочок.

– Іване, йди, подивися, який він смішний, – сказала Тамара.

Іван звівся, підійшов. Колючий клубок лежав тепер біля чотирьох ніг.

– Як ти думаєш, то їжак чи їжачиха? – спитала Тамара.

– Хто його зна…

– А дядько Митро каже, що їжака тре полоскотати, тоді він скаже, скілько в нього дітей і хто він – їжак чи їжачиха.

– А як його полоскотати?

– Не знаю. Може, гілкою. Чи травинкою.

Тамара зірвала травинку, Іван перевернув їжака, і дівчина спробувала просунути травинку між колючок. Та їжак тільки гнівно пирхнув.

– Ну його, – сказала Тамарка. – Хай собі біжить. З нього ні напитку, ні наїдку. Ходімо вже, раз у тебе нівєста, за вуглом прісєста. Прийдеться мені ввечері з другімі хлопцями гоцатися. Али я зара спитаю твою мамуню, яка то в тебе нівєста завелася.

Іван похолов і став просити не казати нічого мамі. Бо мама розгнівається. Вельми розгнівається. А вона ж ще й випила типеричка.

– Наказаніє Боже, – сказала Тамарка. – Наказаніє і боягуз. Не піду я за тебе заміж. Ліпше буду Льоськіною любовницею.

«Ну й нехай, – подумав Іван. – Треба мені така сучка».

Тут у нього щось засвербіло. Не міг збагнути де – в носі чи голові. Так майже завше бувало, коли Іван хвилювався. Не те, щоб хвилювався, а коли йому було соромно.

«Нє, вона не сучка, – подумав Іван. – І не бля… Вона Тома, у якої не всі вдома. А в мене вдома тая чорна дівка. Ой, Божечку, як же її звати? Нивже ж Катрусю зновика доведеться питати?»