Іван і Чорна Пантера

І тут він, добре наморщивши лоба, згадав – Таумі звати. Гуд бай, Таумі. Гуд монінг, ай лав ю. Слова, вивчені, подаровані йому вчителькою Зінаїдою Антонівною, стали творити у його бідолашній голові дивний танець.

– Що ти там бурмочеш? – спитала Тамара.

– Вчу чужу мову, – сказав Іван. – Знаєш, як по-англіцькі буде їжак?

– Як?

– Хедсхог.

– Їжачий бог, – засміялася Тамара. – А ти, Іване, хоч і дурний, та розумний. Розумний дурнисько. – І легенько пальчиком своїм замурзюканим Івана по носі – теньк.

Іван хотів було образитися, та вони вже виходили з лісу. А ось і хати. І Тамарчина хата, схожа на грибка, набік схиленого.

– Не кажи мамі про нівєсту, – попрохав Іван. – Якщо вже так хочеш, то я на тобі женюсь.

– Треба ти мені такий – як з-під припічка віник, – засміялася Тамарка й змахнувши рукою, пішла кудись швидко-швидко. Може, до того ж Льоськи. Мо’, до іншого свого кавалєра. Іванові стало сумно. І радісно водночас. Він-бо не зачепив цеї жінки. Бо ж у нього є своя. Та таки побачив голу жінку. Ну на річці, де всі голі, не щитається. У Таумі тоже на карточці видно груди, али ж не зусім. І ноги не до кінця.

«От би їх побачити», – зненацька подумав Іван чи то про груди, чи про ноги і геть засоромився.

Добре, що ніхто не бачив.

Дрімало серед теплої весни село.

У хаті ж сиділи й весело вели балачку мама Панаска, Олена, Митро й ще килько низнакомих Іванові людей. Мусів Іван сідати й трохи навіть горілочки випив. Крапелинку. Од чого в голові приємно зашуміло. Випив за їхнє з Тамаркою щастя. Життє щасливе. Боявся Іван сказати, що ніякого життя в них не буде. Сидів, пік раків і кліпав очима. Кудись плив світ, легенько, мов човен по тихій воді.

А річка теж ледь чутно плюскотіла. За човном плив їжак, а над ними маленька пухнаста хмарка.

«Я не буду вас кропити, – сказала хмарка. – Бо сьогодні Іван посватався. І житиме з двома жінками, як цар. Як той… Як…»

Тут Іван зрозумів, що хмарка тоже забула, як звати того царя, що живе з багатьма жінками, і засміявся.

– Чого тобі, Іване? – спитала мама Панаска. – Ик, чого тобі?

Коли на маму нападали гикавка, Іван то добре знав: пити їй більше не можна і пора йти додому. Він підвівся і став дєкувати. Тут згадали про Тамарку. Іван збрехав, що Тамарка пішла за конхветами, а мо’, й халвою. Що вони про всеньке договорилися. А їм тре збиратися йти, бо неблизька дорога. Ще ніч, чого доброго, тутечки застане, а там же яке-не-яке хазяйство.

Після довгого прощання мами Панаски зі свахою Оленою і сватом Петром, що звідкись нагодився, тоже добре похитуючись, вони нарешті рушили додому. Мама Панаска спиралася на Іванову руку і твердила, що то нічого, в такий день троньки мона і їй, старій, причаститися. Іван погоджувався – авжеж, можна, чом би й ні. Мона, мона, і пійнути самогона. Хі, мамо.

– Ик, – сказала мама Панаска.

Коли геть під вечір, обоє втомлені, дісталися нарешті додому, там на них чекав сюрприз. На лавочці коло воріт сидів якийсь старезний дід з довгою бородою, сивий, як лунь, як остання весняна паморозь, у потертому чорному костюмі, а біля ніг його стояла стара, теж потерта сумка.

– Доброго вечора, Панасіє, – сказав дід, коли вони підійшли близько. – Не пізнаєш? А то хто? Невже мій син Іван?

Дід дивився на них обох, і очі його стали сльозитися, а руки тремтіти. Враз він забухикав, затрясся. Кашляв довго й натужно, все не міг ніяк зупинитися. Затуляв рота долонею, а кашель і через неї просочувався.

– Вибачте, – сказав, коли нарешті перестав.

– Нащо ж ти прийшов? – спитала мама Панаска діда.

– Хіба не бачиш? – сказав дід. – Сина повидіти перед смертю хотів. Та й тебе. І померти біля вас, якщо дозволите…

– Померти? Он як! Він прийшов до нас умирати?!

Мама Панаска взялася руками в боки. Схожою стала на пантеру, тико білу, подумав Іван.

– А де ти раніше був? Де ти був, коли я з цим нещасним дитям мучилася? Чого ж ти, як заєць, посеред поля його покинув?

– Бо дурний був. Бо…

– Він був дурний! – Панаска змахнула руками, от-от полетить, здавалося. – А теперка, перед смертю, порозумнів, так виходить? Добрий розумник!

Чоловік перед ними мовчав і знову закашлявся. Іван уже зрозумів, хто то такий. Хто то. Нивже його батько, про якого він стико думав-передумав? Теплий жаль розлився Івановими грудьми.

– Мамо, – простогнав Іван. – То наш тато?

– Тато? Приблуда гаспидська, Юда Скаріот, а ни тато, – гримнула мама Панаска. – То тая паскуда, що тибе, маленького, нещасного, покинула разом зи мною, як узнала, яким ти будеш. Бач, тілігенське, вчительське званіє ни позволяло йому мати такого сина! Стидно йому було, в дурдом тебе хтів оддати. А як я не згодилася, то здимів, як тая кулька гамняна.

Мама Панаска схопила діда – тата Миколу – за плечі й стала трясти. Тоді зіштовхнула з лавки. А як він упав, сказала:

– Вимітайся з-перед меї хати, щоб ни мої, ни людські очі не бачили твого смердючого подобія. А ни забереся, міліцію покличу, альбо й наших кукуріцьких хлопців. Вони тибе у два щоти у рів якийсь викинуть. Там і здохнеш дострочно. Так що по-доброму вимітайся. Ще до ночі.

З тим мама Панаска і пішла до оселі. Побіля порога оглянулася.

– А ти чого стовбичиш, як гнилий пень коло болота? – до Івана. – Марш до хати, жених застовбичений. Свиню пора годувати, пійло поможеш робити.

Іван, зиркнувши на батька, що поповз до лавки і сперся на неї, щоб звестися, мусив плентатися за мамою. Ноги в нього були, наче ватяні, а тіло геть задерев’яніло. Його дрібно-дрібно калатала пропасниця. Губи то розтулялися, то стулялися. Розумів, що треба щось сказати батькові на прощання, али що?

Так він заплентався до хати.

– Чого ти як з хреста знятий? – спитала мама. – То ж наволоч. Сволочина безпутня і безпросвітня. Він і мене, й тебе кинув. То ж таке потороччя…

Мама казала щось далі. У Івановій голові загуділо і гуділо чимдужче. Він стис руками голову, щоб вона не одірвалася й не полетіла хтозна-куди.

– Мамо, хата кудись пливе, – прошептав Іван. Мама підійшла й струснула його за плечі. Глянула у вічі.

– Йди, принеси зела. Там, у хліві, в кошику. Я зара води нагрію, запаримо льосі.

Мама здавалася вже геть тверезою. Іван хтів щось сказати, та не посмів. Поплентався до хліва. На півдорозі все ж спинився. Постояв, повернув до воріт. Виглянув. Батько чипів на лавочці.

«Сидітиме так цілу ніч, – подумав Іван. – Сидітиме і нічо не висидить».

Йому раптом стало радісно од того. Нехай, як мама засне, він винесе батькові куфайку, а то й старого кожуха. Накриє. І на лавці буде не зимно.

Він пішов до хліва по кошика.

Навіть засвистів. Точніше – сказав: фьюіть, фьюіть. Бо не вмів насправді свистіти. Не вдавалося. А може, щерба в зубі заважала. Як той зубисько починає боліти, то мама заварює кору дуба й полоще. Мама не раз грозилася повезти його в район, до лікарні, щоб зуба полікували чи вирвали. Як і того, що в кутку, тоже болить часом, а частіше ниє. Та Іван заявив, що швидше помре, ніж дасться, щоб зуба рвали. Чим? Обценьками? Мама: та є, кажуть, спеціальні такі, а перед тим заморожують. Заморожують, як то? – чудувався Іван. Уявив, як на зуба кладуть до рота цілесеньку льодяну брилу. Як вона туди влізе? Мама заспокоїла: то вкола такого дають, що зуба заморожує.