Іван і Чорна Пантера

Для цього він обрав спочатку найпростіший спосіб: хотів заходити до кожної хати і питати, скільки живе людей. Але потім зметикував, що цього робити не варто. Останнім часом Іван боявся сміху з себе. Сміх із вуст інших, здавалося, здавлює йому горло, давив груди. Такого раніше не було. Коли з нього сміялися, Іван починав задихатися.

Хапав повітря, як викинута на берег риба. Шукав слова і не міг знайти. Щось душило його зсередини, а потім здавалося, що хтось невідомий душить за шию.

І він обрав перевірений шлях. Він-бо знав, у чиїй хаті скільки живе людей. Ходив, устромляв біля хати палузку, щоб не збитися, і подумки, ворушачи губами, пригадував, кілько людей мешкає у цій хаті. От у Гавчаків четверо, у директора школи троє, а з його вчителькою Зінаїдою тоже четверо, у Петра Большака – п’ятеро, у Літуна – цілих восьмеро тилько дітей, а от Плющиха – типерка, як і ще кілька жінок, сама живе, ой, сило, моє сило, думає Іван…

У Кукурічках в результаті Іванового перепису виявилося аж чотириста двадцять вісім людей. Дорослих разом з дітьми. Та вже вернувшись від крайньої Луцишиної хати, він аж лусьнув себе по лобі. От холєра – він же себе з матір’ю забув полічити. Виходило з ними рівно чотириста тридцять. Але щось муляло Іванові на душі. Шкребло. Дряпало кігтиками. І він вже коло свеї хати пригадав – таки забув ще їдного чоловіка. Старий учитель праці, чи як там по-теперішньому, Платон Федосович, котрий, як колись поселився в шкільній майстерні, так у тій кімнатці років тридцять і жив самотою, так і не напитавши собі в Кукурічках жінки. Виходило – чотириста тридцять один. Цифра була не кругла і не парна. А те тоже бентежило Іванову душу. І він подумав, що ближчим часом мусить хтось у Кукурічках померти чи народитися. Ліпше народитися, бо вмирати є кому. Цільних сімнадцять хат мають тико по одній людині. А то ж у більшості старі люде. Як от Гапониха, що за дев’яносто має і ледь-ледь з хати вилазить. Ци та ж Плющиха… Правда, є й такі, що по восьмеро й навіть десятеро живуть, а оно ті ж Хамунці цілих штирнадцятеро дітей настругали…

Насправді в Кукурічках жило на півсотні менше людей, бо Іван порахував трохи й недавно вмерлих за живих, яких йому було шкода, а декому по доброті своїй приписав дітей.

Іван ступив на подвір’я своеї хати й відчув – сварки з мамою не уникнути. Майже так і вийшло. Ну, звісно, де ти швендяв, зновика хати перераховував, позорисько кукуріцьке.

– Не хати лічив, а людей, – пояснив Іван.

– То що ж, ти й до кожної хати заходив? – Мама вдарила об поли. – Та що ж то людоньки подумають на таке ганьбище?

– Не заходив, бо хитріший спосіб придумав, – сказав Іван.

І тут він почув од мами таке, що ледь не впав. Добре, що за кущика вчепився.

– Женитися тобі треба, – сказала мама Панаска.

– Ги-ги, женитися, – засміявся Іван.

Тоді мама: не смійся, окаянцю. Звісно, ніяка путяща дівка чи й вдовиця за такого, як ти, не піде, та й де ти їх, путящих, найдеш у Кукурічках?

– Точно, ги-ги, – згодився Іван.

– Али тобі напитала, – сказала мама. – У Заточинцях є їдна така, що тобі підійде. Ну, ти ж у Заточинцях був на гостинах у дєдька Митра, то повинен знати. Сусідка їхня, трохи витрішкувата така, Тамаркою звати, ну, Томкою, Томою.

– Ги-ги, Тома – не всі дома, – сказав Іван.

– Можна подумати, що в тебе усі, – сказала мама.

– Мо’, й не всі, – покірно згодився Іван. – Али я сам бачив, як у тої Томки козюлька з носа звисала. Фе. Ще чого доброго, як женюся, мені й носа доведеться підтирати.

Мама пообіцяла, що не доведеться, й Іван заспокоївся. А мама повідала: дєдько Митро каже, що тая Тамарка роботяща, що і бульбу садила, й город поле, й корову вміє доїти, то я умру, казала мама, буде кому тибе доглєнути, бо ж пропадеш сам, тобі як не скажеш, то ніц не зробиш, ступнем за столом чи коло хати сидітимеш, мохом обростеш, і павуки заснують.

– Хіба я муха? – сказав Іван.

І справді уявив себе мухою. Великою, чорною, а ліпше – зеленою. Велике зелене мушисько – Іван – сідало на Івана-чоловіка. Іван те добре бачив – муха була тоже Іваном. Норовила сісти на носа і цілилася довгим хоботом у око. Іван з переляку закричав і затулив очі руками. Потім кинувся бігати довкола хати. Добре знав – тре оббігати не менше, ніж три рази, тогді вроки, «наваждєніє», зійдуть. Мати не дивувалася – вона й не таке бачила, що чудив Іван. А Іван, захлипавшись, спинився і, віддихавшись, відчув, що муха-Іван полетіла. І тоді подумав, що зараз має зробити щось вельми важливе. Ага – піти свататися до тої Тамарки в Заточинці, сусідське село. Бо раз мама сказали, що треба женитися – то тре. Від долі не відкараскаєшся, кажуть мама. Іван такечки й сказав: піду, мамо, в Заточинці.

Мама: нащо? До дєдька Митра? Іван затуляє їдним пальцем праве око – соромиться – й усміхається: ги-ги, таж свататися піду, мамо. На оглядини. Як ви-те хочете.

– Та то я так, до приміру сказала. – Мама явно збентежилася. – Якщо вже так хочеш, то в неділю навідаюся.

– Нє, не ждатиму до неділі, – сказав Іван і пішов до хати вдягати святкового костюма (Нюрка його на тридцятиліття подарувала).

Але як вдягнув, то засумнівався: нащо йому женитися? Їм і з мамою вдвох добре. Так і сказав мамі. Мама у відповідь: а як я помру? Ти ж геть безпорадний, ради собі ніяк не даси, кури загребуть.

– Кури? – здивувався Іван і подумав, що не дасться загребти ніяким курям.

– Атож, загребуть, – потвердила мама. – А так матимеш коло себе хоч якусь живу душу. Може ж, я навчу неї якось хазяйнувати. То й тобою командуватиме, потикатиме, бо ти ж без указу й шагу не ступиш.

Іванові стало зновика сумно.

«Світова скорбота», – подумав він.

І на що він вродився такою охвермою? [3] Ліпше було б вирости дубом, чи берізкою, чи навіть будяком. Нихто би діла не мав, ни чіпав, до роботи не силував, рости собі, листя навесні випускай, а як прийде осінь – скидай. Хіба, як виростеш, зріжуть, на дрова чи загорожу, али й то користь – ци хату зігріватимеш, ци чужих курей на город не пускатимеш, не те, що людина після смерті – лежиш на могилках, хіба що раз на рік, на Проводи, хто навідається, та й то зиркнуть раз-два, хреста цьомнуть, а далі біжать, аби швидше випити. Так думав Іван, світова скорбота стояла за його плечима, він стояв серед хати, святково прибраний, блищав, мов нова копійка. І відчув, що роздягатися йому не хочеться, хай вже, все їдно свататися колись доведеться, то чого відкладати під мокре рядно? Чи ще кудись… Іван подумав, але не зміг пригадати, куди відкладають невирішені справи.

3

Недотепа, невмійко (діал.)

Зате спитав маму: а нащо йому женитися? Їм же й так добре удвох. Бо ж іще прийде жінка, хай та ж дурна Тамарка, Тома, в якої не всі вдома, то ще, чого доброго, почне його бити, як ото Линенчиха свого Петра лупить. А він того не витримає, з його хватить, що мама часом б’є. На що мама: та хіба я, анциболоте, так часто вже б’ю, а як десь лупну, то за те, що ти неслушисько такий.

– То Тома та мене не битиме? – спитав Іван.

Не битиме, не битиме – мама. Я її навчу хазяйнувати, борщ тобі варитиме, пратиме, бо як сам лишишся, пропадеш, кури загребуть. А так би хоч хто доглєнув, полюдська дівка чи й вдова, альбо розведьонка, за тебе не піде, а Тамарка, мо’, й згодиться. Якось ви-те удвох проживете далі. Тилько ти зара не ходи, неділі дочекайся.

– Ага, неділі, – сказав Іван. – Як я вже костюма вдягнув.

– То скинеш, – сказала мама.

– Не скину.

– Скинеш, я кажу.

– Мамо, нє…

Так вони довго сперечалися, і мама зрештою перемогла за допомогою кількох штурханців.

У Заточинці вони вирушили в неділю. До того Іван щодня по кілька разів піднімався на горище (на гору, як у них кажуть), діставав портрет Таумі Ремпбелл, дивився, гладив і цілував. Та просив простити йому, що піде свататися до іншої. Катруся казала, що цю дівчину звуть і шоколадною тигрицею, і чорною пантерою. Що то таке пантера, спитав Іван. І Катруся пояснила, що то така велика дика кішка. Дуже небезпечна, підступна й хитра.

«Хіба ти можеш бути хитрою?» – думав Іван, пестячи пальцями карточку.

Але в суботу, вже під вечір, коли він знову піднявся на гору, ще як стояв на драбині, раптом здалося – з-за комина блиснули жовті очі. Потім з’явилася і зникла чорна, ледь видима в сутінках велика чорна котяча мордочка. Почулося незадоволене глухе ричання.

«Пантера!» – ледь не скрикнув Іван.

Заледь не звалився з драбини, добре, що схопився за ляду. Довго вагався, лізти чи не лізти. Подумав навіть – нехай пантера його ліпше з’їсть. Нехай, бо він того заслужив. Али було страшно. Іван знову боязко заглянув на горище. Там ще більше потемніло. І він вирішив – нізащо не полізе.