Великі сподівання

Джо явно збентежила моя, як йому здавалося, нехіть до їжі, і його зовсім не втішив черговий кусень, що він відкусив від своєї пайки хліба. Жував він його набагато довше, ніж звичайно, поринувши у глибоку задуму, і зрештою проковтнув, як пігулку. Готуючись відкусити ще раз, він схилив голову набік, аж це раптом глянув на мене й побачив, що мій хліб зник.

Подив і жах на його обличчі, коли він так і застиг, не донісши хліба до рота, були надто очевидні, щоб моя сестра їх не помітила.

– А це що таке?
– хутко спитала вона, ставлячи свою чашку.

– Ну, знаєш!
– пробурмотів Джо, докірливо хитаючи головою.- Піпе, друзяко! Ти собі цим заподієш шкоду. Він же десь застряне. Ти ж не пережував його, Піпе.

– Що там іще?
– гострішим тоном перепитала сестра.

– Ти кахикни, може, воно хоч трохи вискочить, їй-бо, Піпе,- вражено сказав Джо.- Вихованість там чи ні, а здоров'я - це здоров'я.

В цю хвилину сестра моя зовсім знетямилась, бо кинулась на Джо й, схопивши за баки, стала товкти головою об стіну, а я провинно занишк у своєму кутку.

– Тепер, нарешті, може, ти скажеш, у чому річ, кабанюго лупоокий?
– відсапуючись, промовила моя сестра.

Джо розгублено подивився на неї; потім усе так само розгублено відкусив від свого шматка й знову втупився на мене.

– Ти знаєш, Піпе,- повагом сказав він, заховавши кусень за щоку,- голос його звучав так довірчо, наче крім нас двох більш нікого й не було в кімнаті,- що ми з тобою завше були друзями і я б ніколи й нізащо тебе не виказав. Але щоб отак…- Він відсунув свого стільця й глянув на підлогу поміж нами, а тоді знов на мене.- Щоб отак враз усе проковтнути!

– Він що, не жуючи проковтнув?
– скрикнула сестра.

– Знаєш, друзяко,- усе ще з куснем за щокою мовив Джо, дивлячись на мене, а не на дружину,- я в твоєму віці теж не раз такими штуками бавився, та й інших запеклих ковтунів бачив, але щоб так оце, як ти, Піпе!.. Ще добре, що ти хоч живий зостався.

Моя сестра хитнулася вперед, вхопила мене за чуприну й зловісно прорекла:

– Ану-но випий мікстуру.

У ті часи якась звірюка від медицини відродила славу дігтярної води як дійових ліків, і місіс Джо завжди тримала в буфеті достатній її запас, вважаючи, що ця вода чим гидкіша на смак, тим корисніша для здоров'я. Бували дні, коли я мусив споживати цього цілющого еліксиру в таких дозах, що від мене відгонило дьогтем, наче від нового паркану. Цього ж вечора з огляду на серйозність моєї недуги в мене влили цілу пінту дігтярної води, задля чого місіс Джо затисла мою голову під пахвою, як у лещатах. Джо відбувся тільки півпінтою цієї мікстури, яку йому було наказано випити (що його аж ніяк не втішило, коли він повільно й задумливо дожовував їжу перед вогнем), бо, мовляв, «його схопило». Зі свого власного досвіду я можу запевнити, що його схопило скорше після прийому ліків, а не перед.

Докори сумління - прикра річ і для дорослого, і для хлопчиська; коли ж у хлопчиська до одного потаємного тягаря додається ще й другий у нього в холоші, то це вже воістину (можу посвідчити) велика покара. Провинне усвідомлення того, що я збираюся пограбувати місіс Джо,- у мене й думки не виникало, що я збираюся пограбувати самого Джо, бо він ніколи й не здавався мені господарем у домі,- разом з потребою підтримувати хліб рукою і коли я сидів, і коли проходив по кухні з яким-небудь дрібним дорученням, мало не позбавило мене розуму. А як від подуву вітру з боліт яскраво схоплювався вогонь у коминку, мені вчувався знадвору голос того чоловіка з кайданами на нозі, який примусив мене дати страшну присягу і тепер заявляв, що не може й не хоче терпіти до завтра, що йому вже сьогодні треба їсти. Ще іншої хвилини я думав: а що, як того молодика, якого насилу вдалося стримати, щоб не кинувся на мене, таки здолає цілком природна нетерплячка або він переплутає час і вирішить, що вже сьогодні, а не завтра може поласувати моїм серцем і печінкою?

Їй-бо, якщо у кого ставало коли-небудь волосся сторч від жаху, то це саме у мене того вечора. Але, може, ні у кого й підстав таких не бувало?

Діялося це все у свят-вечір, і від сьомої до восьмої години за стінним годинником я мусив перемішувати кописткою тісто для різдвяного пудингу. Я спробував виконувати це доручення з тягарем на нозі (що знов нагадало мені чоловіка з ногою, закутою в кайдани), але від кожного мого поруху хліб конче силкувався вискочити внизу. Зрештою мені якось вдалося на хвильку вибігти до моєї спаленьки в мансарді й там заховати цю частку мого нечистого сумління.

– О! Це що, гармата стріляє, Джо?
– спитав я, коли, впоравшись із пудингом, сів трошки погрітись біля коминка, перше ніж мене спровадять спати.

– Атож,- відказав Джо.- Ще один в'язень накивав п'ятами.

– Що значить «накивав п'ятами», Джо?
– спитав я. Місіс Джо, яка воліла завжди сама давати пояснення, відповіла рвучко:

– Утік. Утік.

Це прозвучало так само категорично, як і ті її розпорядження стосовно дігтярної води.

Поки місіс Джо схилилася над шиттям, я нечутно, самими губами, спитав у Джо: «Що таке в'язень?», а він, теж самими губами, відповів мені так багатослівно, що я з усього того второпав тільки слово «Піп».

– Один в'язень накивав п'ятами вчора ввечері після заходу сонця,- сказав уголос Джо.- І вони пострілом оповістили про це. А тепер, бач, оповіщають про другого.

– А звідки вони стріляють?
– спитав я.

– От нав'язливий хлопчисько, ніяк не відчепиться,- втрутилась моя сестра, підвівши на мене сердитий погляд від шитва.- Не запитуй, то й брехні не почуєш.

Це здалось мені не дуже чемним щодо неї самої, бо ж виходило, що коли я запитаю щось у неї, вона відповість мені брехнею. Але на чемність вона ніколи не була багата, хіба при гостях.

У цю хвилину Джо ще більш розпалив мою цікавість, широко розтуляючи рота й зображуючи слово, яке я зрозумів, як «спаржі». Звісно, мені здалося, що це якось стосується місіс Джо, і я перепитав, самими губами: «Вона?» Але Джо рішуче з цим не погодився і знов широко розтулив рота, безгучно вимовляючи якесь зовсім незрозуміле мені слово.

– Місіс Джо,- нарешті в безвиході звернувся я до сестри,- може, ви мені поясните, коли така ваша ласка, звідки вони стріляють?

– А щоб тебе господь благословив!
– вигукнула сестра таким тоном, наче мала на увазі не благословення, а щось зовсім протилежне.- Та з баржі!

– Аг-га,- сказав я, дивлячись на Джо.- З баржі! Джо докірливо кахикнув на мою адресу,- мовляв, я ж тобі казав.

– А скажіть, будь ласка, що таке баржа?
– спитав я.

– Ну ж і хлопчисько!
– вигукнула сестра, тицяючи в мене голкою з ниткою й хитаючи головою.- На одне питання йому відповіси, а він тобі ще кільканадцять підкине! Баржа - це плавуча в'язниця отам за болоттям.- У нашій місцевості часто казали не «болота», а «болоття».

– Хотів би я знати, кого ж це й за віщо садять до цієї в'язниці,- в тихому розпачі вдався я невідомо до кого.

Це вже було занадто для місіс Джо, яка враз схопилась на ноги.

– Ось що я тобі скажу, парубче: я не для того виховувала тебе власною рукою, щоб ти людям душу вимотував своїми балачками. Ніхто б мене за це не похвалив, а тільки осудили б. У в'язницю садять тих, хто вбиває, грабує, підробляє гроші й коїть усякі інші неподобства, і починають вони з того, що ставлять дурні запитання. А тепер марш спати!

Мені не дозволяли брати свічку, коли я підіймався до себе нагору, тож я помацки поплівся сходами, а голова у мене гула від постукування наперстком, яким місіс Джо підсилювала свої останні слова, і я з усією ясністю усвідомлював страшну істину, що плавуча в'язниця - це місце саме для мене. Ні до чого іншого й не могла призвести моя поведінка. Я почав з того, що ставив дурні запитання, а тепер збирався ще й пограбувати місіс Джо.