Великі сподівання

– Стільки ж ви з ним натерпілися, пані,- співчутливо мовила місіс Габл до моєї сестри.

– Натерпілася?
– луною повторила моя сестра.- Натерпілася?
– І заходилась перелічувати всі ті незчисленні хвороби, в яких я завинив, усі ті напади безсоння, які я спричинив, усі ті дахи, з яких я падав, усі ті ями, в які я звалювався, всі ті ушкодження, яких я сам собі завдавав, усі ті випадки, коли вона благала у бога смерті для мене, а я вперто чіплявся за життя.

Мені здається, що римляни саме через свої носи так не терпіли один одного. Отож тому, мабуть, вони й стали таким неспокійним народом. У всякому разі, коли перелічувано мої провинності, римський ніс містера Вопсла до того дратував мене, що я ладен був так учепитися в нього, щоб власник його аж завив. Але все це були дрібниці порівняно з тією тривогою, що охопила мене, коли паузу, якою завершилась промова моєї сестри і під час якої (що я дошкульно відчував) присутні подивились на мене з обуренням і відразою, було нарешті порушено.

– І все-таки,- заявив містер Памблечук, вправно повертаючи товариство до тієї теми, від якої воно ухилилось,- свинина, коли належним чином її приготувати, розкішна річ, хіба ні?

– Може, вип'єте трошки бренді, дядечку?
– сказала моя сестра.

О небо, зараз почнеться! Він помітить, що бренді розбавлене, скаже це вголос, і мені кінець! Я міцно вхопився обома руками за ніжку стола під скатертиною і став чекати свого присуду.

Моя сестра пішла по череп'яну пляшку, принесла її й налила з неї містерові Памблечуку: він тільки один і пив бренді. Поганець покрутив склянку в руках, підніс її вгору, подивився на світло, поставив на стіл - і все для того, щоб подовжити мої муки. А моя сестра й Джо тим часом швиденько прибирали зі столу, готуючи місце для пирога та пудинга.

Я не міг відвести очей від містера Памблечука. Затиснувши руками и ногами ніжку стола, я стежив, як цей недолюдок любовно обмацав склянку, підніс її, вдоволено посміхнувся, закинув голову назад і одним духом випив усе бренді. За мить після цього гості заціпеніли від жаху, коли він скочив на ноги, судомно крутнувся кілька разів у якомусь чудернацькому кашлючому танці й шаснув у двері; крізь вікно нам було видно, як він там дико підскакував, відпльовувався і кривлявся на всі боки, мов несповна розуму.

Я все не відпускав ніжки столу, тоді коли моя сестра й Джо кинулись на порятунок потерпілого. Не знаю як, але це я, безперечно, призвів його до смерті. Я був у такому моторошному стані, що мені навіть полегшало, коли його втягли назад до кухні і він, оглянувши всіх присутніх, наче це вони тут винні, гепнувся на стілець і видихнув одне-єдине фатальне слово:

– Дьоготь!

Виявляється, я долив у череп'яну пляшку з глечика дігтярної води! Трохи згодом, я знав, йому ще погіршає. Мої невидимі руки так стисли ніжку стола, аж я зрушив його з місця, немов той медіум.

– Дьоготь?
– вражено повторила моя сестра.- Та як туди міг потрапити дьоготь?

Але дядько Памблечук, всесильний владар у цій кухні, нічого не хотів чути й слухати, а тільки велично відмахнувся рукою і попрохав гарячого джину. Моя сестра, що була підозріло задумалась, тепер швидко заходилася діставати й перемішувати все належне - джин, гарячу воду, цукор і лимонну шкоринку. Бодай на часину, а я був врятований. Я все не відпускав ніжку стола, але стискав її вже з почуттям ревної вдячності.

Поступово я настільки заспокоївся, що зміг витягти руки з-під столу й узятися за пудинг. Містер Памблечук теж узявся за пудинг. Усі інші також. Коли з пудингом покінчили, містер Памблечук під благодійним впливом гарячого джину знову підбадьорився. У мене вже виникла надія, що на сьогодні пронесе, аж це моя сестра обернулась до Джо:

– Подай чисті тарілки, ті, що холодні.

Я з новою силою стис ніжку стола й припав до неї грудьми, немов до найкращої подруги й товаришки дитячих моїх літ. Я знав, до чого йдеться, і відчув, що тепер уже пропав безповоротно.

– А на закуску,- сказала сестра, наділяючи гостей найлюб'язнішим своїм усміхом,- на закуску ви повинні покуштувати щось на диво смачненьке й витончене, це дарунок містера Памблечука.

Еге ж, покуштують вони! Дзуськи!

– Я вам скажу, що це,- додала моя сестра, підводячись.- Це паштет, пресмачний паштет зі свининки!

За столом прокотилося вдоволене мурмотіння. Дядько Памблечук, свідомий того, що цілком заслужив вдячність ближніх, промовив - досить навіть весело, коли врахувати всі обставини:

– Що ж, місіс Джо, ми не відмовимося. Ану-но давайте його сюди.

Моя сестра пішла по паштет. Я чув, як вона наблизилась до комірчини. Бачив, як містер Памблечук уже тримав у руці ножа. Бачив, як новий приплив апетиту роздимав римські ніздрі містера Вопсла. Чув, як містер Габл прорік, що «хоч би чим ти підживився, а закусити шматочком пресмачного свинячого паштету ніколи не завадить», і чув, як Джо сказав: «Тобі теж припаде, Піпе». І я й досі не певен, чи тільки подумки закричав тоді, пройнятий жахом, чи й уголос. Я відчув, що далі терпіти несила, що треба рятуватися втечею. Випустивши з рук ніжку стола, я рвонувся бігти, мов очманілий.

Але добіг я тільки до порогу, бо в дверях наскочив на цілий загін солдатів з рушницями; один з них простяг до мене наручники й сказав:

– Ось ти й попався, голубчику!

Розділ 5

Забачивши гурт солдатів, що застукотіли прикладами заряджених рушниць на порозі, всі посхоплювалися з-за столу, а місіс Джо, що голіруч повернулась до кухні, застигла вражено на місці, ледве встигнувши розгублено зойкнути:

– Господи боже милостивий, куди ж це… подівся… паштет?

Ми з сержантом стояли посеред кухні, коли місіс Джо видивилась на нас, і я потроху почав усвідомлювати, що тут діється. Бо це ж саме сержант заговорив був до мене, а тепер він обводив поглядом усіх присутніх, правою рукою привітно простягаючи до них наручники, а ліву поклавши мені на плече.

– Перепрошую, леді й джентльмени,- промовив сержант,- але, як я вже заявив при вході цьому жвавому парубійкові - (нічого він мені не заявляв),- мене ім'ям короля послано в погоню, і мені потрібен коваль.

– А навіщо він вам здався, дозвольте запитати?
– досить нецеремонно озвалась моя сестра, обурившись тим, що взагалі хтось там може потребувати коваля.

– Якщо говорити від мене особисто, пані,- відповів галантний сержант,- то задля того, щоб мати честь і приємність познайомитися з його симпатичною дружиною; від імені ж короля я скажу, що маю до нього невеличку справу.

Всім стало ясно, що язик у сержанта недаремно підвішено, а містер Памблечук навіть уголос це висловив: «Добре сказано!»