Велика, більша й найбільша

— Ха-ха-ха! — аж трусився і скреготав зо сміху Капітан. — Забобони! Марновірство і фиглі-миглі. Гадаєте, що я спіритизмом займаюся? Ха-ха-ха!

— А що ж? — спитав Горошок.

— А що ж? — підтримала його Іка, і Капітан одразу ж став серйозний.

— Голуб’ята ви мої, — зітхнув він. — У моєму віці… в моєму віці подорожувати можна лише у спогадах.

— А-а-а-а… — сказали Іка з Горошком.

А потім навперебій:

— Але де ви бували?

— І коли?

— В яких країнах?

— І в якій пустелі?

— А що це за Бізерта?

— А як називається та оаза?

І нарешті, як у них водилося, обоє, як по команді, гукнули:

— Розкажіть нам!

— Го-го-го! — знову зареготав Капітан. — Хто це вас так вишколив?

— Життя, — буркнула Іка.

Але Горошок не вгамовувався.

— Розкажіть нам!

— Про що?

— Про все.

— Діти, — заблагав Каштан, — змилуйтеся!

Іка зашарілася.

— Змилуйтеся? Гаразд. Тільки ми не діти. Діти у дитсадку. Називайте нас краще на ім’я.

— Вибачте, — сказав Капітан. — Вибачте. Більше не буду, мої голуб’ята. Але… але з чого ж почати?

— Я завжди починаю з початку, — заявив Горошок.

— Згода. Нехай буде з початку.

— Спочатку була стрічка, — почав Капітан. — Ріс я на ній не швидко, але й не дуже поволі. То була, самі розумієте, стрічка конвейєра, на якому мене монтували і монтували, аж доки не змонтували.

Довго я про це не буду розводитися, оскільки мені й самому відомо лише з чуток. Ми, автомобілі, починаємо щось розуміти лише тоді, коли добре ковтнемо бензину. А то вже буває згодом, як зійдеш з конвейєра. Діялося це саме в Німеччині напередодні останньої війни. Зрозуміло, то був не найкращий час для народження порядного автомобіля. Але ніхто собі ні місця, ані часу народження сам не обирає. Так, так… дуже давно то було. Ваші батьки, напевне, тоді ще й шкіл не позакінчували. А ви? Ви тоді нікому ще навіть і не снилися.

Ви, мабуть, чули, що саме тоді, коли я вперше пізнав смак бензину і світу, у Німеччині був щедрий урожай на негідників.

Однак мені пощастило. Перша людина, яку я зустрів, ну, яка мене вперше нагодувала й оживила, була саме порядною людиною. Його звали Емілем. На моєму рідному заводі він обкочував нові машини.

Як зараз пам’ятаю нашу першу зустріч. Тільки-но він, торкнувся мого керма, я одразу ж відчув, що він знає мене до останнього підшипника і бачить мене, як у нас кажуть, наскрізь від шин до капота. І я подумав тоді: “Цей хлопець зуміє зробити з мене машину!”

Правду кажучи, я дуже хвилювався. Боявся. Просто боявся дефектів і вад, які він міг у мене виявити. Адже я був такий недосвідчений і несміливий. І, сором признатися, саме першої миті і більше зі страху я похлинувся бензином, і мотор мій замовк.

Але Еміль спокійно сказав:

— Сміливіше, Капітанчику! Не нервуйся!

І так м’яко натиснув на стартер, ніби черевик його був з лебединого пуху. Я одразу ж підбадьорився. Мотор загурчав — і ми поїхали.

Ви й гадки не маєте, що то за втіха ставати самим собою, узнавати, на що ти здатний! Перші години життя, проведені разом з Емілем, були мені за найкращу школу. Я відчував у ньому приятеля. Але той приятель хотів, щоб ми з ним обоє узнали наші можливості, так би мовити, до останнього гвинтика. Гора не гора, струмок не струмок, ліс не ліс — він ніби хотів мені втокмачити, що я зможу все. Навіть літати.

І я міг багато. Звичайно, літати не міг. Під кінець ми обоє були дуже задоволені одне з одного. Ми поверталися по шосе серед луків та пронизаних сонячним промінням лісів. Я пізнав, що таке щастя. Еміль сказав мені багато слів, дуже ласкавих. Він навіть заспівав мені пісню.

Та коли ми знову повернули на фабричне подвір’я, нас несподівано оточило кілька чоловіків. Двоє були в мундирах з зображенням черепів. Руки в Еміля, сперті на кермо, здригнулися, я відчув, що він хоче повернути назад. Я був напоготові. Але браму за нами вже зачинили. А я, на жаль, не вмів літати.

Еміля повели. І вже ніколи більше я його не бачив. Але… але я запам’ятав ті обличчя і ті мундири. Я подумав собі, що хоч гора з горою і не сходиться, але, можливо, я ще здибаюся з тими молодчиками. І поквитаюся. Скажу одразу — мені пощастило. Мені вдалося емігрувати. Мене продали у Францію добросердому старому лікареві, з яким я мотався у Піренеях по невеличких містечках і селах. Лікар був самотній, і єдиною істотою, з якою він охоче розмовляв, був я.

Я полюбив старого лікаря, і він мене теж. Я намагався не підводити його і ні разу не підвів.

Але, любі мої, вже йшла війна. Така війна, від якої неможливо, було сховатися навіть край світу. І врешті я знову побачив людей у сіро-зелених мундирах з черепами на кашкетах. Цього разу вони не скривдили мого лікаря, бо він устиг сховатися. Але натомість вони забрали з собою мене. Розумієте? Мене.

Я одразу ж вирішив, що не буде по-їхньому. Не вдасться їм мене забрати. На першому ж кілометрі я перепалив собі свічки.

З того й почалося. Я повів свою власну війну, я показав їм, що можуть зробити речі, “бездушні предмети”.

Вони ганяли мене по дорогах і по містах. Але втіхи вони не мали. Я псувався на кожному кроці. То кабель, то циліндри, то коробка передач. Ви знаєте, що таке саботаж? Чули! Так от, я саме саботував.

Скажімо, хотіли вони куди-небудь крадькома за кимось уночі приїхати. Тоді я чхав і стріляв, як гармата, або вмикав сирену і починав вити не гірше від пожежної сирени.

Намагались когось наздогнати? На першому ж віражі спускало колесо — і пшик з усієї погоні. А коли хтось із них хотів поїхати у суботу розважитись за місто, я псувався так, що цілий день доводилося йому лежати під моїм шасі, а я кропив його мастилом.

Знаєте, як вони мене прозвали? “Клятий дідько”. Правда гарно? В чортів і ангелів я не вірю. Але цим прізвиськом пишаюся. Люблю згадувати, як і коли я його дістав. То було під Марселем. Марсель — чудове біле місто над голубим морем. Ох, як я любив постояти вночі на приморському бульварі, помилуватися на відбиті зірки в морі і оміркувати, скажімо, чи на інших планетах теж є автомобілі?

Але зараз мова про інше. Того дня, коли “вони” стали називати мене “клятим дідьком”, я мав наздоганяти одного керівника французьких партизанів, якого ті — з черепами — хотіли схопити.

Спершу я був слухняний. Радів, що за кермо сів найголовніший з моїх хазяїв. Я вирішив, що він запам’ятає цей день надовго.

Так от, спершу я був слухняний і мчав щодуху. Партизан їхав на старому “Рено”, на такому самому інваліді, як я тепер. Отож не дивина, що вже за кілька кілометрів я почав наступати йому на шини.