Велика, більша й найбільша

— Євстахій Ку… Ку… Кужевик, — пригадала Іка. — Тільки той не мав вусів, а цей має.

Запала мовчанка. Капітан мчав уже темним блискучим гостинцем до Трушева. Мигтіли дерева, дощ спливав по шибі.

Горошок неспокійно засовався на сидінні.

— Справа серйозніша, ніж я гадав, — сказав він.

— Атож! — підтвердив Капітан за хвилину і спитав: — Який у вас план?

— Це треба обміркувати, — сказав Горошок.

І всі почали обмірковувати. Капітан плавно минав повороти і зразу ж по тому брав найбільшу швидкість. Інколи він легко здригався під боковими подмухами вітру. Захоплений швидкістю, він усіма своїми циліндрами співав якусь басовиту автомобільну мелодію, пісеньку, де йшлося про швидку їзду, далекі дороги, шосе серед гір й приморські биті шляхи.

Аж от Іка підвела голову.

— Я маю один план, — проказала вона несміливо.

— Добрий план! — сказали разом Капітан і Горошок, коли Іка закінчила свою розповідь.

В залі для чекання, а точніше, в буфеті Трушівської станції, було порожньо, тихо й нудно. Тут зупинялися лише поїзди приміських ліній, сформовані з старих вагонів, що повільно котилися повз маленькі станції. Гамірно у Трушеві бувало лише тричі на день: уранці, коли відходив поїзд до Варшави, а потім, коли прибували варшавський післяобідній та варшавський вечірній поїзди. А решта часу? От саме тоді й було порожньо, тихо й нудно. Троє або четверо людей у буфеті ніколи не зчиняли галасу, і буфетниця могла спокійно плести на спицях теплі шкарпетки для своєї на диво численної родини.

Цього разу ніхто не заважав їй робити своє діло. Післяобідній варшавський поїзд прибув дві години тому, і майже всі пасажири давно вже пішли із станції. В буфеті зосталися лише двоє чоловіків з маленьким хлопчиком, які чекали вечірнього поїзда до Кусьмідрова. Хлопчик уже з годину спав на лавці, а дорослі замовили по доброму кухлеві пива і весь час про щось шепотілися.

Хлопчик, як на це одразу ж звернула увагу буфетниця, був дуже гарненький і гарно вдягнений. У нього були голубі очі, темне волосся, синє пальтечко і берет, а костюмчик і черевики — сірі. Спершу він завзято будував колодязі з сірників, раз у раз запитуючи:

— А коли мамуня прийде?

Потім йому набридло і будувати, й запитувати — і він заснув, витягнувшись на лавці. “Як лялечка”, — подумала буфетниця, в якої була штучна коса і чуле серце.

Чоловіки, навпаки, не були красені. Один, присадкуватий і товстий, що називав себе дядьком хлопчика, був одягнений цілком пристойно, навіть елегантно — до того ж мав приємне обличчя з кумедними чорними вусами. Правда, голос у нього був якийсь дивний. Надто вже липкий, люб’язний, солодкий.

А другий чоловік — худий, наче стара чапля, був зовсім неприємний. Та ще й він не дивився людям у вічі і взагалі з першої хвилини не сподобався буфетниці.

Можна, втім, сміливо сказати: коли б буфетниця прислухалася до розмови тих добродіїв, то збагнула б, що не сподобалися вони їй недарма.

А що буфетниця нічого не чула, то спокійно плела собі далі теплі шкарпетки. Чоловіки ж, теж зовні ніби й спокійно, шепотілися між собою. Насправді вони не були спокійні. І перш за все Худий, у якого від дратування виступили на щоках великі червоні плями.

— З мене досить твоїх справ, — хрипів він застуджено. — Я нездатний красти дітей.

Товстий гидко посміхався.

— Ти взагалі ні на що не здатний. Я тебе й не тримаю.

— То віддай мені мої гроші, — засичав Худий.

— Ніяких твоїх грошей у мене немає, — посміхнувся ще гидкіше вусатий.

Худому аж духу не стало з люті.

— Як це? Адже я тобі всі віддав.

— Не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш? — Худий так зарепетував, що аж буфетниця здивовано глянула на нього поверх окулярів. Тозстун одразу ж любо до неї всміхнувся.

— Вибачте, будь ласка, — мовив він, — ми не можемо пригадати, о котрій відходить поїзд до Кусьмідрова.

— О дев’ятнадцятій нуль дві, — непривітно сказала буфетниця. — Тобто за годину.

Запала мовчанка. Хлопчик, що лежав на лавці, підвів голову, закліпав очима і спитав:

— Мамуня ще не прийшла?

Вусатий посміхнувся так солодко, ніби сам був величезний цукерок.

— Ні, — заворкував він солодкавим голосом. — Але скоро прийде.

Хлопчик скривився, позіхнув і знову заплющив очі. Тоді вусатий зашепотів дуже сердито. Так сердито, що Худий аж скулився.

— Запам’ятай собі раз і назавжди, — шепотів Товстун, — я без тебе обійдуся, і якби не я, тебе б уже разів десять спіймали. Ти й сам чудово знаєш, який ти боягуз, розтелепа, п’яничка і волоцюга. Якщо не я, ніхто тебе не врятує. Ану скажи, хто сьогодні у Варшаві помітив, що вокзал оточений міліцією?

— Ти, — прошепотів Худий.

— А кому, — наполягав вусатий, — спало на думку негайно їхати далі іншим поїздом?

— Та… тобі… — признався Худий.

— А хто здогадався прихопити з собою цього хлопчака? Хто, я тебе питаю? Ти, кажеш, нездатний красти дітей? Ти ж нічого не розумієш, дурню! Ніхто поки не здогадався, що він не мій улюблений племінник… і, що найважливіше, ніхто не може додуматись, що двоє привітних добродіїв з таким чудовим хлопчиком простісінько ховаються від міліції. Хіба ж злочинець може мати з собою дитину?

Худий непевно похитав головою.

— Його, мабуть, теж шукають.

Товстун зневажливо посміхнувся.

— Проте у Варшаві, на вокзалі, а не тут. Бо кому спаде на думку, що таке щеня могло само виїхати з Варшави?

Однак Худому все це не дуже подобалося.

— Ти занадто розумний, — крикнув він.

— Для тебе, безперечно, — сміявся Товстун.

— А… а ти віддаси мені гроші? — запитав покірно Худий.

— Ні, — рішуче відповів Товстун, — бо ти одразу все проп’єш. Щонайбільше, я можу тобі купити ще одну пляшку пива. Але тільки одну.

Худий зітхнув. Він, мабуть, зрозумів, що йому нічого тут не зарадить.

— Іншим разом, — сказав він, — стару газету я тобі не довірю, не те що вкрадені гроші. Ну, давай два злотих на пиво.

— Крадене їсти не просить, — захихотів Товстун. — На!

Худий ще раз зітхнув і пішов до прилавка по пиво.

Його кроки розбудили хлопчика. Він знову підвів голову й спитав:

— Мамуня ще не прийшла?

— Ні, моє дитятко, — відказав Товстун.

Хлопчик зовсім прокинувся, сів і поправив беретик, що сповзав йому на вухо.

— Ну, то я піду до неї сам, — раптом надумався він.

Товстун вирячив очі:

— Не йди, дитино, боронь боже — не йди. Надворі ніч, там вовки шастають і можуть тебе з’їсти. Мамуня зараз прийде сюди, а якщо ти підеш її шукати, можеш і сам десь загубитися. А що тоді буде?

Хлопчик кивнув головою.

— Тоді буде зле. Краще я почекаю.

Товстун полегшено зітхнув і дістав з кишені сірники.

— На, — сказав він, — збудуй собі колодязь.

— А можна два? — спитав хлопчик.