Вирвані сторінки з автобіографії

Михайло Григорович, здається, чи то в будинку творчості, чи в санаторії. Софія Іванівна вибачається (!) і просить зайти завтра. Уявляєте, який у мене був сон! Так млосно-тривожно сплять перед побаченням, перед передбачуваним поцілунком, обіймами, любощами...

Познайомилися ми з Володимиром Івасюком на третій мій прихід у квартиру на вулиці Маяковського. Мій трепет і благоговіння розвіявся миттєво, коли Володимир просто, так, наче ми з ним триста років знайомі, сів за домашній рояль, що стояв у великій кімнаті, й одразу заговорив про пісню. Святий Боже! Отой вірш, що був напередодні (дебютно!) надрукований в обласній комсомольській газеті «Молодий буковинець» Тамарою Севернюк - «А кохання - наче пісня лебедина», викликав зацікавленість композитора і він його бачить піснею.

Володя говорив тихо, повільно, однак дуже твердо: заспів добрий, але вірш для пісні потребує динаміки, розвитку сюжету. Навіть, якщо сюжету немає. Цей вірш був би добрим романсом. Та Володимир бачить майбутню пісню не у жанрі романсу, а динамічнішою. Для цього варто дописати приспів. А уповільнений, дещо монотонний заспів (три куплети) варто трохи «прискорити».

Люди добрі... Що може прискорити в динаміці почуттів дитина, яка ще тих почуттів не знала?! Але дитина писала про останнє кохання, не знаючи першого, бо цвіли матіоли, була ясна місячна ніч - «видно, хоч голки збирай», - і з батьківської веранди світ здавався приреченим на красу і її болісне пізнання. У 16 років світ здається трагічним. Тобто таким, яким він є насправді, але ми про це дізнаємося згодом. Отже, в 16 років я писала не менш драматично, ніж пишу в 50:

Ти - моя зірнице, дальня і єдина, В серці з болем чую я твої слова. А кохання - наче пісня лебедина. А розлука - наче скошена трава. Знов стає у мріях, незабуте, давнє. Знов...... (не пам'ятаю). А кохання - наче перша зав'язь рання. А розлука - наче той полин, гірка. Знов гублю тебе я, наче голку в сіні. Знов тікаєш вдалеч, мов дзвінка ріка. А кохання - наче пізній дощ, осінній. А розлука - наче полини, гірка.

Ну, що я вам скажу... На ці слова згодом чотири різні композитори напишуть музику без жодних консультацій зі мною. Але для мене найкращою залишається музика Андрія Кушніренка на слова цього романсу. І найкраще її співає народний артист України Ярослав Солтис.

А пісню з Івасюком ми не написали. З моєї, звичайно, вини. Але яка там вина у 16 років? Згодом, ужепо Володиній смерті, казав мені Михайло Григорович, що у синових чернетках знаходив варіанти музики до цих слів. Однак це не має жодного значення. Навіть, коли б тих варіантів зовсім не було. Має значення те, що я впершепобачила партнерське, а одночасно дуже вимогливе, скрупульозне, дуже критичне ставлення до того, що ти робиш, саме від Володимира Івасюка. На пікові його неймовірної слави!!!!!!! Адже то був час, коли Володимир Івасюк міг написати а хоч би музику до телефонного довідника - і вона стала би популярною.

Після тієї першої зустрічі ми неодноразово, хоча нечасто бачилися і спілкувалися з Володимиром. У Чернівцях, 25 листопада 1977 року, на банкеті з нагоди 60-річчя Михайла Григоровича, куди ми були запрошені з мамою, я дуже запам'ятала одночасне «подвійне» спілкування: усією родиною Івасюків і з «нанашкою» - Іриною Вільде , від якої маю кілька слів на листівочці. Зустрічалися ми з Володею кілька разів на квартирі його батьків, коли я приходила до Оксани , з якою ми вчилися в одній групі на філологічному факультеті. Востаннє ми розмовляли з ним, здається, під час республіканської наради творчої молоді в Києві, восени 1978 року, коли Софія Іванівна передала через мене для Володі якийсь пакуночок. Чи то книжки, чи щось інше. Не пригадую. Але навіть ці нетривалі спілкування завжди починалися і закінчувалися розмовою про творчість. А ще Володя завжди казав нам із Оксаною, що треба дуже багато вчитися, щоб чогось у житті досягнути. Мав таке велике братерське терпіння, такий такт пояснювати двом 18-річним сміхованкам складні речі простими словами!

А тепер проаналізуйте слова його пісень. Секрет популярності Івасюкових пісень - не лише в оригінальній музиці, базованій на народному мелосі. Секрет ще й у внутрішньому благородстві, суті слів, у їхній, на перший погляд, спрощеності - а насправді - глибокій етичній основі, моральній чистоті тексту і підтексту. А після цього проаналізуйте тексти сьогоднішніх нібито найпопулярніших українських пісень фальшивих - силіконових - самопроголошених зірочок України. Ви не думаєте що такий аналіз шкідливий для етичного, естетичного і психічного здоров'я? Отож бо!

Тому всі посмертно продуковані дурниці про Володимира Івасюка для мене є лише наслідком людської дріб'язковості, заздрості, душевного примітиву і віддаленості від Івасюка справжнього - Івасюка-митця.

Це я знаю точно. І ніхто й ніколи не переконає мене в протилежному. А які там були побутові стосунки людей, що тепер із екранів телевізора белькочуть про себе на тлі людини безсмертної, бажаючи понизити її до свого «плінтуса» - це так само значить нульово, як прижиттєва кількість випитого чи «реєстр» люблених Тарасом Шевченком. Точно.

Бо «Червона рута» перекреслює все оте белькотання про бозна-що, окрім Мистецтва. Так, ні з кого не варто робити ікону. Але й не варто зводити життя Великого Художника до побутових розмов про побутове. Це роблять карлики, а не велети мистецтва. Володимира Івасюка не можуть міряти карлики. Навіть по смерті. Тим більше - по такійсмерті.

P.S.Дата смерті - за копією свідоцтва про смерть (зберігається в меморіальному музеї В. Івасюка у Чернівцях). День похорону - 22 травня 1979 р.

ЛЮСТРАЦІЯ СОВІСТІ

Чернівці. Червень 1979 рік. Ти - студентка. Не спортсменка, не красуня, але відмінниця. З якогось дива тебе викликають в університетський комітет комсомолу. Тодішній енергійний комсомольський вожак «універу» Саша Зінченко (земля йому пухом!) чомусь опускає долу очі - й виходить із кабінету. Саша завжди був гарячий, справедливий. І щось йому, мабуть, не подобалося у цьому викликові «зразкової» студентки. Ще вчора ми були на дискотеці на фізфаці - і Саша «запалював» своєю гітарою і своїм вокально-інструментальним ансамблем, а сьогодні він відводить погляд.

Із-за столу молодий чоловік із незапам'ятовуваним обличчям свердлить очима, одночасно розгортаючи посвідчення: КҐБ СССР. Ти не знаєш, що за цими літерами, але чуєш, що тобі вже страшно, бо ти вперше зустрічаєшся з такою абревіатурою. Сідати на стілець - як на пательню. Спечно.

– «Навіщо ви їздили до Львова на похорон Володимира Івасюка?

– ??? Як навіщо?! Я знаю його родину, його мама була в нас удома. Я також знала Володю. Він писав музику на мій вірш. Він син мого улюбленого письменника і викладача Михайла Григоровича. Брат моєї подруги - одногрупниці Оксани. Я навіть місяць жила в них удома, коли батько був на курсах підвищення кваліфікації у Львові... Як навіщо?

– А хто організував вам поїздку до Львова? Ви ж бачили, з Чернівців не було ні викладачів, ні письменників. Некрологів не було. Ховали просто студента консерваторії.

– Неправда! З університету був викладач зарубіжної літератури Микола Богайчук, із телестудії Василь Стріхович, був Назарій Яремчук, ми втрьох із дівчатами.

– Марину з історичного і Валю Біксей з географічного ви підбили їхати на похорон?

– Ми товаришуємо з Оксаною. Як можна було не поїхати?! Це ж таке горе!