Вирвані сторінки з автобіографії

...Мені з моїм «довгим» язиком і участю в похороні Володі Івасюка «пощастило» - мене з університету не виключили. Публічно, на комсомольських зборах філологічного факультету, у аудиторії (яку ми називали «амфітеатром») мене виключили лише з комсомольського бюро чи то курсу, чи то факультету (не пам'ятаю) - «за •малу активність у громадській роботі». (Ті, що мене виключали - вже давно подякували цьому світові. Бог їм суддя!).

(А ви питаєте, чому я така АКТИВНА і нестерпна? Навчили!)

Але через якийсь час мені дуже твердо в деканаті сказала партійна «трійка» факультету, що партія без мене не зможе! Ну, не зможе ніяк і ґвалт! Розсиплеться без мене партія! Я ж надія літератури! І все в майбутньому, і все в майбутньому. «Комунізму далі видні» - вчили нас на лекціях. Більш м'яко, але чесно, таку метаморфозу в ставленні до мене факультетського начальства наодинці пояснив Кость Федорович Герман - заступник секретаря партбюро факультету, викладач, здається, давньоукраїнської мови. Він був родом із Розтік, але ніколи жодного «земляцького» поруху нікому не зробив! Своїй рідній племінниці (відмінниці!) на іспиті поставив «четвірку» аби його не запідозрили у протекції родички, за що з нього кепкував увесь факультет. І такі були люди у часи моєї молодості. А були й інші...

Так-ось, Кость Федорович «уповноважено» чи від доброго серця (не знаю, не питала, але завжди була йому вдячна за ту драматичну для мене розмову, бо я не розуміла, що відбувається, і це була психологічна травма студентки-відмінниці) сказав приблизно такими словами: ти молода, ти розумна, ти маєш хороше майбутнє, твої вірші друкують, не сьогодні-завтра у тебе вийде книжка, і не одна, але ти буковинка, але ти з неблагонадійного Путильського району, дарма, що твої батьки під час війни пішки під столом ходили, я знаю твою маму-вчительку, ти маєш проблеми з тим похороном, тебе хотіли би залишити в аспірантурі, а без партії тебе нікуди не візьмуть на нормальну роботу. Тобі не треба, щоб було так, як було з Н. (не можу згадати прізвища, хоча дуже добре пам'ятаю обличчя старшокурсника студента-філолога, що жив у гуртожитку через стіну із нашою кімнатою 434, якого виключили з університету «за книжки». Тобто за читання забороненої літератури. Але про це говорили дуже і дуже пошепки. А публічна версія була - за систематичні пропуски навчального процесу).

Кость Федорович говорив довго і повільно. Не дивлячись у очі. Згодом я зрозуміла, що він був просто порядною людиною і добре знав закони Системи. Бо все-таки я була його землячка. Він також на собі спізнав «любов» Системи до автохтона, якого «радянська влада роззула з постолів», як утовкмачували нам, буковинцям, з усіх дірок.

Так, мене справді залишили в університеті. Але не в аспірантурі. Сказали, маю поганий почерк (не смійтеся, це правда! Але почерк! Почерк який, холєра ясна!).І направили в університетську наукову бібліотеку, у відділ комплектації літератури.

Там я повних чотири місяці на 3 і 17 сторінках кожної нової книжки, що надходила в бібліотеку (а тоді книжки надходили вагонами) била штампик « Наукова бібліотека Чернівецького державного університету», а згодом на рахівниці (тато колись навчив рахувати) підбивала загальну ціну усіх нових книжкових надходжень в університет. Із поета я стала бухгалтером! (А Жулинський дивується, чому я така нудна в тих бухгалтерських паперах-документах Шевченківського комітету! Не нудна, а скрупульозна, Миколо Григоровичу! Незабутня практика!)

Ви уявляєте мене за рахівницею?! Я й сама непритомнію від тієї згадки. Проте я чотири місяці висиділа в бібліотеці, як у тюрмі: 8.30 - на роботу. 13.00 - 13.45 - обід. 17.15 - закінчення роботи. Телефон - ні. Нічого - ні. Часи генсека Юрія Андропова пригадуєте? Облави у скверах, кінотеатрах, дисципліна праці, п'ять хвилин запізнення?! П'ятеро жінок передпенсійного віку в кабінеті - слухаєш - не наслухаєшся, сліз не наковтаєшся - нема лише мексиканського сценариста! Тільки одна Лариса Авґустівна Курилюк була тоді до мене прихильною і справедливою. Та ще тодішній директор бібліотеки М ихайло Козоріз , очевидно, розумів безглуздість моєї ситуації.

По чотирьох місяцях нестерпної роботи, після якої я надовго зненавиділа нові книжки, я прийшла у приймальню тодішнього ректора університету Костянтина Червінського із заявою звільнити мене за власним бажанням. Це була тривала розмова. Адже молодий спеціаліст (такими були всі випускники, які працювали за розподілом) мав право на пільгове житло, яке він отримував упродовж трьох років, а найголовніше - на постійну прописку за місцем проживання. Ні того, ні іншого у мене не було. Була сім'я. І ми з чоловіком ледве знайшли кімнату у Чернівцях у квартирі з господарями. Квартири у найм тоді ніхто не здавав - заборонено. А як здавав - то підпільно. Або в комуналці. За кімнату платили 50 рублів. Зарплата бібліотекаря тоді була 100. Податки загальні, податок за бездітність, профспілкові і т. д.
– на руки «чистими» 80 рублів.

Ректор говорив зі мною, як з дитиною. Хоча хімік за фахом К. Червінський (19.05.1919-22.08.2002) не був людиною сентиментальною. А все ж умовляв.

(Ага! Мене умовиш, якщо я прийняла рішення!).

А на прощання сказав: «Єдине, що вам можу пообіцяти - не подавати документи в прокуратуру за те, що ви не працюєте за розподілом». Так-так, тоді могли притягнути до кримінальної відповідальності, якщо ти покинув місце роботи, куди тебе «розподілили» після університету!

Однак я мушу чесно сказати, що через кілька років, після мого виступу у драмтеатрі з нагоди, здається, ювілею Ю.Федьковича, К.О.Червінський підійшов до мене і сказав: «Даремно я вас тоді не вмовив. Я почуваю себе дещо винним. Вами наш університет буде пишатися». Не думаю, що ректор був винен. Винна людина мало коли визнає свою вину... А я своїм університетом справді пишаюся. І мій підпис стояв другим після підпису Андрія Кушніренка у поданні до Верховної Ради України про необхідність присвоєння університетові імені Федьковича.

...Отож після бібліотеки я опинилася на вулиці. В обласні редакції не брали, хоча усі там мене знали дуже добре - я була активним дописувачем. Відмова формально звучала правильно - нема прописки. А нема прописки - нема роботи. Замкнуте коло.

З великими трудами, через кілька місяців я опинилася на тимчасовій роботі на машзаводі. І пропрацювала там... вісім років. Це була Академія життя - не університет. Це, може, найгустіші мої спогади. Бо це так, ніби кинули тебе У воду, а ти не вмієш плавати. Нічого, «обтесали»! І правду в очі говорити там же навчили. « Будь ворогом наперед, ніж потому», - казала колись моя бабця так само.

Ось так комуністична партія дбала про майбутніх своїх погромників!

А Бог планував інакше...

Один колишній історик десь на початках 90-х довірливо розказував, як у ніч на 22 травня(день перепоховання Т. Г. Шевченка в Україні) щороку «плазом» між кущів «добував» у Чернівцях квіти від погруддя Т. Шевченкові у тодішньому міському парку відпочинку і культури ім. Калініна. Тоді це мені було дивно, бо я про жодні події, пов'язані з 22 травня, нічого не знала.