Вирвані сторінки з автобіографії

Батьки не водили нас зоопарками чи ЦУМами втрапити тоді до ЦУМу, вистояти в черзі чверть доби і вийти із пакунком туфлів фірми «Цебо» - означало 100-відсотково підтвердити своє перебування в Москві). Мама з татом щоранку «запрягали» дядькового «білого вола» - і ми то сиділи в партері концертного залу Кремлівського палацу з'їздів, то лишали свої очі на неймовірній розкоші картин Третьяковської галереї.

Однак поїхати з Москви, не побувавши у найсвятішому місці для тодішньої радянської люди ни...Це було би безчестям. Так думала я: відмінниця, юнкор, призерка всіх можливих олімпіад, у тому числі республіканських, а найголовніше тогорічна переможниця Всесоюзного конкурсу учнівських робіт на кращий твір із російської мови. І щоб я не була в Мавзолеї?! Та я би з Москви тоді не поїхала. З нашого села там побувала лише одна-єдина людина - передова доярка всієї Чернівецької області, делегат з'їзду КПРС Калина Антонівна Дмитрюк (тоді, пам'ятаю, злі сільські язики плескали, що норкову шубу, в яку зодягнули на з'їзд молоду красиву жінку прямо на міжрайбазі, туди ж - на міжрайбазу - і повернули після закінчення партфоруму). Про історію із шубою я дотепер не запитала Калину Антонівну (дай, Боже, їй здоров'я). А про відвідини Мавзолею... тоді у мені ворушився черв'як доброї заздрості до Калини Антонівни, що вона там була - а я ні.

...І ось близько п'ятої ранку «Волга» розтинає шумну «волоколамку»: нам треба о шостій бути в Алєксандрінському саду, звідки рухається жива черга до Мавзолею. Мамо рідна! Я думала, ми перші - а ми у хвості, якому вже кілька десятків метрів! Вистоявши майже шість годин на 25-градусній спеці у черзі, кінця і краю якій не було видно ні попереду, ні за нами, ми мовчки покинули її. «Не був, то й не треба, - сказав тато мамі.
– Але, як діти хочуть, будемо щось робити». І ми подалися у бік ЦУМу, звідки - як на долоні - видно найбільших щасливчиків цього світу: тих, хто під бій курантів входив під мармурове склепіння Мавзолею. Моя жовто-зелена сукенка прилипала до спини, долоньки моїх семирічних братиків-близнючків із смішними чубчиками на голих - стрижених «під нуль» голівках - також стікали потом, але я поцілувала тата з мамою, перекинула на груди косу, що діставала колін, «проінструктувала» хлопчиків, міцніше стиснула їхні ручки... І ми утрьох пішли через порожню Красну площу. Перший кордон міліції не дуже придирався до нібито заблудлих дітей. А ось ближче до середини... То був перший у моєму житті допит. Гарною російською, зі сльозами в очах я розказувала, як ми з дітьми бігали у ЦУМ «по нужді» і загубилися від батьків. А батьки, мовляв, ондечки, в черзі, вже за якийсь метр від Мавзолею. Он наша мама у фіолетовому брючному костюмі. Похнюплені братики хлюпали носами, гарною українською підтверджуючи мою благородну брехню. Так ми пройшли три кордони варти. А коли опинилися біля самісінької черги... Тоді заплакала я, бо більше брехати не могла. І, о, небеса, - люди розуміюче розступилися, а хтось іще дав хлопчикам по цукерці.

...Я нікому ніколи так і не розказала про свої відчуття, побачивши в домовині жовту людину-мумію. Бо це було моє перше внутрішнє дисидентство.

ІЗ СТУДЕНТСЬКИХ РОКІВ [12]

ДОПИСАТИ,

як працювала всі студентські роки (1977-1982)на 0,5 ставки (50 радянських рублів!) у редакції університетської газети «Радянський студент».

12

Текст у повній версії книжки.

Тоді ж мала підвищену стипендію - також 50 рублів.

Багачка була!

Імпортний «брасматік» для очей коштував 16 руб. Нічна сорочка - 5 руб.Про джинси можна було мріяти!

Але ТОДІ у крамницях ні імпортних чобіт, ні туші для очей, і нічого іншого «нормального» - НЕ БУЛО!

Все якісне треба було «дістати» у «фарцовщиків». Багато хто із студентів, особливо із факультету іноземних мов, таємно займався такою трудовою діяльністю, за що міг мати (власне, багато хто мав) неприємності з міліцією, аж до виключення з університету.

З університету на моїй пам'яті виключили

– одного фізика-п'ятикурсника за писанкипісля Великодня у його кімнаті в студентському гуртожитку,

– кількох студентів-істориків із побутовими (формулюваннями,але пізніше я дізналася, що то насправді були «політичні» виключення (за читання забороненої літератури, за висловлювання про стиль сучасного життя, за розказані анекдоти). Декого з «розумних» істориків виключали з відповідним формулюванням політичного ґатунку - і хлопці їхали на роботу в Тюмень чи десь у тому напрямку. Щоправда, добровільно.

P.S. Бог є. І подеколи Бог має ім'я Закономірний Випадок.

28 липня 2010 рокуя брала участь у відкритті книгарні ім. Б.
– І. Антонича у Львові. Після виступів, автографів, тривалого спілкування з відвідувачами до мене підійшов геть сивий чоловік мого віку з неймовірно голубими очима. Він запитав, чи я впізнаю його. Я дуже нервую, коли бачу, що людину знаю, але не можу згадати її ім'я і обставин, за яких ми познайомилися. Цього чоловіка я точно знала. Але поки силувалася згадати, він мені допоміг:

– Василь Олійник.Пам'ятаєш, Чернівецький університет, як ми разом робили ремонт у гуртожитках після вступу? Вітя Коцур. Ти. Марина, яка їздила потім на Івасюків похорон. Другий гуртожиток. Історики.

...Звичайно, я пригадала події двадцятивосьмирічної давності - «щось із ним було не так, як з усіма». І я нарешті дізналася те, чого й справді не знала. Знала лише, що моя колишня університетська любов Л.Р. у час літніх канікул надсилав мені листи, в яких цитував вірші Василя Олійника з Надвірнянщини. Але я не знала, що то був той самий Олійник-історик, з яким ми мешкали в одному гуртожитку і якого напередодні останнього - випускного - іспиту у червні 1982року виключили з університету.

У Львові-2010 Василь розказав мені всю ту драматичну історію, яка закінчилася для нього виключенням з університету із формулюванням «исповедует идеологию украинского буржуазного национализма».Ми довго згадували дуже багатьох наших спільних знайомих, багато говорили про свої студентські часи, а мене свердлила думка: яке паралельне життя існувало за видимою благополучною Системою, що давала можливість безкоштовного навчання, але навчання ретельно регламентованого!

Василь в університетські роки читав Грушевського, вів щоденникові записи, очолював історико-філософський клуб «Веракс» (за що і постраждав).

Я про Грушевського ні слухом ні духом не чула, закінчивши університет із червоним дипломом, але в університеті у мене зародилося багато сумнівів стосовно, як я вважала, несправедливості тогочасного устрою щодо людей, які уміють самостійно мислити і не підлещуються. Мене тоді гризло, чому пустобрехи, демагоги, крикуни мають такий шалений успіх і «зелене» світло скрізь, а той, що має знання і розум, пробивається через якісь штучні перепони?

Коли Василя Олійника виключали з університету за «сповідування ідеології українського буржуазного націоналізму», я якраз складала випускний іспит з наукового комунізму. Відмінницю, за п'ять хвилин письменницю державна екзаменаційна комісія не надто «мордувала» додатковими питаннями. Професор Іларіон Іларіонович

Cлинько,який викладав у нас сучасну українську мову, спершу запитав про специфічні форми гуцульського діалекту - і я відтарабанила про всі оті мені рідні «май більше», «май менше», «так ся робить», «так ся діє». А далі він мене приголомшив несподіваним: «Як, на вашу думку, зміняться стосунки в радянській сім'ї після остаточної побудови комунізму в СРСР?»

Коли би професор Слинько ударив мене по голові довбнею, це було би менш несподівано, ніж таке безглузде запитання з його енциклопедично-фанатичної до української мови голови. І я (чудо без пір'я!, але маючи вже річний досвід подружнього життя) сказала, як думала: «Думаю, що не зміняться ніяк, бо стосунки між людьми не залежать від суспільної формації, а суть людини насправді не змінилася з печерних часів».

Ні! Ну, ви таке чули?! Бідний був тоді професор і вся ДЕК! Історика Василя Олійника, можливо, того самого дня виключали за «ідеологію націоналізму», а мене питали про остаточну побудову комунізму. Мало того, комісія змушена була сама дезавуйовувати своє дурне запитання своїми ж розмірковуваннями про родинні стосунки при комунізмі, а ті розмірковування не трималися купи.