Вийди і візьми

Ніхто до пуття не зміг би пояснити, яка гризота, що за наслання бехтало підкорювати цю немилосердну вбогість, багату хіба що тим «духом непереможним і нескореним», про який так велеслівно розводилися (й по сьогодні мало що змінилося) місцеві скальди: «Обступили воріженьки зі сходу і з заходу, з півночі й півдня, гай-гай. Лаштуються мужі у виправу, плачуть невтішно жони, проводжаючи г'oрод і край боронити, зі сліз їхніх ливарі ллють гармати, міцніші од криці. Раз бахнули, вдруге вистрелили — немає бусурменського війська половини. А як утретє гаратнули, то славили перемогу, звитяжців своїх зустрічаючи», — і саму поетичну логіку, і тим паче її благотворний вплив годі було піддати сумніву.

Сергій же був плоть від плоті міста, а та світла й осяйна, казково-неправдоподібна і водночас напрочуд достеменна його частинка, ширяючи над степом і лиманами мамщини, була йому янголом і продухвиною — достатньо далека, та й часу спливло, як води в річці.

Чи то під’їзд поширшав, розрісшись, як ото розносить, бува, людину, хоча сам будинок підтахнув, як цукор, чи то лише так видавалося через брак дверей, про які нагадували петлі на одвірках — хай там що, Сергій ступив досередини. Шукаючи ключик до поштової скриньки, намацав у кишені льодяник, яким його почастували на роботі, розгорнув і вкинув у рот — знайомий барбарисовий присмак розтікся, змішуючись зі слиною. «Червоний барбарис уже зацвів…», — вірш із такими рядками, переписаний матір’ю, Сергій пробубонів, не посівши жодного місця. А скільки натерпівся тільки через те, що мати вбила собі в голову, буцім він — найкращий декламатор поезії!

Вів пальцями по стіні, запорошеній і зі стертим візерунком — любов до орнаментів, що вилися стінами під’їздів і людських помешкань, не в змозі проникнути в офіційні коридори, була мовби ще одним різновидом протидії сірості, яку на цих теренах, де було сірим усе — небо й земля, не було потреби інституційно прописувати. Вів, аж пальці, потрапивши в заглибину, стрепенулися: не такий свіжий, як колись, коли побачив його вперше, напис перетривав, здавалося, вічність. Еврика… Так звалася незрівнянна дівчина, якій він складав любовні листи, не тямив, коли на нього находило, куди йде, і тільки дивом не вкоротив собі віку під колесами. Хто вона? Хто вишкрябав її солодко-чужинне ім’я?

І Сергій пригадав усе — послання, яке він, неспроможний носити довше, звірив паперові, склав і сховав. Можливо, якби знав, де та дівчина, помандрував би світ за очі і співав серенади в полоні того млосного потьмарення розуму й почуттів, якими хочеться хворіти й не зцілюватися.

Він носив його з собою до школи; якось йому здалося, що помилково позбувся його разом із зошитом з математики, і як отак опосіло, кинувся до вчительського столу, домагаючись, мов нестямний, доки його, навіженця, було виставлено за двері. І як оце зараз згадав, побачивши заповітне ім’я, в ньому, хоча спливло так багацько років, раптом бренькнула та сама панічна струна, що й тоді, а всередині збурювалася хвиля за хвилею, калатало, ладне вискочити, серце, й ось він перестрибнув останні сходинки і, не роззувшись, заходився шукати, аж перемотлошив стелаж та геть усе на світі. Тримав напівпрозорий аркуш, крізь який перебивалися чорнильні літери, і паленів, не знаючи, потрапляли ці розхристані, щирі й жагучі слова, що звучали, наче промарені в гарячці, коли-небудь на очі його батькам, чи ні.

Був у себе вдома, бо це тепер його дім, він і передше таким був, тільки не зовсім: не почувався достатньою мірою вільно, особливо відтоді, як увійшов у вік, як прагнеться усамітнення, якогось іншого себе розуміння, і навіть як старих не було вдома, його сковувала їхня непряма присутність — у речах, порухах, фразах, що, здавалося, витали в повітрі. А ось тепер скинув усе, стояв голяка, і якщо не він сам, то принаймні його опасисте тіло почувалось розкуто.

Останній працівник давно вже покинув музей, Сергій лежав на своєму тапчані, вимкнувши телевізор, а сон ніяк не брав. Роблячи обхід, полюбляв розглядати експозицію, вихоплюючи пучком ліхтарика ті чи ті її сегменти, іноді вмикав світло, бувало, встромляв штекер і спостерігав, як пострибує електричне полум’я родинного вогнища. Навідувала його й думка одягнути скафандр, раз він собі в ньому наснився, мчачи у музеї-кораблі назустріч зорям та іншим галактикам — вогняній зірці, якій дав ім’я Еврика.

Дістав із кулька альбом, що так і лежав на столику — маленькому прилаштуванні на високих тонких ніжках. Обертав так і сяк, мовби зважував, розкривати чи ні. Пам’ятав себе наприкінці, на останній розгортці, але вже не пригадував, із ким. Від сидіння-вагання Сергія вкинуло в жар, йому закортіло надвір, удихнути нічного повітря, чистого й свіжого.

Більшу частину внутрішнього подвір’я, що мало форму кола, займало накриття, під яким зберігалося всіляке знаряддя — шуфля для прибирання, мітли, лижви, на яких попередник теперішнього директора вирушав досліджувати флору і фауну: частина опудал — його трофеї, власноруч ним вительбушені та препаровані; у вестибюлі висить його фотографія — усміхненого професора, мало чим схожого на мандрівника, які уявлялися Сергієві загартованими, витривалими длубальниками крижин за полярним колом. В експедиції, куди у примусовому порядку брав із собою ввесь штат, його проводжало пів міста і так само зустрічали — оркестром і квітами: не маючи ні власного космодрому, ні батискафа (колись давно територія, на якій розташувалися місто і край, випірнула з глибин праокеану), то палкіше вшановували героїв. Сергій сидів навпочіпки і дивився, як полум’я, розгораючись, поглинає розкритий трикутним віялом, торцем догори випускний альбом.

Тієї ночі, перед «Щедрим урожаєм» і пам’ятником, Сергієві набачився сон, як звірі, яких стеріг, прощаються з ним. «Ми повертаємося до лісу, — мовила голова у стіні, й Сергій уперше побачив усього лося. — А вони в небо». Першим простягнув лапу ведмідь: «Бувай, друже Сергію. Застоялись ми, а природа, вона нас кличе. До неї, туди ми належимо». Сергій дивився, як опудала тупцяють до виходу: попереду лось, назирці перевальцем ведмідь, перебираючи мовби й справді отерплими від тривалого стояння коротулями, далі кабан. Насамкінець, залопотівши крилами, покидали музей птахи, а з ними пливли мерехтливо-сріблястим табунцем рибки. Сергій махав їм услід рукою, доки останній силует розчинився в нетрях передсвітанкового міста.

32

Проминувши зеніт, сонце прямувало до заходу, Сергій — додому, з кавалком вареної ковбаси в одній кишені й посланням до дівчини на ім’я Еврика в іншій, буханцем сірого хліба й пакетом молока в руках.

Гастроном змінився, тепер це був супермаркет, не стояли більше, відділені від покупців буферами вітрин і лядами прилавків, тримаючи оборону, продавчині — самі стелажі та проходи, проходи та стелажі; в цьому лабіринті Мінотавра з полиць зиркали запаковані й пофасовані вироби, харчі і предмети побуту, тисячі лискучих найменувань, віяло теплом від електропечі, де на висувних жаровнях рум’янилась випічка, і студінню від холодильників. Хліб лежав запакований у поліетилен, по його золотисто-припеченій скорині не дріботіли лапками мухи.

Ще разючіше, ніж із тим, на чому зупинився Сергіїв час, супермаркет контрастував із будинком, у якому займав перший поверх. Нічим не відрізняючись від решти довколишніх хрущовок, п’ятиповерхівка, як і вони, не зазнала змін і мовби із солідарності продовжувала хиріти. Ремонт фасаду, не сягнувши й міліметром вище за нову вивіску, лише поглиблював її стан, надаючи загальному виглядові ґротескності, як ото до несвіжої страви досипають екзотичних приправ чи півникові роблять строкатий хвіст, не подбавши розмалювати решту тіла.

Вивільняючи з кухонного мотлоху слоїк («Ікра баклажанна апетитна „Королева Півдня“»), Сергій згадав батькову любов до цього схожого на пересмаглий на сонці кабачок плоду, на склі зберігся вибитий чорними крапками термін придатності — батько й на старості лишився вірним своїм уподобанням, відгомін їхніх кращих часів. Сергієві здавалося, що починає розуміти все дещо по-іншому, мовби хотіла, але ще не могла скреснути крига, проте вже набирав обертів доти не знаний, новий маховик. Не інакше, як мати купувала і свіжі, завезені сюди з Молдавії, ближчої й такої самої благословенної, як мамщина, — не так людською історією (такою вона не була ні там, ні там), як природою, що обсипала невичерпною, аж наче серцекрайною щедрістю.

Сергій подався, куди мати посилала батька викопувати хрін і де сам він їздив узимку на санях, одначе те, що колись було схилом, довгим і положистим, та переходило в пустирище, тепер було обнесене мурами, з-над яких витикалися садиби, що мовби пнулися перевершити одна одну, в долині — платне поле для ґольфу з висіяною травичкою, доріжками й лунками, наче перенесене сюди з якогось із тих романів, якими зачитувалася його мати, штучне і недоречне, на яке стара забудова, продовжуючи занепадати, глипала більмуватими очима-шибками; так ніби після того, як мешканців краю невідь-скільки разів колонізовували всі, хто хотів, вони нарешті заходилися колонізовувати себе самі, найспритніші й найбезпринципніші, привласнюючи правдами й кривдами громадський простір і державну, що вважалася спільною, власність — ділянки, майдани, пустища, то вартісніші, що майже в центрі, зносячи спортивні майданчики й дитячі садки, не щадячи ні шкіл, ні книгозбірень, пускаючи півня і спроваджуючи на той світ конкурентів, змагаючись у марнославстві, дурноверхості та жорстокості, що її пояснювали таким часом — що вдієш, на який завше списували всі чинені тут неподобства, від яких вода в річці лише дивом не бувала червоною, хоча то ще як сказати.