Вийди і візьми

З одного такого оцупка батько, як той старий Джеппетто, витесав неоковирну, що віддалено нагадувала Піноккіо, фігурку, якою Сергій бавився, доки подзьобав гостряком дерев’яного носа стіну. «Що ж ти, Сергійку, накоїв?» — сплеснула руками мати. «То не я». — «А хто ж?» Поклавши не здавати ялинового друга, Сергій умлівіч вигадав історію про Чорного Ворона, який прилетів, коли мами з татом не було вдома («А де ми були?» — «На кухні» — «Чого ж ми тоді його не почули?» — «Бо Ворон той — чарівник, я й сам, чесно кажучи, не згледівся, як він прилетів» — «І що ти робив?» — «Заховався під ліжко». — «Як ти міг туди залізти?» — висловила обґрунтований, оскільки ліжко було при самій підлозі, сумнів мати, а батько, який і собі надумав долучитися до розмови, облишивши глодати куряче крильце, звинуватив його — ні багато, ні мало — у боягузтві, та ще й перед матір’ю, жінкою: «Хіба так поводяться справжні лицарі?». Загнаний подвійним афронтом, Сергій — йому було тоді років п’ять, не більше — неабияк обурився («Якщо не вірите, я вам зараз покажу»), проте батьки заходилися в один гуж відраювати.

Після того випадку батько вставив оцупкові нового носа — лакований паплюшок, і зі словами: «Сподіваюся, Чорний Ворон більше не прилетить» і «Цей ніс — не звичайний: якщо комусь із вас обох заманеться брехати, він кожного разу червонітиме» вручив ляльку Сергієві, одначе хоч скільки Сергій потім брехав, ані його власний, ані Піноккієвий ніс не червоніли.

Побувавши на ярмарку, Сергій уже знав, звідки беруться кульки та інші скляні прикраси. Завдяки склодувам, які влаштували на майданчику гуту, демонструючи роззявам — допитливим дітлахам, а ще більше дорослим, так що батько мусив узяти Сергія на коркоші, тонкощі свого ремесла, його колекція поповнилася кількома оленями, дорогими йому, адже був свідком їхнього незвичайного народження, і півником зі строкатим, як у папуги, й чепурним хвостом, а вже небавом на плацу, де діявся ярмарок, лежав сніг. Півник стояв у шафі, задерикувато поглядаючи на людей та навколишні речі, оленів Сергій чіпляв за влютоване в попону металеве кільце на ялинку, вони робили містерію свята північнішою, надаючи їй якогось виняткового затишку.

Сергій був певний, що зими в дитинстві були лютішими, а кучугури вищими. Тримаючись за мамину руку, пробирався між ними, наче стежиною в міжгір’ї — шлях від будинку до зупинки і потім знову від зупинки до дитсадка змушував терпіти їзду, від якої ставало зле. У неділю споряджали сани, і батько тягнув їх двох із мамою через місто, парк і аж до річки, і коли річка замерзала, вони просувалися її руслом до мосту, домів верталися іншим шляхом.

Такого вихідного Сергій навіть у дитинстві більше не пам’ятав. Це було в пору свят, десь навколо Різдва, що його відзначали не афішуючи — на перших порах їздили до батькового села (татова мама була єдиною бабцею, яку сяк-так пригадував), а як уже не було до кого їздити, в себе вдома («Ми з тобою, як ті перші християни», — зітхала бувало мати, загортаючи в капустяне листя картопляно-гречаний фарш, а батько пихкав, розтираючи товкачем мак у ступі), можливо, трохи згодом, у середині січня. Тихий-тихий, сонячний-сонячний, морозяний ранок і сніг, заіскрений міріадами барвистих цяток; вони, як завжди, лаштуються на прогулянку, і тато домовляється з мамою, що піде спершу по картоплю, туди й назад, а вони хай збираються. З цього приводу Сергій якось наквацяв картину, в якій можна було впізнати постать, яка тягнула схожі на сани контури й силуети пасажирів у них, підписавши: «Жак тягне сани, в яких сидять Матильда і їхній син», яку мати захотіла продемонструвати вчительці малювання, але Сергій не дозволив.

Не минуло — трьох? чотирьох? п’яти? — хвилин по тому, як за батьком замкнулися двері, звіялася такенна хурделиця, що здавалося, зараз валитимуться дерева й будинки. Вони припали з мамою до шибки, за якою шаленів, розкидаючи звивистими сірими кудлами, вихор. І Сергій побачив батька, який линув повітрям у сніговій куряві, наче в сяєві. Хоч як вглядалася, мати нічого не бачила, тільки сніг, сніг, сніг і несамовите завивання у шпарках між одвірком і віконними стулками. «Ти мариш», — але температури не було і того разу Сергій не захворів, та й було ще зарано, застуда прийшла, як завжди, перегодом — на Стрітення. Сергій і досі впевнений, що бачив тоді свого батька.

Був іще шкільний альбом, Сергій сахався його, відсмикував руку, наче впікся, з інституту нічого подібного не було, тільки групове фото, загублене під час переїзду, решта — неуникні знімки, що їх зазвичай виготовляли в кількох примірниках: потрапивши на документ, вони були Сергієвими офіційно завіреними двійниками, перед лицем інституцій (та й у задрипаному гуртожитку) такими самими без нього нічого не вартими, як він без них. За ці дні, місяці йому ні разу не захотілось відкрити його, й оце зараз уперше взяв до рук. Від думки, що за його відсутності батьки, вочевидь, не раз роздивлялись альбом, обговорювали вчителів та однокласників, а найбільше, чей, однокласниць, добираючи йому пару (їхнє улюблене заняття, якому могли віддаватися скільки заманеться всі ці двадцять років), Сергієві зробилося ніяково і бридко.

Отак сидів, утупившись у бордову обкладинку з золотим тисненням, незугарний поворухнутися, тоді як перед ним пропливали хаотичні кораблики навіть не спогадів, а лише ошмать, розмитих і через те хіба наполовину правдоподібних. Фотографуватися йшли всім класом, дівчата розквітлі, хлопці поважні, в костюмах і при краватках, тільки в нього випиналася з-під піджака недбало розщіпнена сорочка, комір наохляп — одна частина вище, друга нижче. Сиділи у вестибюлі, навколо великоформатні зразки світлин, гомоніли, мовчали, чекаючи черги; дівчата крутилися перед дзеркалом, хлопці їх покрадьки розглядали.

Коли настала Сергієва черга, фотограф, стуляючи ширму, зізмовницька підморгнув йому, прицмокнувши: «Наречена. Кажу тобі, не лови ґав, парубче», — здається, навіть плеснув по плечу. Зауваживши, що Сергій без краватки, фотограф відхилив прикріплені безпосередньо до стіни дверцята, на яких струнким рядом звисав із десяток зразків у різних барвах та візерунках, але Сергій навідруб відмовився. Так і вийшло, що хлопці — представницькі, і тільки він один не так, як усі.

А потім ходили домовлятися, хто з ким буде на спільній сторінці, сам він, одначе, не ходив: йому було байдуже, так що й тепер не сказав би навмання, хто опинився поруч із ним і чи за власним бажанням; їх, яких було менше, фотограф поміщав у компанію двох дівчат, кожна світлина мала інше тло — школа, подвір’я, парк, репрезентативні будівлі, що їх можна було полічити на пальцях, але для альбому якраз вистачало, річка, міст, небо з білими баранцями хмар.

Сергій всунув бандуру в поліетиленовий пакет, а як заходив до музею, стрів директора:

— Читаємо?

Сергій кивнув.

— І правильно. Від телебачення нічого путнього. Та й коли щось було? А зараз і поготів, каналів, хоч гать гати: як не гоцанки — шоу. Як каже професор, — директор назвав прізвище знаного в місті краєзнавця, — голі кавалки. А за моїх часів ми казали на таке «секс для бідних», тільки то були інші шоу: партійні з’їзди, Брежнєв, «Лебедине озеро», одне слово — жах, брате, хоч бери й вий. Та ти й сам того добра надивився.

Сергій хотів було щось додати, та все вже було сказано.

— Я теж, тільки-но вільної хвилини, беру книжку, а ні, то гайда на природу; колись нам підкидали трохи на експедиції — романтика була…

— У Криму… — Сергій пригадав дитинство, батьків і море та як мама смажила баклажани.

— Крим — клондайк для археологів, ще й засмагнути можна і викупатись. А здавалося б, усе вже давно перелопатили. Нічого, — директор мовби втішав себе, — не завжди так буде, тільки от коли те краще?

— Все… — хотів підтримати Сергій, якому спало на думку «Все минає», що залишилося від загального курсу, мов на дні осад: філософія людства в одному підручнику. Може й так. Можливо, все те надбання, тисячі, міріади сторінок, міркувань, сказаного і не висловленого, осміяного і переболеного вміститься в одне речення, фразу — квінтесенція різанин, голодоморів, катаклізмів…

— Все правильно, наші нащадки. Те, чим ми себе втішаємо.

— Сенс, — промовив Сергій. Він хотів сказати, не так сказати, як запитати — просто, як ото висилають, знаючи, що за вказаною адресою давно вже немає поживальця.

— Сенс, — підхопив директор. — Постільки, поскільки ми його чомусь надаємо. Доки одного дня виявиться, що поцілили в пліт.

«Схоже, це він і є, сенс», — подумалося Сергієві.

— А що полюбляєте?

— Різне, — мовив Сергій. — Колись поглинав усе поспіль (кажучи це, Сергій подумав, що давно вже нічого не читав). Тепер чергую складне і легке. Буває, прагнеться, знаєте, простого (останнє Сергій додав вибачливим тоном).

— Маєте рацію, — директор потиснув Сергієві руку.