Вовчиха

З тими словами увійшов у хату. Заглянувши в піч, чи не було чого повечеряти, він зайшов до комори, де все ще стояла мати за горшками, краяла солонину, на­бирала муки на кулешу і уважно прислухалася Юзьковій бесіді надворі.

– Давайте їсти, мамо!
– сказав гостро.- Я голод­ний, як пес, вижав майже півзагону кукурудзи сам-один на горі, то й варто, може, га?

Се «га» дзвеніло зачіпливо.

– А тим часом ви з Сандою, чую, пошпацирували собі вдвох до міста в суд на мене. Най буде так,- сказав і взявся попід боки.- Мені й так уже тої гос­подарки з вами забагато. Роби так - зле. Роби інак - зле. А береш що - кажуть: «Лиши»,- а лишаєш - ка­жуть: «Бери». А візьму - кричать: «Украв». Раз і я зроблю тому кінець. Зробив Микола, зроблю й я. Чого мені ще чекати? Давайте їсти, бо я по вечері йду.

– Куди тобі?
– спитала глухо, ображено мама.

– Куди мені хочеться. Я не питав, як ви були мо­лоді, куди ви ходили...

– Що на тебе налізло сьогодні, мой?
– скрикнула тут же Зоя, виходячи з комори, несучи в руках, що треба, та минаючи його, наче його не було й наче ні­куди не ходила, нічого не знала.

– Налізла на мене гадка, мамо, як жав кукуру­дзу, женитися сеї осені, посватати Журавлишину Аничку, ту саму, що то ви її так любите. Ми саме сьогодні вмовилися з нею, бо я вже давно її люблю. Поберемо­ся. Я небавом старостів до неї шлю. Саме потім, як ми розійшлися, прийшла Санда, та моя сестра Сандочка, і грим та хляп мені в лице, що я злодій. А я від досвіта жав та й жав... щоб свіжої мамалиги вам і собі злагодити. От що!

Мати перехилилася до нього, мов голодна вовчиця, і її очі страшно заіскрилися.

– Що ти кажеш, що?
– вибовтнула.- Тоте насін­ня, пустоту тоту, що з своєю мамою в війні офіцерам обіди варила? Що ти кажеш, дурню, що?.. Але...- тут вона ввірвала, побілівши по самі уста. В руках мала горнець, а верх нього миску з сиром, і мусила стри­матись, щоб не впав.

– Кажу,- відповів Юзько сухо.

– Що кажеш?
– скричала, ставлячи все в кухні на стіл.

Санда з дива і чуда аж руки з тіста вибрала та й отворила рот, їй тридцять до кінця доходило.

– Кажу, що беру собі жінку сеї осені, і що вас не­вістка по той бік хати жде, от що!
– додав із притис­ком і кивнув бородою до протилежної хати, до так зва­ної великої, де ховалися «найбільші маєтки» Зоїні.- Тепер знаєте!

Зої почервоніло в очах.

– Здурів!
– сказала поперед себе впалим голосом.

– Журавку Аничку посватаю. Ту саму, що ви її так любите. Ту маленьку, чорняву...- і Юзько усміхнувся.

– На-а!

Не міг сказати нічого гіршого.

Санда перестала місити тісто й не обзивалася. Зоя підняла руку вгору.

– Юзьку!
– сказала, опершися коло стола так, що видалася у своїй худощавості вищою.- Одно пам’ятай, що я скажу: заки ви ввійдете до церкви, я одному з вас розіб’ю голову. Або тобі, або їй. Пам’ятай. Щоб ти по­сватав таку пустоту? Я ціле своє життя тяжко працю­вала з татом на тебе, щоб відтак моє добро розволікувала пустота? Вже її мама була добра, як казали, хоч і вийшла пізніше за двірника, а вона ще ліпша!

– Вона одніська дитина у своєї мами,- відказав Юзько поважно,- та й не все має бути по вашій волі. Та й ви кажете, мамо, що працювали ціле своє життя. Воно ще не ціле. Та й батько мав більшу пайку поля, як ви, коли побиралися; а тепер, як ви кажете, «пра­цювали» - то працювали руками і своїх дітей. Руками трьох синів і одної доньки. Доки ви гадаєте нас вола­ми коло себе тримати? Та й воли, як голодні, рикають. Вже-сьте стали, як сушений гриб, пальці ваші покриви­лися, а ви все загарбуєте ними, все скупуєте. Ви по­чорніли, мамо, з хапчивості перед вашими дітьми й марнієте, зближаєтеся до гробу... не зі злиднів, мамо, і з біди та праці... як другі, а зо страху, мамо, що вам замало всього. Хто вас не знав!.. Хапайте й далі, мамо, хапайте, не випускайте. Гадаєте, з собою все на дру­гий світ забрати?.. Гей-гей, я вас не боюся. Був на вій­ні, мамо, не таке видів, як ваш кулак. Не таке чув, як ваш крик. Схочете одному з нас голову розбити? Роз­бивайте, Я не боюся. Ані раз я вас не боюся, ані моя Аничка. Вас ціле село знає. Вашу вечерю сховайте собі, я й деінде її знайду. Їжте собі самі. Та й ти, Сандо!
– сказав, обернувся й пішов.

Він ішов скорим кроком назустріч батькові. Зди­бавшись саме посередині дороги, син завів батька до невидної корчми край дороги, і там обидва спочивали.

Випивши по чарці та закусивши, вони вертали удвох додому. Пізно вернули. В хаті було вже світло погаше­не. Коли батько входив у хату, горблячись у низьких дверях, і син йому все розказав, він сказав:

– Так, сину!

І розійшлися.

* * *

Кілька день по тім був відпуст у Ч., і Зоя вибрала­ся до нього з Сандою - пішли туди. А Юзько забрав батька на злагоджену фіру, обидва посідали й поїхали до недалекого містечка С., куди ходила Зоя з донькою до суду, і тут Павло записав на вічність своєму середу­щому синові чотири фальчі найкращого свого поля.

Се було з початком вересня й перед якоюсь неді­лею. Зоя знала вже, що батько відділив синові кіль­ка фальчів поля й записав йому навіки, тоді як вона була на відпусті.

– Підмовив старого лис, нічо, лиш підмовив, ото опришок! Боже, скарай його...- відказувала, куди хо­дила, і втирала мовчки сльози. Нічого було діяти. Вже сталося й не відстанеться. Та й на що воно здалося? Коли нападала на чоловіка, чого поспішився з розді­лом землі, він сказав:

– Стільки, що мені буде потрібно на той другий світ, я буду мати.

Вона з погордою і спідлоба дивилась мовчки на нього при тих словах.

– Ая, жінко, яму, яму я буду мати. Хто з нас ос- тане тут, хіба що ти.

Вона підтикала спідницю з одного боку по-дівоцьки, як була звикла се робити роздразнена, і вийшла енергічно з хати.

– Хоч говори, хоч грими, хоч блискай, а він усе той самий...

Як сказано, се було з початком вересня й перед одною неділею. Санда з батьком поралися коло садо­вини, а Зоя біля стіни та, обводячи великим, закупле­ним у місті пензлем сивою фарбою (змішане вапно з глеем) вікна, наново завела суперечку з Юзьком за його женячку, що сидів недалеко хати й щось майстру­вав коло плуга. Робила вона се вже кілька разів і найрадіш тоді, коли ні чоловіка, ні Санди не було межи ними,- пробувала свого любимця прихилити на свій бік, але се їй не вдавалося.

– Коби хоч маєток мала, вже би-м умовкла. А то ні маєтку, ні слави, лиш язики, як ті праники, де б не стали, обмовляють. Але я їх ще розуму навчу, проповім, що треба, чого ще від нікого не чули. Ще вони не знають, хто Жмути. Якби стара та молода чесні,- не приймали би самі дві жіночі душі мужчин у хату.

– Дивіться, щоб не спізнили, коли вже таку охоту маєте,- кепкував собі син, позираючи від часу до часу на матір та усміхаючись.

– Гадаєш, боюся?

– Та де гадаю! Де мені гадати про таке. Я вас добре знаю. Лиш дивіться, щоб не пішов сміх про вас селом. Вже й так вас називають «вовчицею».

Зою мов змій тим словом уколов. Вона прокину­лася.

– Так кажуть на мене?

– Так,- сказав Юзько, прибиваючи далі клевцем цвях до плуга.

Зоя не отворила більш уст. Кінчала роботу надзви­чайно швидкими рухами, сквапно збиралася кудись від­ходити. Сонце саме клонилося до заходу і скрізь пану­вав якийсь спокій закінчення.

– Вам куди, мамо?

– Куди треба.

– То не гайтесь.

Вона станула, підкинувши бистро голову.

– Або що?

– Бо часу шкода. Завтра неділя, краще йдіть за­втра.

– Я сьогодні мушу.

– Ага... аби не спізнитися, мамо, правда?
– спи­тав, звертаючи до неї голову через плечі, й усміхнув­ся.- Аби не втекло?

– Так, так. Аби не втекло... Аби-сь знав, аби не втекло!
– і з тими словами вже кудись щезла з його очей за ворітьми.

Юзько клепав далі, а Зоя, підбігши до будучої сво­єї свахи Журавлихи, що ясила десь там, мов цигани, на кінці села (хоча, по правді, зовсім не на кінці), стала коло порога хати і, вчепившися обома руками одвірка, кликнула наказовим голосом досередини: