Вовчиха

– Килим, що я недавно забрав з дому, як мати з старою Журавлихою сварилася за мене, треба віддати назад. Щоб розлучити обох, я сказав тоді мамі, що йо­го хтось украв, щоб тим завернути її найскорше назад додому. Той килим треба завтра віднести до нашої ха­ти, сказати, що віднайшовся, і передати мамі. Я сам, як знаєте, маю багато роботи на всі боки, і мені не до тих жартів. З мамою, я знаю, не побачусь, ще хіба за­втра зрання, а там аж по весіллю. Вважайте, щоб усе вийшло гаразд.

Камрати мовчки подали один одному руки й розі­йшлись кожний у свій бік.

Коли зійшов місяць, вийшла надвір Зоя, «на холо­док», як казала, а за нею, похилившися, і старий Пав­ло. Посідали обоє на призьбу. Почерез місяць поплила чорна хмара...

– Отже, ти йдеш позавтра на весілля, Павле?
– спитала Зоя.

– Йду.

– Бо я не йду. Якби пішла, то лише з камінням у руках. Се вже я казала.

– Ти, може, й доживеш і повороту нашого бідного Янка, справиш інше весілля, але я його не доживу, Зоє, я се чую. Тому я піду. Маю двох живих синів. До­жив, як старший звінчався і не зле трафив. Може, і з другим не буде зле. Се не людська рука кермує в таких справах, і нам нема чого розбивати того, що ми не зв’я­зали! Дай собі спокій, Зоє. Буде зле, нам не закине.

– Як не кину каменем, то піду рано до Ч. Але на зорях піду.

– В день весілля, жінко?
– спитав Павло, звертаю­чись до неї цілим тілом.

– Так!
– відчулося твердо й коротко.

– Як хочеш. Я не ворог своїм дітям. Не міг Санді справити весілля, не було й нема для неї, сироти, пари, поблагословлю бодай Юзька. Він мені не зла дитина, чого брехати?

В його голосі пробилося щось грозливе й урвалося. Сказавши се, він устав, лишив Зою саму й пішов до хати.

За хвилину з’явилася Санда й сіла мовчки коло мами.

– Ти хочеш іти до церкви позавтра?
– спитала Зоя.

– Хотіла б.

– Але до них до хати аби-сь і кроком не поступи­ла, бо через мій поріг не вернеш!
– погрозила мати.

– Мамо!
– сказала Санда, і через її голос проби­вався жаль.- Чи ви гадаєте, що ми будемо вічно вку­пі? Ви старі, тато подався. Я не відьма, щоб від лю­дей крилася. Мої молоді літа потоптали ви, пожерла праця, ще б і до церкви мені не заглянути, не бачити весілля мого брата?

– За те, що тебе бив?

– Бив, мамо, бив, нехай би й ще бив, але я його сестра, а він мій брат, та й просив він мене, щоб я не гнівалася на нього, що бив. Дуже був лютий тоді, як бив, а то був би ніколи сього не зробив. Та й вони, Аничка й стара Журавлиха, і Микола, і Ганна, всі про­сили зайти. «Будем укупі,- казали - й тата вшануємо, як належно». Я піду, мамо. Вони лагодяться прийти до вас із музикою, мамо, з гонорами, так чула я потайки від Анички.

Зоя прокинулася.

– Я їм подякую. Ніхто нехай не важиться, а то...- і вона перервала.

– Мамо,- успокоювала Санда.- Юзько не йде на війну, що вам бог дав, уже забули?

– Пустота, донько, офіцерам у війну їсти вари­ла!
– і, відпихаючи доньку від себе, встала, відійшла і злилася з темнотою саду...

Санда ще посиділа. Дивилась на небо. Пасмо хма­ри, що покривало місяць до половини, кудись ще­зло. Потиху вернула до хати й залізла до свого кута домашньої хати. Над збитою з простих дощок її посте­лею висів темний образець пречистої діви. Вона зсуну­лася на коліна, закрила руками обличчя і, замість мо­литися, плакала.

«Де ти, царице небесна, де ти? Що я кому винна?» І, хрестячися раз по раз три рази, кинулася на постіль. Коли заснула, срібне світло місяця пасмом упало на неї й цілувало її руки. Грубі, спрацьовані, почорнілі, ніким досі не зуважені руки.

* * *

Юзькове весілля відбулося гарно, без пригод. Рано тої днини, як ще лиш світало, вийшла Зоя з невелич­ким клунком із своєї хати й не вертала довший час. Зробила, як сказала. Пішла до Ч. й довго не вертала. Коли пішла Санда по неї, побоюючись, що, може, ма­ти розхорувалася й через те сидить довше в місті, як загадувала, довідалася тут, що її задержала на не­довгий часок знайома пані, щоб виручувала її в до­машній, невеликій міській господарці, бо слуга її виїха­ла на деякий час до своїх родичів у недалеке село. Са­ме в переддень приходу Санди вона вернула. Але не на те, щоб уже лишитися, як звичайно, дома у своєї хлібодайниці, але, навпаки, появилася лиш на те, щоб ви­просити собі в пані дозволу перебути ще днів із вісім у родичів, бо старша її сестра віддавалася і треба бу­ло більшої помочі на такий святочний день. Пані, хоч і нерадо, згодилася, але натомість випросила для себе на той час у Зої Санду, заки не вернеться служанка, і Зоя пристала, бо сама вже квапилася додому.

– Я винагороджу Санді за ті дні,- успокоювала й запевняла Зою, котра рада була в душі, що донька при­була по неї, і вона сама ніби «себе» не верне додому.

– Та нехай буде вже й по-вашому, пані, нехай Санда лишиться за мене, а я кваплюся та й розповім, чому сама без дівчини вертаю. Побоююся, що, як мене не було, сталася не одна шкода...

Але Санда заперечувала, впевняючи, що все в най­кращому порядку і все жде на маму, особливо батько.

Зоя пішла.

В визначений час прибула служанка, і Санда, наго­роджена панею, вернула додому.

Вона не йшла, а летіла. Щось мов гнало нею. Се було вже на початку вересня. Погода тої днини була (се було по обіді) хоч не похмура, але й не ясна. Щось неначе крила в собі для Санди, і Санді було ніяково на душі. Недалеко мала вже вона додому, може, ще з годину й пів ходу, коли нараз саме як ішла пустою стернею, короткою дорогою, вузенькою стежечкою, за­чула над головою вгорі, майже у хмарах, сумний зойк, що врізувався боляче в її серце. Підняла голову й почала шукати очима. Се були журавлі, що ключем одлітали.

«Журавлі,- погадала,- прощаються... сумну свою співанку лишають»,- і, сама не знаючи чого, зітхнула. Станула хвилину, слідячи за відльотною птахою. Сум­ний зойк журавлів неначе турботою наповнив нараз цілу спустілу площінь стернини. Жалібно, високо за собою тягнув душі. «Плачуть, неначе ховають когось, ах»,- перейшло болючою гадкою крізь думку дівчини, і вона пішла далі, опустивши голову на груди. В її го­лові роїлося різне. Що поробляла там мати, що другі поробляли? Її вісім день не було вдома. Давно вже на так довго з хати не відходила. Від часу до часу зді­ймала очі вгору й аж тепер замітила, що повітря незамітно заповнилося вогкістю й через її каптаник добив­ся до її тіла якийсь холод. Але їй уже недалеко додому. От-от вирине їх хата із садочком поза нею й високими зубчастими ворітьми, покажуться вікна, і вона ввійде в подвір’я. І справді. Все виринуло перед нею. На вули­ці не стрінула нікого. Все мов умисне позачинялося в ха­ті, лиш малий якийсь хлопчина, закинувши половину мішка на плечі, гнав дві корови й пару коней поперед себе. Побачивши її, став на хвилину і поважно слідив за нею очима. Коли віддалилась уже від нього кілька кроків, він за нею кликнув:

– Ваш тато помер!

Санда оглянулася... Що, що? Що він казав? Але хлопець пішов далі, і лише мряка ніжним холодним серпанком уклалася на її лице. Вона не йшла, а вже бігла додому. Щось там та мусило бути. Її серце не віщувало нічого доброго. Коли опинилася коло воріт, найшла їх напівотвертими. Порожнеча й дивна тиша обняли її. Коли ввійшла в хату, найшла вже лише саму матір. Почорніла, постарілася на років кілька - сиділа й лущила маківки.

– Ти запізно прийшла, Сандо,- були її перші сло­ва, заки Санда встигла сама слово промовити.- Перед­учора поховали ми тата, вже ти його більше ніколи не побачиш!..