Вовчиха
Шрифт:
Добігли.
В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсунулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.
В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.
– Яка в вас справа?
– спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жінок.
– Так і так,- оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,- жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,-
– Хто?
– спитав суддя.
– Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.
– І далі...
– Так і так, пане судіє,- оповідала й пояснювала.- Крав, та й ще й ударив.
– Хто?
– Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!
– Бив чи крав?..- питає спокійнісінько суддя.
– Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то великий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.
– Скільки йому років?
– Тридцять і три, без одного...
– Він має вже своє окреме від вас поле?
– Ні. Ще йому не відділили.
– Хто?
– Я й мій чоловік.
– А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?
– Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...
– Давно вернув?
– Далі буде три роки.
– І відтоді все працює коло вас?
– Все.
– То ви хочете, щоб його вкарати?
– спитав суддя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.
– Так. Але... він... мені брат.
– Се трудно змінити,- сказав молодий суддя й задивився на Сандин грубий ніс.- І часто він такий для вас, поривається до бійки?
– Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...
– Він де?
– Там, дома, на полі... жне далі...
– Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...
– І ви за тим?
– звернувся з запитом до Зої.- Він ваш син?
– Мій син. Один, старший від нього - Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.
Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.
– Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися?
– спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.
– Я собі гадаю,- сказала вона вже сміливіше,- що ліпше, аби брат був чужий...
По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.
– І я так гадаю,- сказала Зоя.- Правда, що вдарив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.
– Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.
– Я зроду не ходила до жандармів,- сказала Санда,- й тепер не піду.
– І я ні!
– повторила мати.- Я на старість теж не піду. Ще би що?
– Та й ще й на брата!
– додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.
– А мені ані в голові!
– додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: - Перепрошаємо пана судію
Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спухлу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.
– Ходім додому, мамо!
– сказала Санда перша.- Може, вже й тато вернув... та й тісто!!!
– майже скрикнула.
– Тісто,- повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.
У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекисле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою роботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, прямував до хати Юзько.
Санда прожогом кинулась до тіста, щоб його перемісити і бодай увечір спекти хліб, та щоб мука не змарнувалася. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю. Думала й гнівалася в душі на Санду й на себе.
Перед хатою Юзько став. Побачивши Касандру, що цюкала ріщя й саме набирала його на руки, щоб занести до кухні варити вечерю, він кинув недалеко призьби снопом на землю і сказав:
– Я приніс сніп зжатої кукурудзи на пробу. Завтра-позавтра, може, звезу решту. На горі геть дозріла, треба злупити, висушити, і я вжорню. Старої муки й так уже небагато. Тато дома?
– Ні, лиш мама й Санда; йже вернули.
– Звідки?
– Звідти і звідти,- викладала півголосом Юзькові Касандра, кидаючи лякливо очима до вікна, чи не бачить і не чує її Зоя. Вона її потрохи боялася.
– Агій!
– сказав і плюнув Юзько.- Та й працюй тут на них. Санда на мене «злодієм» напала, а мама, ну, звичайно, як мама. Але раз і я зроблю сьому кінець. Не на те я тяжко працюю вже третій рік, відколи вернув з війни, щоб не мав права збирати сам з поля, що засію й оброблю. Щоб не мав права і спродати дещо та купити собі хоч яку-таку дранку на плечі. А мене злодієм зробили? Га? Най ведуть суд на мене!
– казав голосно, погрожуючи п’ястуком.- Та най докажуть, що я марную те, що на їх землі заробляю. В війні чотири роки цісареві вірно служив. Краденого, що чорне за нігтем, з собою не приніс. І я в них злодій?.. Та й Санда... Ади... сс..!
– і скінчив майже свистом: - Панна Санда...
– Тобі не треба було її бити,- впімнулася тут збіджена службами Касандра.- Ти знаєш, які її гаразди.
– Аг-га!
– кликнув тут Юзько.- Мама вислала на шпигунство за мною. Тепер я вже знаю, Сандо!
– гукнув нараз, звернувшись живо до вікна.- Сандо, ходи-но, най я з тобою обрахуюсь.
Але Санді й не в голові було тепер до «обрахунку». Затопивши жадібно майже по лікті руки в тісто в кориті, місила його так завзято, що і святий не був би відірвав її від нього.
– Ага, вона місить хліб, і щастя твоє, а то... гей- гей, дівко! Я був на війні... мені нічого не страшно, ні крик мамин, ні твій лемент, ні нічо. Як завтра покину вас, то буде добре. А тепер зле.