Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

вiдповiдь:

– Доброго вечора, фрау Шульце! Сьогоднi нарештi дiйсно перший гарний день весни. Я вас вiтаю.

Мої студенти наче подурiли – аж троє вагiтних на курсi! Уявляєте?! Моя дружина вже вдома? Як ваша

нога? Заходьте до нас на чай.

Кроки нагору. Дверi вiдчиняються. Вона йде назустрiч. Цьом-цьом...

– Нормально доїхав? Як студенти?

– Чудово. На курсi аж чотири вагiтнi! Сьогоднi нарештi справжнiй весняний день.

– Мий руки. Вечеря на столi.

– Як Марина, приїде сьогоднi?

– Дзвонила, попередила, що лишається у Реґiни ще на тиждень. У дитини купа справ.

– Щось менi не подобається ця її нова подруга.

– Ну що вдiєш... Принаймнi вона влаштувала дiвчинку в банк.

– Як в оркестрi? Поховали фрау Марiєнгаузер?

– Так.

– Як тримався Вiльгельм?

– Пристойно. Але повiдомив, що скоро вирушає до дiтей в Австралiю. Що йому тепер тут робити?..

– М-так-с... Бiда.

Роман сидiв за столом, розгладжуючи рукою скатертину в очiкуваннi, коли дружина покладе на

його тарiль страву. Вона поклала бiфштекс. Вiн нахилився, розглядаючи цей витвiр кулiнарного

мистецтва, нiби йому запропонували засвiдчити натуральнiсть художньої мiнiатюри давнього майстра.

Вiрi навiть здалося, що в його оцi стирчить лiнза збiльшувального скла, а ще вона звернула увагу на

його трохи посивiлу макiвку – найнезахищенiше мiсце... I несподiвано вiдчула легесенький укол

нiжностi до цiєї давно знайомої макiвки, на якiй вперше помiтила сивину. Нiжностi, котра спалахнула i

пробилась крiзь нашарування двадцяти рокiв спiльного життя. Нiжностi, котра виникла вперше. I, вже

певно, востаннє. Вона вiдчула її ще й тому, що знала про наближення фiналу. I, напевно, то був

останнiй спалах перед тим, як всьому згаснути i перетворитися на спогад. А Вiра волiла мати їх, цих

спогадiв, якнайменше! Але, як на грiх, ця безборонна макiвка засяяла перед нею, аби навмисно

закарбуватися в пам'ятi i випливати з її потаємного куточка у найневiдповiдну для того мить.

I Вiра несподiвано для себе зробила те, чого нiколи не робила: нахилилась i поцiлувала цю макiвку,

яка при наближеннi здалася зовсiм хлоп'ячою – iз смiшним завихренням волосся довкола острiвця,

який вже почав лисiти. Роман Iванович скинувся нiби на нього впала гаряча крапля. Здивовано

поглянув на дружину i пробурмотiв: «Ну-ну...». У цьому «ну-ну», вимовленому поблажливо,

вiдчувалася нiяковiсть, нiби щось порушило церемонiю родинної вечерi. Нiби вони зайнялись

коханням прямо на бiлiй скатертинi посеред салату i бiфштексiв. Вiра теж знiяковiла, поквапилась

грайливо i невимушено поплескати чоловiка по плечi i почала збирати посуд. За годину Рiхард

чекатиме її бiля скверу в своєму авто – сьогоднi у них призначена зустрiч з його матiр'ю.

Вiра сiла перед дзеркалом, пiдфарбувала губи i вiї, розкидала на диванi кiлька суконь – в якiй пiти?

Роман лiг з газетою на лiжко, примруживши очi.

– Буду пiзно, – невимушено сказала Вiра, зачиняючи дверi. – У нас неформальнi збори у фрау Мерх

– треба вирiшити ким замiнити гера Марiєнгаузера.

Роман спроквола кивнув.

На його обличчi блукала вiдсторонена посмiшка.

Соня. Ящик пiд рядниною

Соня прокинулася з тривожною думкою про те, що Саня любить її менше, нiж вона його.

Соня розплющила очi i почала рахувати кiлькiсть лагiдних слiв, якi вони говорили одне одному

останнiм часом. I дiйшла жахливого висновку: вона говорила їх втричi бiльше!

Соня почала аналiзувати ситуацiю. З одного боку, мiркувала вона, у чоловiка просто не вистачає

часу на нiжностi. Вiн важко працює, втомлюється, а в неї купа вiльного часу. I цей час вона витрачає

на дурницi. Такi, як зараз: зранку рахувати слова і вигадувати проблеми! Але хiба вона винна, що

стала для Санi ось таким нiкчемним додатком? Вони домовились одразу: всi сили кинути на кар'єру

чоловiка, а з нею, Сонею, вирiшать пiзнiше, коли впевнено стоятимуть на ногах. Домовились ще тодi,

коли iноземна компанiя, в якiй Саня працював програмiстом, вiдрядила його на три роки до Праги.

Там вони й вирiшили: перша увага на Саню. Кiнцева зупинка: Америка, куди Саню тягнуло, мов

магнiтом. Тепер вони сумлiнно виконують цю програму. Але саме сьогоднi вранцi Соня ясно вiдчула,

що в цiй програмi стався збiй. Рiч навiть не у кiлькостi нiжних слiв...

Соня поглянула на чоловiка, що спав поруч. Скоро вiн, мов ошпарений, пiдхопиться з лiжка,

забiгає по кiмнатi, на ходу жуючи канапку, поголиться i поїде в мiсто на роботу, а вона залишиться

сама.

«Привiт-бувай!»...

А що робитиме вона, Соня? Напише коротенькi повiдомлення подругам на сайтi однокласникiв –

«погода повертає на тепло», «купила насiння – саджатиму флокси», «у нас все добре» i т. п. Потiм

прибере в кiмнатi i спуститься в сад: уже час очистити від смiття клумби i грядки, сходить до квiткової

крамницi по саджанцi, зварить обiд, який сама ж i з'їсть, адже Саня приїжджає з роботи ситий, а пiсля

сьомої взагалi нiчого не вживає. Потiм вiн сяде за комп'ютер, а вона втупиться в телевiзор i подумає,

що день проминув добре. Так було в Чехiї. Так є в Нiмеччинi. З тiєю рiзницею, що Чехiя надихала, а

Нiмеччина пригнiчує.

Соня могла блукати старою частиною Праги цiлий день, а тут боялася зайвий раз ступити за порiг

будинку фрау Шульце. Прага – то був її маленький втрачений Львiв. Стара брукiвка i аромат кави,

вузькi арки, через якi вона потрапляла у дворики з розвiшаною бiлизною, з вазонами червоних квiтiв

на вiкнах i балконах, з перегукуванням сусiдiв, фантасмагорiя камiнних облич у заглибинах еркерiв чи