Як ми говоримо

Візьмімо ще одну фразу з газетної статті: «Всі чесні французи вимагають від уряду вжиття рішучих заходів…» – де так і проситься поставити замість віддієслівного іменника дієслово в неозначеній формі – «вжити рішучих заходів».

На жаль, про цю особливість української мови забувають інколи деякі сучасні письменники й пишуть: «Він щодня вчився гри на скрипці», замість – учився грати; «Для нього стало обов'язком додержання всіх правил гуртожитку», замість – додержуватися всіх правил; «Головний клопіт слуги – це запевнення свого пана, що тому без нього ніяк не обійтися», замість – запевняти свого пана.

Наведімо ще фразу з наукової праці: «Тут ми бачимо вимирання окремих тваринних видів без залишення нащадків», – де можна було висловитись простіше, ясніше й природніше по–українському: «бачимо, що вимирають тваринні різновиди, не залишаючи нащадків».

Дехто помилково гадає, що перший варіант фрази, обтяжений віддієслівними іменниками, є зразок наукового стилю, тимчасом як другий, із дієсловом дієприслівником, – це стиль популярної брошури. За цим хибним стилем часто проступає звичайнісіньке невміння чітко й ясно висловити свою думку й незнання всіх широких можливостей української мови. Фактично тут ідеться не про науковість вислову, а про ті канцеляризми, яких притягли з дореволюційної ще бюрократично–канцелярської практики й досі не можуть їх позбутись. Хіба ми применшимо науковість викладу, якщо в фразі: «При користуванні фразеологізмами слід наперед визначити їх значення» напишемо: «Користуючись фразеологізмами, слід наперед визначити їхнє значення»? Аж ніяк! Так само, коли фразу «При вимовлянні цих звуків треба кінчик язика притулити до піднебіння» ми переробимо, замінивши віддієслівний іменник дієприслівником: «Вимовляючи ці звуки, треба кінчик язика притулити до піднебіння», – то не порушимо наукового характеру фрази, а лиш надамо їй природного українського звучання.

З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них годі обійтись. Вони звичайно виконують у реченнях функцію підмета або додатка: «Заучування слів дисциплінує пам'ять» (О. Ільченко); «Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити» (Ю. Смолич).

Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: «Я не люблю заучувати» і «Я не люблю заучування». Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині взагалі не подобається, коли щось завчають, тимчасом як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подобається заучувати.

Дієслівні форми на — но, — то й пасивні дієприкметники

«Ці кадри фільму зняті в павільйоні»; «Передплата на газети та журнали продовжена ще на місяць»; «Ці слова сказані не про вас». У всіх цих фразах дано правильні українські слова, одначе фрази звучать по–українському негаразд. А це тому, що функцію присудка в цих фразах виконують пасивні дієприкметники: зняті, продовжена, сказані.

Одною з синтаксичних особливостей української мови, що відрізняє її від близьких і далеких мов, є широке вживання дієслівних форм на — н о, — тов ролі присудка. Візьмімо, наприклад, широко відому народну пісню:

Ой у полі жито

Копитами збито,

Під білою березою

Козаченька вбито.

Ой убито, вбито,

Затягнено в жито,

Червоною китайкою

Личенько накрито.

У всіх цих сурядних реченнях нема підмета, а в функції присудка виступають дієслівні безособові форми на — н о, — то: збито, вбито, затягнено, накрито.

Такі форми на — н о, — тоє й у російській мові (наприклад: «Сказано – сделано»), але там вони далеко рідше вживаються, як в українській. Натомість російська мова широко користується пасивними дієприкметниками в ролі присудків: «Эти кадры сняты в павильоне»; «Подписка на газеты и журналы продлена ещё на месяц»; «Эти слова сказаны не о вас». Якби в наведених на початку фразах замість пасивних дієприкметників зняті, продовжена, сказані стояли дієслівні безособові форми на — н о, — то, ці фрази зазвучали б цілком по–українському: «Ці кадри знято в павільйоні», «Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць», «Ці слова сказано не про вас».

Хибно було б думати, що пасивні дієприкметники українській мові – невластиві, вони широко вживаються в ролі означення, наприклад: «Зняті в павільйоні кадри були дуже вдалі»; «Продовжена на місяць передплата дала багато нових передплатників», «Сказані не про вас слова були образливі». У цих реченнях дієприкметники зняті, продовжена, сказанівиступають із функцією означення, а не присудків, якими є слова були вдалі, дала, були образливі. Пасивні дієприкметники бувають і присудками в реченні, але складеними, де, крім них, є особова форма дієслова бути(або наявність її можна припускати): «Я був дуже вражений твоїм учинком»; «Ти ж бо – такий мандрований!» (є мандрований), «Цей глечик – уже розбитий» (є розбитий).

Числові особливості дієслова–присудка

Дієслово–присудок звичайно узгоджується в числі з підметом речення: якщо підмет стоїть в однині, то й дієслово–присудок також виступає в однині («Посадила стара мати три ясені в полі». – Т. Шевченко); а множина підмета зумовлює й множину дієслова–присудка («На чужину з України брати розійшлися». – Т. Шевченко).

Проте бувають випадки, коли дієслово–присудок стоїть в іншому числі, ніж підмет: «Був собі дід та баба» (казка). Здавалось би, що за наявності в цьому реченні двох підметів – дід та баба– дієслово–присудок слід було б поставити в множині, але якщо дієслово – присудок стоїть перед двома або кількома підметами, а перший підмет стоїть в однині, то й дієслово стоятиме теж в однині: «Був собі котик та півник» (казка).

Дієслово–присудок виступає в однині також тоді, коли підмет має при собі додаток, що становить із підметом одну підметову групу речення й пов'язується з ним прийменником з: «Гарматний відгомін з першим громом мішався раз у раз в одних розкатів жмут» (М. Бажан).

Дієслово–присудок буде в однині й тоді, коли за підмет правлять збірні слова – більшість, меншість, частина, ряд, кілька, багато, чимало, група, низка, решта, половината інші, поєднані з залежними від них іменниками (прикметниками) в родовому відмінку: «Більшість присутніх пристала на цю пропозицію»; «Кілька відер води бухнуло на вогонь» (М. Коцюбинський).

Якщо підмет складається з числівника два, три, чотирий іменника, а в реченні мовиться про спільну дію, дієслово–присудок слід ставити в однині: «Летить чотири утиці» (Б. Грінченко); «На полу лежало три чоловіки» (Панас Мирний). Якщо в реченні треба підкреслити, що особи, які складають підмет із числівником, діють кожна окремо, дієслово–присудок годиться ставити в множині: «Не вертаються три брати, по світу блукають» (Т. Шевченко).

Якщо підметом є складений числівник, де останнє слово – один, дієслово–присудок може стояти в однині в чоловічому роді або в безособовій формі на — л о: «31 солдат вийшов з оточення», «Вийшло з оточення 31 солдат».

Якщо перед таким підметом є означення в множині ( усі, нашій под.), присудок має форму множини: «Усі двадцять один учасник конкурсу вийшли на змагання».

Дієслова, що керують іменниками в певних відмінках

Переважна більшість дієслів керує іменниками в якомусь певному відмінку. Таке саме правило є й у російській мові, але відмінки керованих іменників не завжди збігаються при аналогічних дієсловах з українськими. Наприклад, дієслово дякуватикерує іменником чи займенником у давальному відмінку: дякую батькові, дякуємо тобі, – тимчасом як відповідне російське благодаритьвимагає знахідного відмінка: благодарю отца, благодарим тебя, дієслово зрадитикерує іменником чи займенником у знахідному відмінку: зрадив мене, зрадив своє слово, а російське изменить– у давальному відмінку: изменил мне, изменил своему слову.