З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
І, здається, тільки ті хлопчаки з Прилуцької колонії для неповнолітніх, якими він так гаряче опікувався, а вони у відповідь вдячно писали йому сповіді на тему «Моє злодійське життя» (він був у захваті від їхньої творчости не менше, ніж од власних «літературних хуліганств»!), звали його — «дядя Юра». Теж, завважмо, — не «Юрій Володимирович»: ким як ким, а «Юрієм Володимировичем» він ніколи не був.
Залишатися ровесником трьом поколінням — само по собі феномен. А феномен потребує пояснення. Сказати просто «дар» — недосить хоч би тому, що всяким даром треба вміти розпорядитися, і в пам'яті культури залишаються якраз ті, хто розпорядився правильно. Саме тому до їхнього досвіду й звертаються знов і знов — з вічної спокуси зрозуміти, «як їм це вдалося».
Поет, прозаїк, перекладач, сходознавець, латино-американіст, джазмен, перформер, видавець, сценарист, журналіст, блоґер, телевізійник, продюсер, арт-менеджер — жодна з позицій цього списку (а можна ж досипати й ще!) не покриває і, головне, не фокусує цілости, що промчала метеором крізь другу половину XX та перші роки XXI століття під іменем «Юрко Покальчук»: хоч із якого боку глянь — калейдоскоп, суцільне кольорове мерехтіння («Кольорові мелодії» —
…І так щоразу — всяка спроба наближення кінчається тим, що скельця вислизають із рук, дробляться на ще дрібніші, на геть уже мікроскопічні кольорові оскалки, — мерехтіння частішає, а «феномен Покальчука», як і раніше, залишається загадкою, — і, з сутої безпорадности зрозуміти, додають, уже заведено: «Харизматична особистість». Це говорилося ще за його життя, і на цьому погоджувалися всі — і ті, хто його щиро любив, і ті, хто погордливо чмихав за його спиною (а такі були в кожному поколінні!): «пурхає, як балерина з валізкою» (це — про його літературознавчі пошуки 1970-х), «ну який із нього письменник, порнушкою скандальчик заробив!» (це — в 1990-х, після появи його еротичної прози), «ні слуху, ні голосу, тільки заважає музикантам» (це — в останнє десятиліття, після «Вогнів Великого Міста», з яких і почалися, й до сьогодні тривають у нас письменницькі джазові рецитації — Андрухович із «Карбідо», Жадан із «Собаками в космосі», — весь цей «Покальчук-стайл» поетичного перформансу «єсть пішов» із його легкої руки, як і багато чого іншого в сучасній культурі)… В тім-то й штука: кожне з його осягнень зокрема можна було піддавати сумніву, але Покальчука від того якимось дивом не меншало, і харизми йому аніскілечки не уймало. Харизма була — в самому мерехтінні. У швидкості змінюваних кольорів…
Гадаю, щоб побачити його, треба старатися не наблизитись — а, навпаки, відступитись. Бажано на якомога дальшу дистанцію: от якраз на ті три покоління.
Одного разу мені це вдалося, але я зрозуміла це вже аж коли його не стало. Це трапилося наприкінці 1980-х, після випадкового зіткнення з ним на вулиці (а всяке зіткнення з ним означало шампанськи-вибуховий клекіт новин, вражень, несортованих і якихось неймовірно захопливих — «нє, ти послухай»! — подробиць чергових подорожей, проектів, планів, у які тебе втягувано з місця, заки ти ще встигла оханутися…), — я брела тоді додому в стані легкого «запаморочення Покальчуком», струшуючи з себе опадаюче конфеті щойно відшумілої розмови, і мені несподівано написався був чотиривірш — як уривок, вихоплений із навмання розгорнутої книжки:
Знову черевички попорола, Знову танцювала до зорі!.. Ще ми не старі для рок-н-рола — Мо', й до смерти будем не старі?..Маленьке уточнення: я ніколи не «танцювала до зорі» (було — один раз, але вже опісля, в 1995-му, в Купальську ніч у Фінляндії). Так що рядки були явно «від нього», як буває принесений вітром чужий запах. Бо це не я — це він був «рок-н-рольщик», всім життям і всією душею, — можливо, взагалі останній рок-н-рольщик Європи. І вже точно єдиний, який зумів сполучити в собі «шістдесяті» наші — й західні (історики на чолі з Ярославом Грицаком, підкресліть собі, будь ласка, це речення червоним!).
В однойменному фільмі Гая Річі, випущеному в рік Юркової смерти (історія любить вкидати такі символічні позначки нам для орієнтації), герой у фіналі обіцяє стати «справжнім» рок-н-рольщиком, — не уточнюючи, правда, що під цим має на мислі, зате точно виражаючи назрілу загальноєвропейську тугу за отією «справжністю», якої в постмодерній культурі вже — вдень з вогнем… Юрко якраз і був тим «справжнім», — тим, хто, на відміну від героя хіту Jethro Tull («Too Old To Rock'n'Roll, Too Young To Die»), ніколи не буде «старим для рок-н-рола», хоч би скільки мав літ. Тому що літа тут ні до чого. І навіть провербіальні «секс і наркотики», що першими спадають на гадку, — то теж тільки атрибут, суть насправді не в них.
Суть у тому, щоб жити своє життя в ритмі 4/4. Творити його, як постійний шалений танець, — вкладаючись у кожен рух і ловлячи від того кайф, якого жоден наркотик не забезпечить. Іншими словами — вміти жити в теперішності, постійно в т е п е р і ш н о с т і, із захопленням дитини й захланністю коханця, як, між іншим, мріяв Фауст і за що пообіцяв душу Мефістофелеві, наївно уявляючи собі хвилину, котру захочеться «спинити», — бо в часи Ґете фізика ще не відкрила (а Мефістофель Фаустові не сказав, на те він і Мефістофель!), що «затримати» елементарну частинку можна не зупинкою, а тільки й виключно рухом, айнштайнівським «квадратом швидкости»: якщо хочеш бути — не зупиняйся, крутись! Rock! Rock! Rock around the clock!..
Бувають люди, від роду наділені цим душевним ритмом (щасливчики!), і бувають епохи (дуже недовгі, але з дуже довгою «післядією»), в яких цей ритм стає мейнстрімним, — їх потім теж згадують як «щасливі». Такою була в історії новітньої цивілізації середина XX століття — перший глобальний (атож!), на обох півкулях одночасно вибухлий «пасіонарний підйом», що його потім на Заході пов'яжуть із «поколінням 1968 року» (хоча насправді то був тільки пік десятилітнього, від середини 1950-х наростаючого розгону), — а на Сході того самого 1968 року силоміць заб'ють, заглушать, законопатять танками в Празі, як прорвану артезіанську свердловину,
і тільки й лишиться мутний, що димовий шлейф, термін «шістдесятники», за яким уже нічого не розгледиш (в кращому разі — кілька ранніх могил і кілька портретів у підручнику, внесених туди ще за СРСР: «дозволених» радянською історіографією). Одначе до кінця «закрутити крана» при таких масштабних процесах навіть найтоталітарнішим режимам не вдається ніколи, — зміна тиску настає не одразу, і якісь «краплі» все ж просочуються, передаючи далі по естафеті «хімічний склад» перебитих «на півслові» культур. Юркові Покальчуку якраз і вдалося отак «просочитись».Я не найкращий свідок тій добі: в 1968-му мені йшов восьмий рік (Юркові, нагадую, — двадцять восьмий!), але за отриманим у дитинстві емоційним зарядом — якраз на ту «вогку глину» свідомости, на якій кожен відбиток упечатується й зацементовується аж до скону, — смію й себе в певному сенсі вважати її продуктом. Бо, крім низки зовнішніх прикмет («поворот з таборів, шістдесятницькі вірші», кажучи для стислости ще одною автоцитатою, плюс не менш пам'ятні — твіст, і «маленьке чорне плаття», і стрибки під Лєткуєнку-дубі-дубі-ду, і «чуєш? оцей інструмент називається сак-со-фон», і «не заважай, тато перекладає з чеської», і підслухане від дорослих «ЧУМАКАМЮ», і якісь «НОЧІКАБІРІЇ», на які мене не взяли: світ, громохкий і прекрасний, був розчахнутий навстіж і тільки й ждав, коли я виросту!), я запам'ятала й дещо важливіше, і навіть, наважуся ствердити, НАЙважливіше в тій добі: її р и т м (і наступний, особливо після арештів 1972 року, перепад ритмів також!), — і вмію читати семантику її прихованих кодів, вона не є для мене «іноземною територією». У симоненківському нестямно-захопленому юначому вигукові: «Як мені даровано багато, / Скільки в мене щастя, чорт візьми!» — я без труда впізнаю той самий визвольний вибух ейфорії, що на іншому континенті стрясав був під ту пору змішаними юрбами білих — і «ніґерів», які, як і мільйони наших в'язнів колгоспу й ҐУЛАҐу, вперше відчули себе «теж-людьми» (а як цікаво було порівняти хронологію американського руху за громадянські права — і повстань у ҐУЛАҐу!) — й од повноти почуттів (хто хоч раз у житті не танцював од щастя, той, вважати, й не жив!) витинали несамовиті колінця під крик Біла Гейлі: «One, two, three o'clock, four o'clock — rock! Five, six, seven o'clock, eight o'clock — rock!»… І бітники, і гіппі, і сорбоннські маоїсти-ревізіоністи в чорних светрах, і київський Клуб творчої молоді, і молодіжний фестиваль у Гельсінкі, де на фото молоденька Марта Богачевська поруч із молоденьким Віталіком Коротичем (хто-небудь іще згадує, що репутацію «ліберала і прогресиста» він здобув на посаді редактора шалено популярного в 1960-х журналу «Ранок»?), — перший, між іншим, контакт із діаспорою, ура, «відлига»! — в усьому тоді був той істинно молодечий запас непідробно-щирої довіри життю, який потім у таких масштабах не повторювався вже ніколи, — така собі всесвітня «Помаранчева революція» завдовжки в кільканадцять років (американці недарма називали наш Майдан-2004 «Вудстоком»!). «Справжній рок-н-рольщик» — це людина, яка не розгубила цього запасу.
Підкреслюю: не релікт епохи, ні, Боже збав (реліктів, запилюжених, сварливих і жовчних, маємо доволі!), — а ж и в и й її свідок: той, хто ввесь вік живе на тій самій її хвилі, з якою так щасливо був збігся-зрезонував замолоду, — в своєму власному, питомому ритмі на 4/4. У теперішності живе — цілий час невситимо цікавий до всього, що вона з собою несе.
Так що в тому вірші я вгадала правильно: як написалося, так і сталося. Юрко не постарівся — він чесно зіграв (станцював!) своє життя за законами жанру, і саме його життя й стало найкращим його твором. Аж до останнього акорда, за який оплески він уже не почув (дуже добре пам'ятаю, як страшенно хотілося сказати йому «Браво!» — а вже не кому…): свою хворобу і своє вмирання він зумів приховати від оточення з мужністю, що потрясла всіх, хто його знав, чи не дужче од самого факту смерти. Така смерть теж є артефактом культури, не менше, ніж кілограми виданих книжок чи дисків, — з того ж розряду, що смерть римського гладіатора на арені або середньовічного лицаря на полі бою («гарно жив, гарно і вмерти зумів», за козацькою примовкою): за такою смертю можна вивчати стиль доби. Тут усе згідно з естетичним каноном: рок-н-рол — це квінтесенція joie de vivre, він за визначенням не може переходити в marche fun`ebre (згадаймо вбраного й загримованого під блазня присмертного Фредді Меркюрі в «The Show Must Go On!»), — і тому «справжнього рок-н-рольщика» не повинні бачити під крапельницею, посірілим од нападу болю чи полисілим од хіміотерапії, і чіплятися за життя в пошуках кращих лікарів, фондів, закордонних клінік і т. д. йому теж не пристало — хто грав своє життя з божественною легкістю, має з такою самою легкістю зачохлити інструмент і зійти зі сцени… І лишитися повік молодим і безсмертним (дивіться останні Юркові відео!): жвавим, легким на підйом, у чорних окулярах — як Збишек Цибульський у славетній сцені з «Попелу й діаманту»… Тільки коли в фіналі приберуть із кадру закривавлені простирадла, ми побачимо, чого коштувала героєві ця роль. (Що ви кажете, не встає? Мертвий? Не може бути!..)
Усім, хто намагається наслідувати Юрка Покальчука на рівні жестів, варто спочатку спитати себе: чи зможу я так умерти? Без ствердної відповіди всякий жест буде фальшивим — а значить, у кінцевому підсумку, непристойним. Тільки ствердна робить пристойним усе, із «сексом і наркотиками» включно. В кінці шляху на Фауста чекає спасіння.
Читач уже, напевно, помітив, що я кажу «Юрко» — не «Покаль», і не «Пако». Це з дому, маю право. Ми не були з ним близькими друзями, але в моєму житті він, без перебільшення, «був завжди», відколи себе пам'ятаю, — десь поруч або принаймні в полі зору, навіть якщо на паралельних орбітах. Таке рясне «мелькання впритул» упродовж сорока років є неомильною прикметою єдности середовища, а середовище — це не просто тусовка: це вже так званий «культурний шар», що вартує пильнішого вгляду. А що починалося все з Луцька — міста, де минули перші сім років мого життя й ціле Юркове доростання (дитинство, школа й інститут, повний «портрет митця замолоду»!), то варто тут укинути кілька слів і про середовище тамтешнє — розуміється, наскільки я годна уявити його собі з розповідей батьків та моїх власних дитячих вражень.