З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
В Україні б у л о своє «покоління 1968-го року». Юрко Покальчук показав нам, яким воно м а л о бути. Наша справа — запам'ятати.
…А ті два романи мені чомусь «не пішли» — зависли на півдорозі, перебиті якимось нагальнішим чтивом. Юрко при кожній зустрічі допитувався: ну, як? прочитала?.. Ще ні, не встигаю, — виправдовувалась я. Юрко сердився. Я обіцяла: ось коли поїду в відпустку… Життя прискорювалося, «відпустка» задавнювалась. А потім його не стало. Лишилося невідчепне «як же так…», майже фізичне відчуття «глобального похолоднішання», цілого світу нараз — на якусь частку градуса, — і глухе почуття вини, завжди неминуче в живих перед мертвими. І ті два томики лишилися в мене стояти як докір — за збігом, також на попідручній полиці: «книжки для повернення».
— Значить, — сказала моя товаришка (підозрюю, що вона була потай у Юрка закохана, тож я відразу їй повірила), — ти маєш повернути їх йому якось інакше. Це ще не кінець.
Схоже, що так. Схоже, що все-таки — не кінець…
Червень 2012 року
«Ми помремо, і нас забудуть».
Цю найжорстокішу правду з усіх, які дано пізнати людині, висловив не Сократ, не Сенека, не К'єркеґор — а тринадцятилітня дівчинка Катя, уродженка вже також неіснуючого міста Прип'ять, — коли згасала в лікарні од лейкемії.
121
Уперше опубліковано в збірнику «Спогади про Соломію Павличко» (К.: Вид-во Соломії Павличко
122
Моя спеціальна подяка Інститутові гуманітарного знання у Відні — за допомогу при написанні цього спогаду і, окремим рядком, за дбайливо зібрану в бібліотеці, серед феміністичної класики XX століття, колекцію англомовних праць Соломії Павличко.
Правдам, оплаченим такою ціною, доводиться вірити, хоч би як тому опиралася наша свідомість.
Забувають, справді, всіх — навіть найкращих з-поміж нас, і навіть у тому разі, якщо в пам'яті потомних поколінь залишається ім'я, а доробок небіжчика робиться невідкличною частиною шкільної програми. З тієї хвилини, коли йде з життя останній свідок — той останній, хто ще пам'ятав небіжчика заживоття, — безповоротно втрачається те, що реставрації не підлягає: ефект особистої присутности. Ось тут вона ходила, ось так сміялась, ось цим тішилась, а цим обурювалась, ось так прокоментувала таку а таку новину (як писав поет, «и жалобно бормочешь: Она любила эту поговорку…»), — через сто років усього цього, справді, не пам'ятатиме вже ніхто. Якщо тільки прижиттєві свідки не похопляться вчасно своє «жалібне бурмотіння» зафіксувати.
Штука в тому, що якраз цей ефект особистої присутности — відкритий тільки й виключно сучасникам, у жодних шкільних програмах не передаваний і подальшому транспонуванню не піддатний, — у багатьох випадках змінював перебіг історичних і культурних процесів не менш дієво, аніж тієї-таки особи повне зібрання творів. Бродський колись сказав про Ахматову: вона перетворювала вас на гомо сапієнса уже самим звуком голосу. Не знавши цього, не читавши спогадів сучасників, а судячи єдино за віршами, неможливо сповна оцінити ту роль, котру відіграла Ахматова в збереженні тяглости російської культурної традиції на «великому переломі» сталінщини. Подібно й у нас мусило спливти чимало часу, заки з поступово оприлюднюваних мемуарів проступило з усією сліпучою очевидністю, що двигуном українського «шістдесятництва» були, виявляється, не вірші Драча-Вінграновського-Ліни Костенко — а малопримітна для ширшої публіки (хіба що КҐБ неомильно розпізнана в усій повноті історичного масштабу!) постать Івана Світличного, котрий своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духа, й форми. Бувають такі люди — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутности. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні. І, може, тільки такі люди в остаточному підсумку і є правдивими рушіями культури.
Соля була саме такою людиною.
Я кажу «Соля» не тільки тому, що ніколи, навіть подумки, не зверталася до неї інакше (мої спроби, на ранній стадії нашого знайомства, «скоротити» її, як те звичайно роблю в стосунку до приятелів, до афектованого «Сольчика» чи «Солюні» вона перекрила негайно ж, висміявши з притаманною тільки їй нещадною іронією, — жодного натяку на сентиментальне «народницьке» сюсюкання не зносила на дух, воліючи вже радше демократичну «Солоху»!). Але справа, звісно, не в моїх приватних звичках. «Соломія Павличко» — то вже факт історії культури: центральна постать в українському літературознавстві 1990-х (тільки про неї єдину можна з певністю сказати, що вона за цей час зуміла створити в науці про літературу свою школу!), засновниця й промоторка українського наукового перекладу (для якого до появи «Основ» у нашій «пострадянській» культурній та освітній інфраструктурі просто не існувало місця!), а крім того, — що менш у нас відомо — перша «культурна речниця» України на Заході (досить зайти на amazon.com, щоб пересвідчитися: мало не все, що в перше десятиліття незалежности потрапила сказати про себе світові освічена Україна: від знаменитих «Листів з Києва» до двох чільних англомовних антологій сучасної української літератури, — пройшло через її руки, а про її місце в історії східноєвропейського фемінізму ще писатимуть дисертації…), і, зрештою, просто незаперечний інтелектуальний і моральний лідер свого покоління (яке по її смерті вмить утратило єдність, розсипавшись на дрібні, керовані локальними амбіціями групки, як бджолиний рій без матки). Все, видрукуване під ім'ям «Соломія Павличко» (неймовірно багато!), ще буде читатися, осмислюватися, перевидаватися, вивчатися в університетських курсах, однак, навіть найретельніше зібране докупи й простудійоване, боюсь, таки не потрапить висвітлити новим поколінням повною мірою, чим насправді була Соломія Павличко в українських культурних процесах кінця XX століття. Бодай тому не потрапить, що в людей — ближніх, і дальніх, а не раз і геть випадкових — Соля (авжеж, «Соля»!) вкладала, цілком безоглядно й не міряючись, чи не більше часу й енергії, ніж у власну наукову й літературну працю. Робила це навдивовижу невимушено, природно-як-дихання і — що вже геть нетипово для української традиції (в якій недарма ж живе віками казочка про паню, котра раз у раз нагадує біднякові: а пам'ятаєш, діду, я тобі дала яєчко?..) — абсолютно недемонстративно, так що навіть зблизька це не впадало в око, якщо тільки не придивлятися спеціально. Щойно в день її похорону, почувши від десятків людей, не раз зовсім незнайомих між собою, одну й ту саму фразу: «Вона змінила моє життя», — я по-справжньому вразилася масштабами її душевної щедрости — тим, наскільки ж вона не жаліла себе на діяльну співучасть у кожному, хто траплявся їй на шляху: і це при тому, що її загальнознаний — і з задоволенням нею ношений! — імідж «залізної леді української літератури» якнайменше годився з образом «жони-мироносиці», і вона перша жорстоко цей образ осміяла б, якби хтось наповажився прикласти його до неї.
Гадаю, річ у тому, що понад усе її цікавили люди. Це та настанова, котра у філософів зветься життєтворчістю, — (а послідовно здійснювана Соля була послідовна до методичности в усьому, хоч би що робила: «Я — німець», — казала жартома), ця настанова породжує в суспільстві наслідки глибокі й далекосяжні, одначе такі, яких не облічиш і під палітурку, для наочности, не вбгаєш. Не існує такого інструмента, щоб прорахувати, як розвивалося б українське літературне й інтелектуальне життя 1990-х, якби не було в ньому Солиного «ефекту присутности» — того магнітного поля, звідки постійно іррадіювали навсібіч її світлоносні імпульси. Її оцінки, навіть мимохідь зронені, переказували з уст в уста — і на них рівнялися. При ній, достоту як при Ахматовій, виструнчувались, бодай тільки внутрішньо, всі, друзі й недруги зарівно (навіть я, при всій нашій багаторічній зажилості, завжди з нею несвідомо «підтягувалась», і в мові, і в манері триматися, — подібно до наших старих аристократок, всіх отих «з дому» Косачівен, Лятошинських, Скоропадських, вона якось непомітно тебе дисциплінувала, змушувала «тримати рівень»). І вже зовсім годі уявити, скільки людей повсякчас «держало її в умі» — як своєрідну санкціонуючу інстанцію власним зусиллям (каюсь, і моєю відруховою реакцією на страшну звістку тієї новорічної ночі 2000-го, коли відринуло перше потрясіння, було зовсім уже еґоїстично-стеряне: а кому ж я тепер нестиму своє написане, на чий «вищий суд» чекатиму із завмиранням серця?..). Своєю присутністю Соля немов утримувала в нашій, такій тяжко занечищеній, суспільній і культурній атмосфері якийсь навдивовижу непохитний еталон гуманітарної норми — в тому первісному, високому значенні слова «гуманітарний», коли воно ще не відділилося від «гуманістичного», — мов світилася шляхетним металом, поруч із яким тільки й дається розпізнати підробку.
Безстрашність, гострий розум, насмішкуватість і абсолютне самовладання (за всі роки близького товаришування ні разу не згадаю, щоб Соломія підвищила голос!) загалом складають вибухову суміш завжди, в будь-якому середовищі. Одначе Солин авторитет творився, думаю, й дечим посутнішим і чи не рідкіснішим: її безупинною, несамовито інтенсивною, за Сартром мовлячи, «заанґажованістю» в безпосередній перебіг життя — в цьому сенсі її сміливо можна вважати останньою європейською «екзистенціалісткою без страху й догани». Вона таки справді щохвилини перетворювала світ довкола себе — свідомо, діяльно й цілеспрямовано: позиція невтручання, відстороненого споглядання була їй органічно чужа, її модусом вівенді був безнастанний завзятий діалог — із живими й мертвими, і то на всіх рівнях, до атомарного, «вуличного» включно. «Знов ти своєї — „нє проходітє мімо“?» — бурчала я, коли ми, вступивши в Бостоні до крамниці хутра, перечіпались об знудженого старушка-продавця — той тільки й спитав, якою мовою ми говоримо, і сповістив, що його батьки також колись приїхали з України, — ну, приїхали, то й приїхали, але Соля вже жвавенько щебетала: really, справді? а хто вони були — Ukrainians? Russians? Jews?
Ах, єврейської віри — знаєте, а я в Києві мешкаю біля колишньої центральної синагоги, under the Soviets її, уявіть лишень, перетворено на ляльковий театр, але тепер, коли ми незалежні, синагогу знов буде відбудовано, — тема єврейського відродження в незалежній Україні розвивалась і набирала обертів, старушок (де й поділась його нудьга!), виструнчившись і втягнувши живота, дивився на Солю закоханими очима — можна не сумніватися, що йому випав один із найпам'ятніших днів за всенький час його хутряної служби, — я бурчати то бурчала — «нє проходітє мімо», або боротьба Соломії Павличко з українофобськими стереотипами серед американського єврейства! — проте не милуватися нею не могла: на моїх очах за яких п'ятнадцять хвилин вона найневимушенішим чином перетворила старушкові його батьків на «українців юдейської віри», подарувала йому іншу родинну історію, в якій, замість провербіальних погромів, теплилася свічками посеред Києва красуня синагога, і це було, далебі, презворушливо, — секрет же крився в тому, що зовсім не в «боротьбі зі стереотипами» була тут справа: просто Соля водномить відшукала з незнайомою людиною спільну тему — ту, що була щиро цікава їм обом. І так бувало завжди — і в усьому.Між іншим, скоро вже зайшло за єврейське питання — розповідала, як перед першими виборами до Верховної Ради лютили її антисемітські листівки, що подекуди були з'явилися на стовпах: «Я просто бачити цього не можу, відразу здираю з м'ясом!» — гумористично-грізно розчепірювала для ілюстрації скорчені пальчики, ніби збираючись подряпати чиюсь «огидну» (улюблене слівце!) фізіономію (взагалі, як усі талановиті люди, була шалено артистична і з прекрасним почуттям гумору, тільки не акторськи-нав'язливим, як то найчастіше буває, — коли за всяку ціну тягнеться «ковдру на себе», щоб побавити публіку, — а дуже шляхетно дозованим, сказати б, «на гурманів»: наприклад, ніколи не розповідала анекдотів, зате напрочуд філологічно-винахідливо вміла потім «повернути» вам вашого анекдота у вигляді вплетеної в контекст цитати…). Згадую про ці розчепірені пальчики тому, що обурених тоді серед нашої інтеліґенції було чимало, але ні від кого іншого не випадало мені чути цього категоричного «здираю». Ситуація знакова, ба й символічна: обурення-бо — то не більше, ніж реакція на зовнішній подразник, українська історія здебільшого й розгорталася в такому-от «реактивному» способі («хіба-ревуть-воли-як-ясла-повні»!), а от простягти руку й здерти обурливий напис — здається ж, просто, ні? — то вже вчинок, або, як казали в давнину — «чин»: пряме проектування людиною себе на світ, не ре-акція — а таки «акція», латинське «дія» — без усякого принизливого «ре-». Акурат у цій «точці простягнутої руки» й починається заанґажованість — як запевняли екзистенціалісти, єдина моральна настанова, по-справжньому гідна людини. Соломія якраз і жила гранично активно, цебто на найвищому реґістрі людської гідности, і я, попри всі ритуальні самозапевнення про несповідимість шляхів Господніх, не можу позбутися гіркого відчуття, що в суспільстві не «реактивному», як наше, а бодай настільки «активному», як будь-яка з так званих «старих демократій» (де активність індивіда принаймні не збуджує в ближніх підозріливої недовіри та бажання негайно затлумити її на місці!), її вік не був би таким жахливо коротким — сил би вистачило на довше, і в фатальну хвилину вона, може, й не зомліла б, пішовши під воду… Тієї останньої своєї осени вона й узагалі була на межі виснаження, часто хворіла, і тільки десь незадовго до смерти переможно похвалилася, що нарешті навчилася казати «ні» на ті незліченні «соціальні замовлення», котрі продовжували сипатись на неї звідусюди:
— Уявляєш, дзвонять, — «Ви не могли б нам написати?..» — а я кажу: «Ні. Не могла б», — і мовчу!
— «Витримуєш паузу»?
— Ага, як у Моема! Де це було, в «Театрі»?
Ми тоді посміялися, обсмакувавши з усіх сторін її новонабуте вміння, і зійшлися на тому, що краще, звісно, було б навчитися казати оте «ні» трохи раніше — це ж скільки часу й сил у марних трудах «во спасеніє родіни» далося б заощадити! — ну, але принаймні краще пізно, ніж ніколи… А виявилося — таки запізно.
Правда, сама Соломія ніколи не грішила цим класичним самоїдством українського інтеліґента (вперше його озвучив іще Франко), — мовляв, «що б з мене було», якби лиха доля та не закинула мене в це українське болото… Ще на початку дев'яностих на моє розпочате, було, в цьому жанрі скигління зареаґувала зі своєю характерною «воротарською» швидкістю — перебивши одним-єдиною фразою: «А якби ти народилася де-небудь в Африці?». А й справді, подумала я, уявивши собі на хвилиночку огром усіх занапащених африканських талантів, що навіть освіти не мають як здобути, і тут-таки засоромившись власної слабодухости — ніби світло вона мені в свідомості перемкнула… Це, між іншим, була типово Солина манера розраджувати — абсолютно «несиропна», «несюсюкальна», на позір суто раціональна, але щоразу той «арґумент на користь», той неодмінний позитив, «сонячна сторона», яку вона, сама людина винятково сонячна, примудрялася відразу ж розгледіти в хай хоч якій позірно безвихідній ситуації, виявлявся безпомильно точним і єдино дієвим. Узагалі, в ролі подруги вона була незмінною — і не лише для мене! — «старшою сестрою», тим плечем, на яке завжди можна було спертися, потелефонувавши, вилитися своєю черговою «екзистенційною кризою» о якій завгодно порі, щоб почути у відповідь Солине розважливо-готовне: «Нічого страшного…», — і тут-таки з непохитним «швейківським» оптимізмом (хто сказав, начебто це тільки чеська національна риса, а українці того не вміють?!) витягався на світ який-небудь «аналогічний випадок» із Солиної «бездонної шухлядки», напхом напханої найрізноманітнішими житейськими історіями — мертвих і живих, в Украйні й не в Украйні, класиків і сучасників, родичів, друзів і випадкових знайомих, — якби наші письменники так любовно тримали в пам'яті такий невичерпний запас чужих життєвих сюжетів, яку ми мали б літературу!.. Годі уявити, скількох людей вона в такий спосіб «тягла на собі» — з готовністю підставляючи плече в трудну хвилину (опівнічний дзвінок, тривожний Солин голос: «Ти знаєш, що сталося з Н.?» — Н., наша спільна знайома, потрапила в психіатричну лікарню, і Соля взялася відразу ж енергійно розробляти програму дій: у мене-бо, внаслідок сумного досвіду з душевнохворими «фанами»-переслідувачами, завелися деякі впливові знайомства серед психіатрів, і Соля виклала свій план пункт за пунктом: знайти путящого діагноста, вийти через моїх знайомих на адміністрацію лікарні, щоб забезпечити Н. належний догляд тощо, — я не згадувала би про цей випадок, бо з таких випадків, непомітних, як бісеринки в ґердані, великою мірою складалася повсякденна тканина її життя, якби не одна обставина: це було менше ніж за місяць до її власної смерти. Не виключаю, що й у свій останній земний день вона ще встигла кимось поклопотатися…).
Авжеж, для сторонніх вона була «залізна леді» — невразлива, всепереможна, недосяжна в сліпучому блиску своїх звершень, як у бойових обладунках, і вона сама повсякчас старанно підтримувала цей імідж, — не лише тому, що знала, як небезпечно розкриватися на людях зі своїх слабкостей (людська зграя загризає слабкого так само, як і вовча), а й із міркувань, не побоюся сказати, «ідейних»: ненавиділа хронічне українське народне бідкання, споконвічний рабський жанр жалів і нарікань, із просто-таки вогнедишною пристрастю! Характерна сценка: Соля паркує машину перед рестораном «Рішельє», — ми приїхали з нею повечеряти, чи, за її власним виразом, — «взятись за руки, коли каналізація підступає» (як методичний «німець», вона намагалася надати цим нашим посиденькам строго календарного, щотижневого характеру, — графік, який я, безтолкова істота, живучи в режимі «вічного авралу», раз у раз порушувала…), — і тут, як на гріх, поки Соля вовтузиться з пультом од машини, я завважую на другому боці вулиці акурат одного з представників вітчизняної «літературної каналізації», — той зупинився зоддалеки і невідривно, як удав, дивиться на нас — смію запевнити, аж ніяк не з ніжністю!
— Чи ти ба, — кажу до Солі, - поглянь-но, Z.
Її реакція, як завжди, блискавична — поворот голови, електричний спалах пушистого волосся, виклично задерте підборіддя, вуста, складені в характерну переможно-лукаву, збитошницьку усмішку:
— Прекрасно! Хай бачить, як ми добре живем!
Нічого іншого «каналізації» бачити не належалося. Це був жорсткий принцип — сказати б, світоглядова засада, яку сповідувала сама й яку завжди палко заохочувала в інших: розпрямлятись. Не скиглити, не бідкатися, — «не ридать, а здобувати», як писав класик, і до того ж пам'ятати, що на нас, як на ґенерації «першопрохідців», лежить відповідальність за витворення нових культурних стандартів, «рольових моделей», а значить, кожен наш крок набуває ще й певної символічної ваги. «Купи собі гарне хутро, — вмовляла мене, коли я 1996 року одержала свій перший «великий» гонорар, від канадського видавця, — купи, квартиру все одно рано чи пізно відремонтуєш, а так буде тобі пам'ятка», — досі шкодую, що тоді її не послухала й не здобулася на цей, суто естетськи «відв'язаний» жест — справити собі щось безпотрібно-гарне, як хутро або антикварну цяцьку, коли на черзі є передніші «практичні» видатки: Соля добре знала, як багато важать такі жести на шляху внутрішнього визволення, зокрема й від принизливого диктату «житейського попеченія», і власне життя вибудовувала саме за цією логікою — ескалації свободи.