З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)

1 січня 1992 року я знову прилетіла до США — цим разом уже ґрунтовно «відкривати Америку» і себе вкупі з нею, — і впродовж того, дуже важливого в моєму житті, «весняного семестру» (січень — червень 1992 року) ЮШ уже стійко й назавжди перейшов для мене в категорію «моїх американських друзів». Багатогодинні телефонні розмови по 2–3 рази на тиждень (гаразд, що університет оплачував!) набули сливе «домашнього» характеру: ЮШ справді ставав для мене чимось на кшталт «дєдушки», єдиного україномовного (не «по-діаспорному», а повноцінно!) у всуціль англомовному оточенні, з ким спішиш поділитись і своїми турботами, й відкриттями, і смішними пригодами, не мусячи себе при тому мовно «редаґувати» (благо, що його сповна оцінити здатен тільки той, кому випало пожити якийсь час у мовній ізоляції!), — а водночас і провідником у новому для мене світі американських університетів, і фаховим консультантом з англомовної україністики, і невичерпним оповідачем цікавинок (він був блискучий causeur — артистичний, із витонченим гумором і спеціальним смаком до мовної гри), і взагалі душевно близькою людиною: коли він у квітні на цілий місяць вирушив у подорож до Європи, мені його вже бракувало, і я чекала на його повернення.

— Як Вам подорожувалося, Юрію Володимировичу?

— Втомно…

Я нишком чмихнула, подумавши: ну й зух зі старого — у 84 роки об'їхав за місяць сім країн, перелетів через сім часових поясів і ще й нарікає, що «втомно»! Тут і я б утомилася… ЮШ скаржився на румунські (здається) готелі, оповідав якісь дражливі дорожні історійки — а мені все невтямки було, що йому ж таки справді 84 роки і живе він самотньо, з чашкою гарячого чаю й теплим пледом ніхто його вдома з подорожі не чекав, — ото стільки відпруження має, що побурчати по телефону… Я все ще бачила його «старшим» — тим, хто дає підтримку, а не сам її випрошує. Гадаю, це своєрідний побічний ефект від засліплення силою інтелекту і взагалі силою того духа, котрий «животворить»: те, що «плоть слабка», при спілкуванні з такими «променуючими» людьми перестаєш помічати (подібне було в мене й при знайомстві з Чеславом Мілошем), і їхній вік якось ніколи до кінця не фіксується свідомістю, — навіть коли, йдучи поруч, мусиш сповільнювати ходу, щоб дотримати їм кроку, це здається даниною не старості, а індивідуальному темпоритму. А ЮШ до того ж і говорив неквапно, і в жестах був дуже «вироблено» ощадний (Edelgesicht, як говорила про нього в отроцтві вчителька німецької!), так що образ складався цілком гармонійний: він здавався не так старим, як в і ч н и м — немовби й завжди такий був (тільки в останню нашу зустріч, у листопаді 1996-го, я вперше побачила в ньому немічного дідуся, але й тоді відлетіла з Нью-Йорка не бувши цілком певною, чи не розіграв він присутніх навмисне…).

Зате пам'ятаю інше (це — до теми «невойовничости»-сумирности): я розповідала ЮШ по телефону новини з дому — хтось із наших патріотів старого гарту прилюдно побив писка комусь із хулителів Шевченка під час святкувань 22 травня (здається, так), і я переказувала те все в іронічному ключі, мовляв, «оно конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать», себто лізти з кулаками? — на що ЮЩ, посміявшись, завважив:

— Ну, за Шевченка то й я б поліз із кулаками…

На мить я була заскочена — він постав переді мною в зовсім іншому світлі: мужчини мого покоління «з кулаками» вже нікуди не лізли і там, де треба було боронити чиюсь честь, воліли відбуватись іронією й зубоскальством. Таким було суспільне повітря, що вирвалося назверх після розвалу СРСР: «пофіґізм» був модним, і в культурі так само. І цієї одної фрази ЮШ, а ще більше — того, я к її було сказано: спокійно, без пафосу, в абсолютно побутовому тоні, — вистачило, як легенького постуку по об'єктиву, щоб каламутне зображення мені в очу враз проясніло: ну звичайно ж, культура — це й є розмежування, ієрархія, де всьому свій час і своє місце під сонцем, і від часів Еклезіаста правила не змінились: є час розкидати каміння — і час збирати каміння, час глузувати — і час бити в писок, головне — не переплутати. І ні в якому разі не допускати змішування докупи всього з усім (уже потім я вичитала в Октавіо Паса, що в цьому й був смисл сталінської технології «кат і жертва в одній ямі» — поворот до ціннісного хаосу).

Утім, за Шевченка ЮШ «з кулаками» заступався таки не раз — повною мірою його роль на тому «фронті» можна буде оцінити щойно коли буде зібрано й видрукувано всю його шевченкіану, але і в буденному спілкуванні неважко було розпізнати, що до Шевченка в нього ставлення особливе, «інтимне». Підозрюю, що в хвилину найдраматичнішого в своєму житті випробування (див.: «28 днів особливої служби…»), у кабінеті Харківського НКВД, коли слідчі Галицький і Гончар (як усе-таки жорстоко потрапляє доля жартувати з іменами!) загнали його в кут і приперли до стінки, він інтуїтивно сягнув по Шевченкове ймення як по прикриття — на порятунок, ніби заслоняючись ним од чекістів (бо дуже вже схоже збентеження Галицького і оте його «Нет, зачем же так?!» на провербіальну реакцію «чорта від ладану», і важливо, що саме так це ЮШ запам'яталось!). Завважу, що був він узагалі-то непохитним агностиком, класичним ученим-позитивістом «старого складу», і навіть гирилиця неймовірних збігів і «чудесних спасінь», через яку пройшов кожен, хто врятувався з пекла Другої світової чи то вояком, чи біженцем, не схилила його до метафізики: як і Лаплас свого часу, він просто «не потребував такої гіпотези». Але, при всьому скептичному складі його ума, отой елемент трепету і внутрішнього пієтету, що його він мав до Шевченка, на моє суб'єктивне враження, був — хоч і дуже віддалено — найближчим у ньому до сфери релігійного почуття (у людей настільки естетично чутливих вона взагалі не буває цілком атрофованою, хоч би які запеклі з них були агностики!). Можливо, винятково благополучний рішенець історії «аґента Шевченка» ЮШ десь у глибині душі все-таки трохи приписував і «патронату імені», своєрідному секулярному еквівалентові «оборони світлих сил». Але це вже ті речі, з яких людина ніколи й нікому не сповідається — навіть і на письмі…

Ще однією «трепетною» темою — «зоною вразливости», як називав Толстой дорогих нам людей, — була для ЮШ його мама. Я навіть довгий час була певна, що вона йому померла відносно недавно, трохи не на початку 1980-х (нема нічого легшого, ніж заплутатися в чужій генеалогії!), і непомалу здивувалася, випадково почувши, що це сталося ще 1953-го, в перший їхній американський рік, — ЮШ згадував про неї так, як згадують про тих, хто завжди з нами, так що я собі навіть перейняла з її лексикону одну оптимістичну примовку 1937-го («Пережили революцию, переживем и Конституцию») і ще одне ласе слівце — ЮШ вжив його, коли бурчав мені раз (уже в Києві, в травні 1995-го), цілком зрештою дружелюбно, на Романа Корогодського (той був йому й видавцем, і другом, і секретарем, і нянькою, і відповідно приймав на себе всі побутові терни й колючки близького спілкування, котрих я була щасливо позбавлена):

— Якийсь він, як казала моя мама, б а л а х м а н н и й…

Я заверещала з радости — як, як?! — і кинулася справджувати слово в Грінченковому словнику, але й там його не виявилось. Ми пожурилися з ЮШ над тим, що в Грінченка взагалі обійдено увагою слобожанську лексику, я згадала схожий приклад — улюблену жартівливу цитату моєї однокурсниці (цілком уже російськомовної) з уст її матері, також родом харків'янки: «Куди це ти н а р у н ж и л а с ь?» — от, мовляв, і ще одне «пропале слово», варте включення з діалекту в літературну мову! — і цей епізод якось остаточно вмістив у моїй свідомості маму ЮШ в ту саму категорію «слобожанок», що й мама моєї приятельки, — і жодних спроб «переформатувати» цей образ ЮШ ніколи не робив. Тільки по його смерті я прочитала в «Я — мене — мені…» справжню історію Варвари Медер-Шевельової (1867—1953) й подумала, що перед цією жінкою Україна завинила чи не більше, ніж перед сином, якого вона для неї виростила, — її наймолодшою з п'ятьох (і єдиною зацілілою) дитиною. Якщо вже шукати в нашій культурі зразків істинного «подвигу матері» (про те, як незаслужено на цей п'єдестал посаджено малопридатну на нього й зовсім іншими справами визначну Олену Пчілку, мені вже доводилося писати в «Notre Dame d'Ukraine»), то якраз в особі матері ЮШ маємо подвиг у хімічно чистому вигляді — творений із посвятою жіночого непоказного, «тихого» героїзму й водночас із тією мірою самодисципліни, за якою недвозначно пізнається шляхетський «кодекс служіння»: це від неї вспадкував його ЮШ (розійтися з чоловіком, не простивши зради, й самій виховувати дітей, — уже достатньо відважний вчинок для жінки її доби й соціального стану, але пройти з незахитаною гідністю через усі страхіття революцій-воєн-розруху, без слова скарги стаючи й за прибиральницю в колишньому власному домі, й за куховарку для його службовців, твердо вщепивши дітям, що «Ніяка чесна праця не принижує людину», і ціною всіх жертв — ЮШ пише, що зумів оцінити їх тільки в дорослому віці, — забезпечити-таки синові, наперекір зовсюдному тиску «нового режиму», освіту за своїми питомими, ні в чому — ну хіба крім фортеп'яно й тенісу! — не порушеними «старими стандартами», — це вже таки істинне «жіноче лицарство», яке, після десятиліть більшовицького експерименту, заціліло в українській культурі хіба в героїнях Лесі Українки: психологічний тип той самий, і треба сказати, що жінками цього типу — останніми представницями винищеної породи — ЮШ, як жонами-мироносицями, був оточений упродовж усього свого життя).

Біографія В. Медер-Шевельової навряд чи дочекається ближчим часом своїх дослідників (не з нашим ставленням до своєї спадщини!), а шкода, бо, за всіма ознаками, дворянська сирота з імперських «служивих» німців Варєнька Медер (між іншим, кузинка того самого Петра Медера, військового коменданта Києва, який уславився нагінками на театр Садовського!) могла б скласти прецікаву ілюстрацію до історії «української аристократичної контрреформації», з якої починалась Україна як модерний проект. Процеси ці, як можна припустити, не обмежувалися самим тільки «ідеологічним проводом», тобто ядром «громадівської» інтеліґенції (у «Notre Dame d'Ukraine» я, зі зрозумілих причин, обмежилась тільки ним), а мали значно більший, із відстані століття вже невидимий нам ареал соціального поширення. Принаймні ЮШ сам для себе так і не знайшов остаточної відповіді на питання, звідки походило материне «приховане», аж навзаході життя вийшле на яв українство, яким він, у кінцевому підсумку, також завдячує їй [118] (те, що свої останні слова, уже в непритомному стані, вона вимовила по-українськи, все-таки було для нього несподіванкою [119] ), вочевидь пані Шевельова, так само, як і її син, не належала до людей відкритих, навіть у власній родині. Поза тоді ще природно присутньою в Харкові українською народною стихією вулиць і базарів, жодних інших слідів «малоросійського впливу» в її вихованні ЮШ намацати так і не вдалося — за одним тільки винятком (але яким!): серед улюблених викладачів Варі Медер у Миколаївському сирітському інституті в Петербурзі був Дмитро Яворницький. Якась лінія духовного родоводу, отже, все-таки вимальовується: від Яворницького — через Варвару Медер — до Юрія Шереха-Шевельова…

118

«Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Це була спадщина, підземний скарб. Його треба була розкопати, але він був» (ЯММ-1. — С. 79).

119

Див.: ЯММ-1. — С. 77.

Саме в таку модель трансмісії культури — через переємство «живим прикладом», «сократичним навчительством», через як завгодно тоненьку, аби лиш неперервну цівочку традиції, береженої й передаваної з покоління в покоління, — ЮШ, сам продукт «культури традиції», схоже, вірив непохитно (1996 року, подивившись виставу Харківського театру «Арабески», довго випитував у режисерки Світлани Олешко, «хто її вчив», — питання, якого вона, за її власним зізнанням у листі до мене, не відразу й зрозуміла: в пізніших, після ЮШ, поколіннях радянської інтеліґенції традиційний «культ учителів» різко занепав, і сучасному читачеві ЮШ вже може видатися дивним, як багато він при різних оказіях говорить про своїх учителів — і учнів! — і навіть на спогадах ставить присвяту: «Учням, що були, самі того не знавши, вчителями»). Через те, бувши в мовознавстві de facto продовжувачем ідей Вс. Ганцова і Олени Курило (а в есеїстиці «хвильовістом-ваплітеянином» таки, нікуди не дінешся, «зеровської школи»!), своїми вчителями ЮШ незмінно називав значно менш яскравих од тих, розстріляних, Леоніда Булаховського й Олександра Білецького — тих, кого застав живими і з ким мав особисту дружбу. Але першою й найголовнішою Вчителькою в його житті, яка сформувала його духовно і культурно (пізніше, професійне формування в генезі особистости «лягає» на вже приготовану ціннісну матрицю!), була таки його мати, і ЮШ насамперед її витвір — плоть од плоті й дух од духа, — той, яким Варвара Медер-Шевельова заслужила собі на місце в пантеоні видатних українок XX століття.

І чи не з цієї самої «навчительної» обсесії ЮШ панькався й зі мною — ненав'язливо й непомітно «архівуючи» в «розумну дитину» (за його словами, хоч я була вже далеко не дитина!) насамперед те, що непіддатне й неохопне — ні університетськими лекційними курсами, ні писаними «не для дітей» і «для дітей» томами книг: «культурне повітря», зіткане з десятків, сотень дрібничок, кожна з яких, узята поодинці, могла бути цілком незначною, але кожна була «на своєму місці» й таким чином «будувала ієрархію». В травні 1992 року я на кілька днів приїхала до Нью-Йорка, і ЮШ порадив мені цим разом включити в «обов'язкову культурну програму» Колекцію Фріка (Frick Collection), — маленький, як на нью-йоркські масштаби, і дуже «європейський» за духом музей, на диво рідко згадуваний у путівниках:

— Там небагато речей, але всі першорядні.

На той час мій досвід зі світовими музеями був іще невеликий — я, за звичкою радянського варвара, ходила ще не «в музей», а «на експонати», і так пересувалась і по Фріковому, бездоганно стильному (в усьому, до останньої лілеї в городчику) особнячку: Рембрандт, Рібера — прекрасно, ага, от він який, Вермеєр, зовсім інше враження, ніж від репродукцій, а тут, значиться, Ґейнсборо, ні, цю епоху я вже не люблю, і всі ці французькі Пуссени мені теж нецікаві, і китайську порцеляну, як і все інше ужиткове, проминаємо, тощо… Я ще слабо здавала собі справу з «необструганости» власного погляду (який не через один десяток «першорядних» музеїв має пройти, щоб відшліфуватися!), проте в пам'яті згодом відклались, на диво, не порізнені враження від окремих полотен, як то звичайно буває після гігантських кошар на кшталт Метрополітан, Лувру чи Прадо, а таки загальна атмосфера місця — цілісний, досконалий образ старосвітської елеґантности а-ля Пруст, ніби я побувала «в гостях у Ґермантів», і послужлива підсвідомість на згадку про Фріка досі неголосно вмикає мені саундтреком щось із Равеля: ось це я й маю на увазі під «культурним повітрям».