З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
Щоправда, в «моєму» Луцьку — тому, який тривав до 1968 року (до Києва моїм батькам, після трьох років митарств, вдалося остаточно перебратись акурат за місяць перед празькими подіями), — Юрка вже не було: на той час він «далеко пішов», за чутками, вивчав арабську чи фарсі «десь у Ленінграді», тобто перетворився серед провінційних еліт на своєрідну міську легенду. А проте це ще було те саме місто його отроцтва й юности, яке, попри потужний натиск «совєтизації» (головно за рахунок «приїжджих» російську мову я вивчила у дворі від дітей військових, майже поспіль — корінних русаків), зберігало в життєвому укладі ще не остиглу пам'ять про свою «європейськість» — навіть на рівні побуту. Вдосвіта приходила молочниця — і під під'їздами новеньких «хрущовок» звечора виставлялися на лавочках бідони із записками-замовленнями (кому півлітра, кому літр) та насипаними на покришку грішми, паперовими й мідяками: вранці треба було спуститися й забрати «своє молоко», а теплий бублик з маком — українську версію круасану — купити з «булочної машини» на розі… Підлітки вечорами ходили гуляти «на замок», як і в ті часи, коли «предводителем дворянства» в місті був Петро Антонович Косач, — і звідкілясь «усі знали» (соціологічна достеменність такої вибірки в уяві малої дитини, розуміється, сумнівна, але я тут про середовище), що саме тут, у замку Любарта, колись відбувався з'їзд європейських монархів, який вирішив долю Європи: на сьогоднішню мірку, ми, отже, жили «в
Це важливий момент, і не лише для зрозуміння характеру Юркової харизми: на відміну від хисту чи вроди, «дриґ» є породженням не природи, а культури. Крім хисту, він обов'язково передбачає «стиль», «клас», те, що в більшості європейських мов окреслюється як «елеґантність» (у нас це слово, на жаль, безнадійно спрофановано скоробагацьким дискурсом модних бутіків, так що й заголовок роману Мюріель Барбері «L''el'eegance du h'erisson» уже виявляється практично неперекладним: «Елеґантна їжачиха» — це все-таки «про їжачиху», а не, як в ориґіналі, «про елеґантність», і ніхто по-українському не назве «елеґантним» бомжа чи старого хрона, хоча такі дуже навіть трапляються!), — передбачає, інакше кажучи, речі, які можуть існувати тільки в контексті певних культурних традицій. Головне — для «дриґу» потрібен д о с в і д с в о б о д и, в тому числі — свободи від страху втратити те, що маєш. Такий загальновизнаний arbiter elegantiarum, як Томазі ді Лампедуза, навіть уважав, що, тільки маючи за собою родинну історію поперемінних, як на гойдалці, банкрутств і піднесень у мінімум трьох поколіннях, людина повністю «розкріпачується» й досягає в ставленні до земних благ тієї «божественної легкости», з якої й починається справжня елегантність. Не беруся судити, чи і наскільки завдячував Юрко своїм «дриґом» таким «гойдалкам» (хоч у нього в родоводі якраз усе склалося цілком «за ді Лампедузою»: внук статського радника, «розжалуваного» в радянські професори, син екс-зе-ка, врешті вийшлого в «наукову еліту», хай би тільки й обласного рівня, і сам — вічний Колобок, що втікав од всякого фіксованого «соцстатусу», щойно його здобувши…), — але знаю одне: Луцьк 1950—1960-х був іще повен людей, які цілковито відповідали Лампедузівській «формулі елеґантности», — людей, які втратили все, що мали, не втративши при тому себе. Так що Юркові було в кого вчитися «божественної легкости».
Моїми няньками стабільно були «бабусі» (як тепер розумію, їм ледве добігало до шістдесятки!) з дипломами Карлового, Гейдельберзького та Віденського університетів, «дідусі» ходили з елеґантним ціпками (я досить довго вважала, що ціпок — це така чоловіча прикраса, а не банальний родич костура!) і носили жилети з кишеньками для годинників: у колишньому житті вони були лікарями, інженерами й адвокатами, майже всі встигли відвоювати своє «за Україну», а більшість і відсидіти, і тому переважно трималися непомітніше од бабусь — зливалися з пейзажем і «не відсвічували» (пам'ятаю, як мене водили до одного з них «у гості»: слава геніального дитячого лікаря перетривала його ґулаґівські роки, і він практикував приватно — «для своїх», за рекомендацією, — і ще одного — колишнього кандидата богослов'я, в юності закоханого в Лесю Українку: богослов любив грітися на сонечку коло клумби і просвітлено всміхався, усміхом Яна Гуса на ешафоті, коли діти військових, не інакше як поінформовані вдома батьками, підбігали поближче й наввипередки в нього плювали…). І так само «не відсвічував» і Покальчук-старший, що викладав на філфаці педінституту діалектологію й невтомно правив студентам байки «про все на світі» (згодом, у мої власні студентські роки в Київському університеті — останні «брєжнєвські», найтемніша ніч перед світанком! — я зустрічала серед викладачів, які пережили погром 1972-го, прихильників такої самої тактики — завзято баляндрасити, «вдавати блазня», щоб під тією машкарою могти вряди-годи вкинути з кафедри слово правди, вічна їм пам'ять і дяка!). І вже аж на початку 1990-х я довідалася від Юрка з Олегом, що їхній батько, як і мій дід, воював в армії УНР, потім був аспірантом Зерова, і одсидіти своє теж устиг — вдало, бо ще «першим покосом», по «справі СВУ», — а відтак, слід розуміти, мусив орієнтуватися в тому міському підліску «бабусь» і «дідусів» (серед яких могли бути ще його товариші по Луцькій гімназії царського часу!) непорівнянно ліпше од моїх молодих батьків — і сина провести через нього в 1940—1950-х зі значно ґрунтовнішим, ніж мої мене-дошколятку, ефектом впливу…
Нагадаю, що й роки ж були ще «гарячі»: я народилася в рік «останнього бою УПА», а на той час, коли ходив до школи Юрко, у волинських лісах іще пострілювали цілком-таки реґулярно, і цей «запах пороху» теж відбивався на культурній атмосфері міста (як зараз бачу найгостріший тоді «читацький дефіцит» — читані-перезачитані на розлізлу тканку, «нитками нагору», книжки нині забутого Володимира Бєляєва, якому було відведено в радянській літературі «бандерівську тему», а ажіотаж від фільму «Іванна», що вийшов на екрани ще до мого народження, взагалі коштував мені імені: мене-бо збиралися назвати якраз Іванною, але після героїні, спаленої живцем, на такий жест моїм батькам уже рішуче забракло духу). Юрко невипадково збирався про це все написати, в останні свої роки завзято збирав повстанський матеріал — у нього було почуття вини перед цією темою. Для нього «шістдесятницька свобода» починалася аж ніяк не «з XX з'їзду КПРС», як то нам досі бубонять шкільні підручники (незмінні від часів «перестройки» й Коротичевого журналу «Огоньок»!). Тим, для кого він «просто Пако» — крутий чувак, який смалив ганджубас і бухав із братами Че Ґевари, — варто пам'ятати, що й те хлоп'яцьке захоплення Че Ґеварою та цілою супутньою партизанською романтикою було нічим іншим, як упізнаванням у формах чужої культури «рідного», «свого» — того, що складало прихований, на рівні чуток і шептів, антураж дитинства й юности, і що не могло не загіпнотизувати «м'ятежного» підлітка на ввесь вік.
— Я був шалапут, — казав він сам про своє луцьке отроцтво (не без нотки вдоволення, ба навіть гордости: мамієм, мовляв, не був ніколи!..). І, схоже, так воно й було, — либонь, тому так легко вдавалось йому і на сьомім десятку знаходити спільну мову з малолітньою шпаною. Моя мама, Надія Яківна Обжирко, яка в 1952—1968 роках викладала українську літературу в старших класах тієї самої Луцької школи № 1, де на паралельному потоці вчився Юрко, роками, згадуючи про нього, не втомлювалась обурюватися: такий талановитий хлопець, а такий розхристаний!..
— Подумати тільки — з інтеліґентної родини, батько філолог, а в нього у випускному творі — двадцять дві помилки!..
Мама того року була членом випускної комісії — і, отримавши
на перевірку роботу Покальчука-молодшого (тоді випускники ще писали твори чесно, як уміли!), пішла на перше у своєму житті «адміністративне порушення» (для молодої вчительки, ненабагато й старшої за своїх учнів, пам'ятне так само, як для них — перша викурена за рогом школи цигарка): нишком від решти комісії повставляла в твір усі коми й апострофи, пропущені «шалапутом» у нестримному польоті думки, бо власне нестримний політ їй сподобався. Сама артистична натура до шпіку кісток, при виборі між «правильним» і «творчим» вона не вагаючись віддала перевагу «творчому», дарма що в глибині душі вважала письмо з помилками жахливим нехлюйством, на кшталт бруду під нігтями. Вона не знала, що так «розхристано» Юрко писатиме до останку, навіть у своєму блозі: поспішаючи, женучись, ковтаючи букви й інтервали тим частіше, чим менше часу лишалось йому одміряно, — але на ритм того гону (4/4!) відреаґувала безпомильно. Завдяки її втручанню Юрко одержав срібну медаль (тоді ще були срібні медалі).При бажанні в цьому епізоді можна добачити ключ до його найголовнішого життєвого успіху — успіху в людей: він був щирий у всьому, що робив, і жив почуттями. А це така неоціненна рідкість — особливо в суспільствах, наскрізь, як наше, просякнутих брехнею, — що завжди знайде відгук — хоч у серці суворої молоденької вчительки (а немає нікого суворішого за молоденьких незаміжніх вчительок!), хоч у душах змалку озлоблених на світ, як вовченята, малолітніх гопників на зоні.
І ще одне тут важливо: він не боявся помилок. Не боявся бути смішним, порушити заведені правила, спіткнутись, потрапити в халепу… А це й є свобода — та сама, внутрішня, на яку потрібна відвага. Бо вона однаково потрібна і на те, щоб лізти під кулі в охопленому вогнем Нікараґуа, і на те, щоб витримати допит у КҐБ, нічого не підписавши, і на те, щоб, покинувши посаду наукового співробітника в академічному інституті, гайнути класти бетон за Полярним колом, і на те, щоб вийти на сцену, махнувши на всі позаспинні хихоньки («ні слуху, ні голосу!»), і сказати, як є, з абсолютною беззахисністю закоханого, найпронизливішу фразу, яку лиш можна адресувати в напівпорожній зал:
— М и п р о с т о х о т і л и п о г р а т и…
І тоді тебе почують. На всякий щирий звук світобудова обов'язково відгукнеться.
Один раз я бачила, як він плакав. Зовсім не картинно, не «скупою чоловічою», як можна було б сподіватися від провербіального «мачо» (принаймні таким його виставляли, від середини 1990-х, українські ЗМІ, і він радо погоджувався їм підіграти, бо чом би й ні, хіба йому шкода?..), — та ще й такого, який, як то було заведено серед мужчин його покоління, «чистив себе під Гемінґвеєм» і навіть із нього перекладав (хоча насправді більше любив Селінджера!). Тут мимоволі пригадується точна репліка когось із таборових друзів про Стуса як про «дівчину, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея»: Юрко плакав геть по-дитячому, схлипуючи на голос і голосно-таки скаржачись на свого кривдника, до мене долинув його зойк: «А чого він таке каже?..», — і я зрозуміла, що мені там робити нічого, бо я нічим його не втішу, були «чоловічі розборки».
Діло було в Одесі, куди ми в жовтні 1997-го їздили на виступ «поетичною бригадою» від щойноствореної (тріумфально відколотої від совкової «Спілки»!) Асоціації українських письменників, — часи були ще повні надій на «культурне відродження», здоровенний зал якогось БК повен звичайної одеської російськомовної публіки, яка прийшла слухати «просто поетов», а не спеціально «укр'aінскіх» (в антракті слухачі обмінювалися враженнями, як на футболі: «вот тот первый понравился… и девушка…»), — а Юрко виступав у другому відділенні — концертному, зі своїми музикантами. І ось, на зворотньому шляху до готелю, в темному бусику, куди ми всі дивом упхалися — з квітами, інструментами і вже пущеними кимось по колу пляшками, — хтось із його «команди» кинув йому якесь криве слово, з якого прорвалась — чи то зневага професіонала до стороннього, що «плутається під ногами», чи затамоване роздратування в дусі «не-думай-що-ти-тут-головний», — в кожному разі, щось, що вдарило Юрка в саме серце найстрашнішою, як я зрозуміла, для нього підозрою, такою, котра одним ударом розвалювала весь його світ ізсередини: підозрою, що насправді вони «не команда», що «команди» — нема.
Це чоловіче — жодній жінці цього до кінця однак не збагнути ніколи, хоч як старайся: дух «комітату», «фратрії», хлоп'яцької ватаги, дворової футбольної команди, бойового побратимства, мушкетерського «один за всіх, і всі за одного», махновського «любо, братці, любо», пластунських товариств і упівських криївок — те, що в радянській реальності заціліло вже тільки, як у кривому дзеркалі, у вигляді «блатної романтики» з її «понятіями», бо в леґальному, «мирному» житті держава з цілим її репресивним апаратом десятиліттями суворо пильнувала головного принципу громадського життя — «больше трех не собираться». «Больше трех» (троє — це для випивки!) радянські чоловіки могли збиратися — і взаємно кріпитись тим духом зграйности, без якого чоловічість завжди буде уломною, — тільки там, де інакше не далось би виконати «завдання партії й уряду»: в армії, на флоті, в шахті, в геологічній розвідці, в альпіністській упряжці… Там це можна було, навіть заохочувалось. «От Москвы до самых до окраин» уся країна жадібно крутила Висоцького: всі його пісні були якраз «про це» — точно, як кулі в десятку, на межі дозволеної мужности. У 1980-му, коли вся країна Висоцького так само дружно оплакала, Юрко сам працював «його героєм» — на Півночі, в геологічній партії, полярником, будівельником, мисливцем: усе за текстом! — але тоді вже був Афганістан (про який не можна було говорити вголос), а з-за західного кордону для тих, хто хотів слухати, долинав поклик уже «несанкціонованої» мужности, якому судилося стати неофіційним гімном польської «Солідарности»:
Chlopcy z Grab'owka, chlopcy z Chylonii, Dzisiaj milicja uzyla broni, Dzielnie'smy stali, celnie rzucali. Janek Wi'sniewski padl.Досі, коли чую цей трагічний перебір «трьох акордів», мені перехоплює подих (тоді як «мачизм а-ля Висоцький» зразка мертвецьких 1970-х нині вже безнадійно асоціюється, прости-Боже, з Міхаїлом Круґом та російським «пацанячим шансоном»…). Це крик найпервиннішої «чоловічої солідарности» в чистому вигляді: хлопці з Ґрабувка, хлопці з Хилоні, корабельники Ґдині й Ґданська, чуєте? Влада стріляє в робітників! Янека Вішнєвського вбили! — протяглий крізь тисячоліття на різні лади мобілізаційний крик «Н а ш и х б ' ю т ь!», із якого починаються всі бунти, революції й війни, і саму можливість появи якого — появи будь-яких «наших», окрім затверджених «партією й урядом», — в СРСР було гашено на пню, тільки-но де з'являвся на неї натяк. Відтак і заціліли з неї станом на сьогодні — ото лиш «блатні розборки» та футбольно-фанський «махач»: жалюгідний ерзац чоловічости, симулякр, із якого видалено головний нерв — м е т у, задля якої рушає «куток на куток» і «стінка на стінку» (у польській версії, нагадаю, було — «за хліб і свободу!»). І всі роки Юркової чоловічої зрілости припали акурат на цей історично безпрецедентний, і досі належно не оцінений за своїми культурно-антропологічними наслідками, період д е р ж а в н о г о п о л ю в а н н я н а м у ж ч и н. І ціле життя він був — утікаючою дичиною, котра шукала свою зграю.