З півночі

ПЛОВЕЦЬ

Пам’ятаєш мудру раду - Не пускатись в згубний мир? Ти ж подався без огляду І налучив просто в вир. Закрутили в своїй пащі Тебе піняві вали; Поривання твої кращі Тебе в прірву затягли. Але й гинучи зарані В борвах виючих отих, У добра та зла пізнанні Ти вишукував утіх.

Собаки брешуть; я прочнувся...

Собаки брешуть; я прочнувся: Знадвору шемріт доліта... Хотів озватись, та й запнувся... Оце, крий господи, слята! [3] У хату сунеться добродій, Синемундирний, [4] як мара, А ціла низка «благородій» За ним у двері напира. Чи не лиха ж мені година: Яке недобре їх несе? Ну, чим завадила людина? Перепаскудять зараз все...

3

– Слята - напасть.

4

– Синемундирний добродій - жандарм.

СТОМА

Тихо, наче у могилі; Замира душа... Мої думоньки безсилі Стома заглуша. Тільки стука дощ у кришу; Вітер загува, Зворушає сумну тишу, Серце надрива.

Чи ви живі, чи повмирали...

Чи ви живі, чи повмирали; Чи я діждусь коли, чи ні, Щоб клаптик часом переслали Паперу братнього мені? Прохав, молив... Що більше вдію? Хоча б хто на сміх написав... То все б кохав дурну надію, Все б долі привид не згасав.

В ХОРОБІ

До свого горя зачини дверці, Бо, коли сльози поллються в тебе, Защемлять рани на хворім серці, Кожен згадає тільки про себе. Не шукай в світі ніде розваги, Бо хто простягне на поміч руку? Не жди, не думай: дурні забаги... Усяке втопить тебе в багнюку. Життя нелюдське, життя жорстоке Панує вколо, панує всюди... Кругом болото - грузьке, широке, Труйне повітря вдихають груди. Великий світ наш... нема ж до кого Ні пригорнутись, ні забалакать... Самотнє серце з болю тяжкого Не перестане довіку плакать. Та вже недовго; вже дочуваю - Надходить сумно кінець довчасний... Прощай, мій любий, коханий краю, Як я - забутий, як я - нещасний! Броджу, тиняюсь, мов потороча, Тужу день божий - ввечері, вранці... Чи ж приголубить душа жіноча Хоч на хвилинку, хоч наостанці? Стою, питаю... нема ні гуку... Мутиться розум, слабіють сили; Я тільки чую пекельну муку, Я тільки прагну швидше могили... А колись... боже... Невже минуло? Бажав покласти за других душу... Те почування ще не заснуло, З тим почуванням спочити мушу. Зберіг я свято юнацькі мари, Не відступлюся від них ніколи... А тільки шлях мій окрили хмари, Крихітки навіть не знав я долі. Та вже недовго; вже дочуваю - Надходить сумно кінець довчасний.. Прощай, мій любий, коханий краю, Як я - забутий, як я – нещасний!

Тяжко дихати... В голові нема ані одної думи ясної...

Тяжко дихати... В голові нема Ані одної думи ясної... Навкруги, куди б не поглянув, тьма Я блукаю сам... Ти не йдеш з ума; Мру без тебе я, зорі красної! Я конав, ридав; глух за гуком гук; Я шукав, молив душі рідної; Так нема її... Я упав від мук; Захитався стяг в слабім стиску рук Серед темряви непрохідної. Сумно; радоньки не знайду ніяк... Доки ж доля та буде мариться? Проти власних мрій я лихий бояк... Доки ж вештатись мертвяком і як, Доки сонечко буде хмариться? Вічно терпіти... Та всьому є край; Бо хоча б яка мета малася... Не дігнати літ, як пташиних зграй; Не вернуть надій, хоч кладись - вмирай... Нитка прядена увірвалася. Небагацько ждав від людей собі, Але й те мале не справдилося... Легше б згинути враз було в борбі, Аніж тратити день за днем в журбі... Де завзяття те, де поділося? Не мені цвіли запашні квітки, Мій садок проріс скрізь бугилою... Нічий милий зір не запав утямки, Не простяг ніхто за весь вік руки... В самоті стою над могилою. Не судіть мене, не ганьбіть мене... Де людина та загартована, Що поборе вмить все гірке, сумне Або каменем без жалю шпурне, Чужим стогоном роздратована? Тяжко дихати... В голові нема Ані одної думки ясної... Навкруги, куди б не поглянув, тьма... Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума; Мру без тебе я, зорі красної!

Весна, весна... Надворі май...

Весна, весна... Надворі май; А в нас лежать сніги; Панує стужа навкруги... Весна, весна... а в нас - гай-гай! Дріма похмуро чорний гай Та додає нудьги. Весна, весна... Надворі май; А в серці жаль та сум; Справляє небо якийсь глум... Весна, весна, а в нас - гай-гай! Хоча б малесенький розмай Для нерозважних дум! Весна, весна... Надворі май; А в нас, замісто чар, Густий серпанок темних хмар... Весна, весна, а в нас - гай-гай! Далеко зором не сягай, Згаси остаток мар. Весна, весна... Надворі май; А в нас - ні круть ні верть: Якась німа, нелюдська смерть. Весна, весна, а в нас - гай-гай! Все кличе: до труни лягай, Бо чаша повна вщерть!

Він ходив сумний, як нічка...

Він ходив сумний, як нічка: Все вона не йшла з ума; Нею марив, їй у вічка Приглядався крадькома. Позирав щораз в віконце, Чи не трапиться вона - Його щастя, його сонце, Його зіронька ясна. Все б на неї видивлявся Та балакав без кінця, А зустрілись - мов затявся, Не відшукував слівця. Потім знов тинявсь маною. Чи не вбачить крадькома; Плакав нишком, жив одною, Не міг викинуть з ума.

Куди подінусь я з нудьгою...

Куди подінусь я з нудьгою, Куди подамся від журби, Робак, роздавлений ногою, Нікчемна іграшка судьби? Всім світить сонечко ласкаво, Всіх гріють промені ясні; Але те перше наше право Нам тільки мариться у сні. І я кляну за катом ката В моїй невольницькій глуші, Що. нацькував на брата - брата, Відкинув душу від душі, Люд закував в цупкі кайдани, Позбавив молодість мети; Кляну... та як загоїть рани, Де крихту роздиху знайти?

Годі, годі. Злої трути...

Годі, годі. Злої трути Досить випив за життя, Досить вивчивсь шию гнути, Сподіватись без пуття. Сумні літа - їх не сперти; Тяжкий досвід - з ним лягти... Тільки й долі - чесно вмерти, Хрест без плями донести.

Ти погасла, ясна зоре!...

Ти погасла, ясна зоре! Став я мовчки, загадався... Не гадалось... В темне море Без весельця сам подався. Де сіромі прихилитись, Що казати, що робити, Як нема кому молитись, Як нема кого любити?

Молода, напрочуд гарна...

Молода, напрочуд гарна, Кароока та струнка, Швидкометна, наче сарна, Мов тополенька гнучка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Весь малюнок без додатку, Бо нема чого додать.

Одинока, нещаслива...

Одинока, нещаслива, Мов та зіронька одна, Ти мовчала, соромлива, У незгоді чарівна. Незгірш тебе одинокий, В сум тяжкий замкнувся я; Але погляд твій глибокий Поняла душа моя.

Все - і постать, і убрання...

Все - і постать, і убрання, І словечко завжди влад - Виклика зачарування; Кожен хвалить, кожен рад. Слава сиплеться стоусто, Скрізь вигукує луна... Тільки в серці - пусто, пусто, Хоть би думонька одна.

Краю не буде неволі...

І