З півночі

Весь огорнутий журбою...

Весь огорнутий журбою, Безнадійно плакав я Та нудився за тобою, Чарівниченько моя! Стихло, змовкло все те згодом... Не приходь же знов на ум, Не воруш своїм приходом Зниклих жалів, змерлих дум. Бо - як знати? Іскра тліє; Доторкнешся - спалахне: Вдруге серце наболіє, Встане марення сумне.

ДО ПАРНАСЦІВ

Вас чарує небесна блакить, Що, цяцькуючи блескотом вірші, Часом очі вам надто сліпить, Болячки закриває найгірші. Все вам сняться квітки запашні Та кохання - святі, незрадливі, Ви знаходите перли в багні, В пеклі бачите душі щасливі. Життя святом здається для вас, Гармонійним втіленням розвитку... Киньте, братики, панський Парнас, Уберіться в простісіньку свитку! Соловейко співа на гіллях,- Не діліть його красного труду, А до волі показуйте шлях Простим словом убогого люду!

Сміло гляньмо долі в вічі...

Сміло гляньмо долі в вічі; Що дурити себе дальш? Не буває життя двічі, Не загоїть серця фальш. Тут потрібні справжні ліки, Їх свідомість нам дає: Власні втіхи не навіки, Рух ідей немручим є!

УПЕРЕД [10]

10

– У збірці - «Наперед».

Уперед за край рідний та волю, За окутий, пригноблений люд, Хоч нічого не знайдеш, крім болю, Хоч нас жде невіддячений труд! Уперед проти зла однодумно! Розрослася ворожа юрба. Не гадаймо прожити безсумно, Бо життя - неминуча борба. Уперед, хто не хоче конати, Статись трупом гнилим живучи! Сміле слово - то наші гармати, Світлі вчинки - то наші мечі. Уперед до завзятого бою За громадські та власні права, Коли бути бажаєм собою, Коли серце позор відчува! Уперед до звершення замірів, Що поклав дев'ятнадцятий вік; Скиньмо владу катів-бузувірів, Щоб людиною став чоловік! Уперед! Годі скніти рабами, Час кормигу гидливу знести! Наші кубла нам стануть гробами, Швидко знівечать ясність мети. Уперед! Не жде поступ всесвітній: На шляху пристаючих лиша, Інший лад, інший мир заповітній Виробляє із себе душа. Уперед проти хижих порядків! Гине войник чи здобич бере, Він стежки протира для нащадків,- Його діло ніколи не мре!

НАПРОВЕСНІ

Подмуха цілющий легіт. Забринів за звуком звук; Та не вмер зубовий скрегіт, Не замовкло пекло мук. Тяжко стогнуть хлібороби: Брак насущного шматка, Люта смертність та хвороби Підтинають мужика. Я вдихаю грудьми весну, Та полегкості нема: Чи прокинусь, чи воскресну Від сучасності ярма? Душу стис загальний холод, Поморозивши чуття... Відусюди суне голод, Встає образ нежиття... Що робити, куди датись? Марно гинь собі один... Годі праці дожидатись Чи кінця лихих годин... Подмуха цілющий легіт, П’ю живі його струм ці; А в ушах - зубовий скрегіт, Ремство скрізь на язиці...

ЗГАДКА

Де ти, доле невмолима? Тяжко мерти в чужині... Рідний край перед очима Все манячиться мені. Сниться хатка невеличка, Повні закутки книжок; Два дівочих милих личка Привітали наш кружок. До поранку йшли розмови... Скільки віри та надій! Як палав огонь любови, Як ми рвалися до дій! Нас натхнуло благо спільне; Геть змести поклали ми Бідування підневільне Та нерівність між людьми. Що нам ті слова мудречі, Що тверезі голоси! Почування молодечі Нам казали: «Все неси... Все віддай на вжиток люду, Що, ллючи кривавий піт, Не жалів для тебе труду, Згодував тебе на світ...» І несли ми сили наші, Щоб звалити гніт віків. Радо пивши гіркі чаші За переступи батьків. Світлий час... коли б спромога Завернути... марна хіть... Жизні хмурої дорога Роз’єднала нас умить. Хто спочинув у могилі, Хто блукає скрізь, куди б Не швирнули бурні хвилі, Спокутує «тяжу хиб». Кращі ж думи та змагання, Що в’язали всіх колись, Від кайданів та загнання Нерухомо збереглись. В них - і мужність, і відрада В самоті, серед снігів; Їх не витроїть громада Найлютіших ворогів. Тугу іншої години Враз розважать мрійні сни: Образ милої людини Встане нищечком з труни. Обігріє душу промінь Її ясного вінця,- І поллється дружній гомін, Тхнуть надії без кінця.