З півночі

Не раз ми ходили в дорогу...

Не раз ми ходили в дорогу, Не раз ми вертались до хати І знову брели від порогу - Правдивої цілі шукати. З борців насміхалася доля, Зростала, проте, їх громада. Добробут народний та воля - То наша найперша засада. Борців не лякають пригоди: Шлях, мочений кров’ю та потом, Нас виведе в панство свободи Не нині, не завтра, так потім! Аби не тікали ми труду, Не падали легко з ударів, Пригляньмось до нашого люду, Як сум йому очі охмарив! Знедолений ладом ворожим, Він працею держить всі стани... Ходім же, брати, та поможем Порвати якшвидше кайдани!

Годі! Несила, немога...

Годі! Несила, немога Так безнадійно страждати, Годі! Скінчилась дорога; Жизнь догоріла убога... Більше не здужаю ждати. Годі! Розвіяні вколо Мрії мої сумовиті... Годі! Так пусто, так голо... Журно згинається чоло... Гірко чужому на світі! Годі! Хоча б де єдина Щира душа відгукнулась! Годі! Близька домовина. Що ж? Невеличка людина... Винна сама, що схитнулась.

ДО О-СІ Б-О

Бувають дні: кругом неначе Усе окриє мертва тьма; Безумно серденько заплаче, Розваги тугоньці нема. Та бог зна, відки промінь стрічі Цілющим сяєвом майне; Струмцем поллються дружні річі, Засвітить сонечко ясне. Отак на мить передо мною Тюрму твій образ озарив, З гіркою долею земною, З життям пекельним помирив!

ПОДОРОЖНІЙ [7]

В хугу-непогідь лиху Дідусь плівся на роботу, Підтоптався на шляху, Сів на хвильку коло плоту. «Здоровесенькі були!
– Паніматка йому з двору.- Ви б до хати краще йшли, Ніж отута під сю пору. Там собі оддихнете... Правда, в нас непоказненько... Все ж борщу попоїсте Та погрієтесь гарненько!» «Не остав вас добре все!» - Одрікає подорожній; В хату клуночки несе, Підміцня живіт порожній. Безліч дуків він стрівав Та панів на всіх дорогах, А ніхто його не звав Пригостити, крім убогих. Дальш поплентався дідусь,- Журна думка тисла груди: Чим би стала мати Русь, Коли б ще не прості люди?

7

– Вірш «Подорожній» напів є перекладений, а напів мій. (Приміт. П. Грабовського).

ГРИЦЕВІ ГАДКИ

(Переробка)

Затихає всюди, Гірш мороз крепить; Спати вклались люди, Та не всяке спить. Грицеві цікаво: Ніч ясна така... Блідний промінь мляво По стіні блука... Сумно крізь віконце Молодик зорить... Ба... Чого ж пак сонце Ярко так горить? Начитав про лиса... Хитрий - кат бери... Страшно серед ліса Темної пори... Повно скрізь ведмедів; Виє вовцюга... Всього б там угледів... От хоча б яга... Кажуть, ніби в ступі Їздить без коня... Мало чого глупі Плещуть навмання... Є місця, чувати,- Круглий рік весна... Добре б побувати, Що за сторона... Мабути - далечко... Може, там пташки Саме в’ють гніздечко, Розцвіли квітки... Що нам з того? Годі! Квапся заробить, Батькові в пригоді Трохи пособить. І за це спасибі: Є бідніші нас; Ми собі при хлібі, А ті й так під час. Тих згадати треба, Так міркую я; За отих до неба Вся мольба моя. Боже правди милий, Друже бідарів! Визволь люд похилий З вічних тягарів! Хай дуки байдужі До братів своїх - З голоду та стужі Вирятують їх. Щоб усіх огріли Ласка та привіт, Щоб усі зуміли Полюбити світ! Отак догадався Серед ліжка Гриць; Як уже не клався - Набік, горілиць,- Сон не йде хлоп’яті, Нужаться гадки... Хоч давно по хаті Вже хропли батьки.

ОСІНЬ [8]

І

Осінню дмухнуло - Висохли квіточки; Хмуро, безпритуло Глянули садочки. Жовкне і травиця, Така її доля, Хіба зелениться Хлібець серед поля. Хмара небо криє, Сонечко не блисне, Вітер вовком виє, Дощ потоком висне. Швидко погнав води Струмок бистрохвилий; Пташка від негоди Подалася в ірій.

8

– Перша половина вірша «Осінь» (16 строчок) є перекладена, а друга - моя власна. (Приміт. П. Грабовського).

ІІ

Тільки ж то сіромі Нема куди дітись; Гибіти у стомі, Без кінця нудитись... Ще й не знати - за що, За чию провину, Всяк кричить «ледащо» На дрібну людину. Восени чи влітку, Взимку чи весною Борба без просвітку З долею сумною. Весна - краса року, Осінь - то відрада,- Гукає (нівроку) Співацька громада. Осінь всім багата, Досить є надворі, Не пустує хата, Надбано в коморі. Аж тріщить по клунях... Не життя, а солод! Так бринчать на струнах; Справді ж - лютий голод. Всюди - пекло. Зайдеш Часом до хатини - Хоч котись, не знайдеш Ані стебелини. Осінь - це потрібна Праці нагорода... Що ж така безхлібна, Скрутна для народа?

На гірке життя уродився я...

На гірке життя уродився я, Не зазнав і раз щастя змолоду; Знудьгувалася вся душа моя Серед вічної стужі-холоду. На шляху моїм скрізь хрести самі Якась іродська сила ставила, Святу молодість підтяла в ярмі, Мети людської нагло збавила. Слівця щирого не сказала ще, Не дала мені втіхи жадної... Люди, де ви є? Гострий біль пече; Не знести журби безпорадної. Все кругом мовчить; все кругом чуже... Хоча б капелька долі власної, Так нема її та й не буде вже... Сниться мла труни передчасної. Над проваллям я тяжко сльози ллю, Вкрай розпукою серце змучене... О, дмухни, розвій всю нудьгу мою, Почуття нове, з ділом злучене! Не дмухне воно, не розвіє сліз; Знову ділові не віддатися: Неминуче щось мене тягне вниз, Більш не здужаю з ним змагатися. На гірке життя уродився я, Не зазнав і раз щастя змолоду... Люди, де ви є? Мре душа моя... О, не кидайте серед холоду!

Душею я вчора віджив...

Душею я вчора віджив, Прокинувсь від мук, а сьогодні? Як швидко я все пережив, Як швидко я знов затужив; Розпучно стою край безодні. Я мріями вчора літав Далеко відціль, а сьогодні? Як швидко нудитись я став, Як швидко я крильми пристав, Спинилися змаги безплодні. До праці я вчора зривавсь, Пив солод надій, а сьогодні? Куди він, мій порив, дівавсь? А чуюсь, як перш відчувавсь, Розпучно стою край безодні!

Моє серце знов тяжко щемить...

Моє серце знов тяжко щемить, Бо нема чого вбогому ждати. Не прийду я до тебе в цю мить, Не примушу докупи страждати. Я замкнусь собі сам у тиші, Засумую від рана до рана, Доки мука не зникне з душі, Не загоїться нищечком рана. А до тебе в цю мить не прийду. Заховаю подальш свої болі... На твоєму, голубко, виду Сліз пекучих без того доволі.

Розійдіться, журні мислі...

Розійдіться, журні мислі; Не туманьте мого чола! Нащо душу мені стисли, Нащо густо так ви звисли, Все охмарили довкола? Сором гнити, сором мерти, Сором терпіть рабські смуги; Проти долі буду перти, Хочу битись, хочу стерти Слід ворожої наруги. Розійдіться ж, мислі-муки, Не гасіть у грудях жару, Дайте зняти слабі руки, З тихих струн добути звуки Всім гнобителям на кару!