З півночі

Краю не буде неволі; Душу знесилили болі; Годі шукати просвітку... Слізоньки ллються дрібні: Крапельку власної долі, Власного щастя крихітку... Просять дурні. Лихо, як ніченька, чорне Так тебе часом огорне, Так тебе всього потисне, Що не дивився б на світ... Битись? Воно непоборне... Гей, обірвись, моя пісне! Скошено цвіт... Та ж, що коханням братернім Шлях мій, устелений терном, Легко б могла озарити,- Більше немає її... Маренням стались химерним, Попелом встигли потліти Думи мої. Мовчки броджу по пустині, Мучусь один в самотині; Зіронька навіть не мріє; Згасла - дивись не дивись... Краще не буде, як нині... Де ж ти, голубко-надіє? Де ж ти? Озвись!

Не прийде надія, одурить - я знаю ...

ІІ

Не прийде надія, одурить - я знаю, Бо то вже мій жереб такий: Без долі вродився, без долі сконаю... Який же ти, шляху, тяжкий! Не прийде надія, як перше, одурить Дурного прихильця свого; Байдуже про неї: що завжди так журить, Що змучило душу його? В безодню розпуки щодальш поринаю... Надія - то човник хибкий... Без долі вродився, без долі сконаю... Який же ти, шляху, тяжкий!

Кричимо ми бучно...

Кричимо ми бучно, Хвалимо старе; Серденько ж розпучно В нас знічев’я мре. На весь світ гукаєм Про біду лиху, Та щось не шукаєм Іншого шляху. Другий за нас зробить, Думає усяк: Хто-небудь пособить Із братів-друзяк; Гляне, яка доля Визволить з ярма; Або й так, що воля Прийде і сама. Треба вчинків перших.... Тільки де вони? Велетнів померших Викличмо з труни! Скрізь цю мудру раду Ухо дочува... Але хто ж дасть ладу? Де та голова? Вміли батьки наші Битись, жартувать; Від гіркої ж чаші Їм не зрятувать. Бо ніхто з могили Не поможе там, Де й живучі сили Не страшні катам. Не діждати збоку Нам поради - ні! Певність свого кроку, Сміливість в борні, Праця безупинна - Звалюють врага... В нас самих - провина, В нас самих - снага.

ДО ТОВАРИШКИ НЕДОЛІ

Здибались ми ненароком - Тратить невольницькі літа; Жизні бурхливим потоком Нас занесло на край світа. Дні проминали за днями, Муки змагались все гірше... Приязнь зростала між нами, Приязнь братерня - не більше. Два-три слівця ненароком, Дві-три сльозинки на очах... Я був таким одиноким, Ласк так хотілось жіночих... Жеврілась іскра, звичайно, Наші святі почування, В серці прокинувшись тайно, Джерелом стались кохання. Здіялось те ненароком; Зрушено все, що дрімало... Я був таким одиноким, Так знав прихильності мало. Став я тинятись без цілі, Плакати став я, та пізно; Люди зробились немилі... Підуть шляхи наші різно. Бачу весь мир ненароком, Мовби з-під наглої луди... Куди б не скинув я оком, Образ твій мріється всюди. Вік буду нишком страждати, Ради не давши з собою, Нишком про тебе гадати, Нишком тужить за тобою. Здибались ми ненароком Терпіть далеку неволю... Я був таким одиноким, Ти ж відшукала вже долю. Глухо скрізь, холодно, темно; Смерть повіває могильна... Щастя я прагнув даремно: Ти його дати невільна. Два-три слівця ненароком, Дві-три усмішки коханих... Вражений болем глибоким, Знову б віджив я в кайданах. Та непідхоже бурлаці Збуджувать маріння красні... Ми народились для праці,- Геть же всі пориви власні!

Христос воскрес, прийнявши муки...

Христос воскрес, прийнявши муки Від іудейських книгарів; Та мир підняв би знову руки, Коли б де страдника уздрів. В немручім слові правди всюди Воскрес прибитий до хреста; А люди (як звичайно люди) Все дожидаються Христа.

ДО ТОВАРИСТВА [5]

Як складу на грудях руки. Щоб спочить навік в землі Та не знати більш розпуки... Як складу на грудях руки: За тюрмою, на шпилі, Під хрестом (ознака муки) Поховайте у гіллі. Як скінчу життя стражденне, Спогадайте інший раз - Чи там nihil, чи там bene... Як скінчу життя стражденне, Щоб не чути більш образ,- Киньте часом і про мене Пару щирих, теплих фраз! Живий дума об живому, Бо й живим він є на те; Піде кожен з вас додому!.. Живий дума об живому; Так і ви заживете, Все почнеться по-старому, Спокій мертвому дасте! Вам засвітить нова зоря, Я ж зложу в німу труну Нестерпучу вагу горя... Вам засвітить нова зоря, Та я віченьки зімкну; Наче човен серед моря, В чорних хвилях потону. Закрасує мир весною, Хоч краса та не яка... Чарівничою маною Закрасує мир весною, До любові загука... Хто заплаче наді мною, Припаде до мертвяка?! Хай щастить вам, мої милі! Ждіть цілющої води... Я ж вкінець заслаб на силі... Хай щастить вам, мої милі! Прилетить гонець сюди... На моїй сумній могилі Віддихніть вряди-годи! Як складу на грудях руки, Залишу на світі все - Пізні жалі, ранні муки... Як складу на грудях руки, Хто мені чи те, чи се Після вічної розлуки Про вас, любі, донесе?

5

– Я був тяжко хворий; тоді-то й написав цей вірш. (Приміт. П. Грабовського).

НІЧ

І

Наді мною кругом чорна хмара звиса, Не блисне жадна зірка до віч; Ранком ясним блакить обіллє небеса - Заховається злякана ніч. Прийде час: дума-хмара окриє мене, Ні надії, ні ради, ні стріч... Не заблима мені ранку світло сяйне. Запанує в душі моїй ніч.

II

Так гадав я колись, і справдилась вона, Моя гадка самотницька, нині: Облягла душу ніч - непрозора, страшна, Нема шляху з німої пустині. Щодня гину один і загину вкінець, Ніхто в світі, ніхто не поможе: Дотліває життя, як сумний каганець; Жити ж хочеться, хочеться, боже! Чи хто скаже ж мені тепле слово коли, Чи діждусь я хоч трошечки згляду, Чи бездольцем, як жив, і поляжу до мли, Безталанням геть випхнутий з ряду? Мене сором бере, мені важче стає; На коліна б бажав я упасти, Слізьми виплакать горе пекуче своє, До ніг милої серденько скласти. На хвилину, на мить утекти від життя, На мить щирих взаємин зазнати, Завітати на мить в світлий мир почуття, Потім... потім... хоть знову конати! Годі, мріє, спинись! Годі рватись туди, Де нам місця немає з тобою, О, куди ж нам, небого, подітись, куди З одиноцтвом гірким та журбою!

ІІІ

Наді мною кругом чорна хмара звиса, Не блисне жадна зірка до віч; Ранком ясним блакить обіллє небеса - Заховається злякана ніч. Та у мене в душі не прокинеться день, Не заблимає ранок до віч; Швидко змовкнуть отсі гуки журних пісень, Згоїть муки незгоєні ніч.

Не кажи, що без кохання...

Не кажи, що без кохання Твої літа проминуть, Що дівчачі почування Марно в серденьку заснуть... Що пригоди, смутки, втрати Тобі випали самі, Що твій жереб - помирати В душній каторжній тюрмі. Все минеться, пташко мила! Слізьми горя не залить... Чарівницька якась сила У душі твоїй горить. Всього маєш ти багато... А труйні голки вінця? Покохають тебе свято, Покохають без кінця!

Ти чого так забилося важко...

Ти чого так забилося важко, [6] Нерозсудливе серце моє? Нам з тобою невимовно тяжко, Та нас кожен за те осміє. Не звіряй своїх болів нікому,- Світ не любить чужої сльози. Не давай волі жалю гіркому, Не викликуй людської грози. Кращий друг одіпхне тебе в горі, Затче уші на зойки твої; Не турбуй йому ясності в зорі, Не захмарюй на хвильку її! Не воруш, не впинайся осою, Відчепись - чи не бачиш хіба: Мир пред ним розцвітає красою; Що для нього якась там журба? Бо коли він щасливий, найпаче Ти спокою йому не тривож: Чи він винен, що в світі хтось плаче, Неможливо без того... так що ж? От коли б затужило хто рідне, Побиватися стало близьке,- Наше личенько зразу поблідне, Зрозуміємо лихо таке. О, тоді ми не знаєм, де дітись, Ми на ноги поставимо всіх; Будем руки ламати, молитись, Поки знову не знайдем утіх... Годі ж, серце! А здиблються люди, Що не знають відради, як ми,- Припади до зболілої груди, Вилий муки дрібними слізьми! Хай святкують обранці щасливі! Не нудись, дурне серце, замовч: Наші співи сумні та тужливі В них прокинуть самісіньку жовч. Треба ввічливим всякому бути, В шкаралущі убратись товсті Або згинуть від лютої скрути, Одуріти навік в самоті!

6

– Вірш цей вилився в годину тяжкого хворобливого настрою; тіль­ки в таку годину я міг висказувати подібні думки та почування, від котрих перший відкидаюсь, бо ніколи й не поділяв їх. (При­міт. П. Грабовського).