З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
75
сендомирською і запобігли дальшим суперечкам і образам, поставивши границі дискусії. Чи й тут не можна б було піти сею дорогою? і то тим лекше, що про сей догмат мабуть рідше ніж про сакраменти приходиться говорити на проповідях?
«Найбільшою завадою для спільности богослужения, на їх гадку, се взиваннє святих при обідні (чи і обідня, тут не ясно). Викинути з їх церкви обідню так відразу, се ледви чи можливо. Зразу про те тільки подумати, щоб полишивши їм церемонії, котрі можуть бути толєровані, можна було викинути забобонне ідолослу- женнє у взиванню святих та инші блуди, які більше впадають в око. Против них треба б приготовити тепер перед розмовою як найбільше свідоцтв з св. отців грецької церкви, і щоб не було спору про певність авторів, зазначувати місця в грецьких екземплярах, котрих би добре було як найбільше зібрати до Вильна на часть діспута.
«Акт артолятрії (хлібопоклонства) без огірчення простих людей мабуть трудно було б скасувати,
«Так само з образами — тому що Греки мають образи мальовані, хоч різблені відкидають, коли б не можна було скасувати їх відразу (що було б краще) то прикладом церков августинської конфесії против адорації образів могла б подаватись наука з св. письма і учителів церкви, по вказівкам наших (проповідників), а згодом коли б ідолослуженнє було викорінене з серць, лекше було б скасувати й самі образи.
«Тепер тими способами аби тільки осягнути, щоб евангелик міг бувати при православнім богослужению без образи свого сумління, аби й вони не бридились нашим богослужением. При тім не треба боятись, що евангелики стали б переходити до них, навпаки — певно, що богато Греків ставало б правдивими і повними евангеликами, аби тільки прийшло до щирих розмов їх пресвитерів з нашими міністрами, що перевисшають їх наукою. Далі і школи по повітах могли б бути спільні, і на них від православних богато б прибуло коштів, а учених учителів з їх релігії мало б знайшлось. Часами й повітові синоди могли б відбуватися спільно, і коли б їм так до якогось часу попускати, до них приладжуватись в питаннях менших і неважних (як обходженнє подекуди разом з ними свят по старому
76
Острозький все підтримував близькі і приязні відносини з євангелицькими кругами (старша його донька була замужем за головою соцініян, Яном Кишкою, старостою жму- дським, друга за Криштофом Радивилом, воєводою виленсь- ким, промотором кальвінів), і взагалі ставлячись доволі легковажно до конфесійних ріжниць і трактуючи свою церкву головно з національного і політичного становища, він і сим разом заявив повне спочуттє тіснійшому обєднанню євангеликів з православними. Оба владики, що зістались при православних після берестейської унії, запросин на виленсь- кий зїзд не прийняли; тож Острозький дійсно привіз кого міг: одного переїзжого владику з балканських сторін і двох достойників з славного лубенського монастиря (фамілійної фундації Острозьких). На зїзді він виступив з промовою, висловлюючи горяче бажаннє, щоб православна церква дійсно зєдналась з євангелицькою. Але присутні православні духовні — як то можна було й сподіватись супроти загальної тактики, прийнятої в православній українсько-білоруській церкві — заявили, що перед умовою мусить бути згода і участь царгородського патріарха, обєднаннє взагалі можливе тільки при тій умові, що євангелики приймуть православні догмати, а які небудь уступки з боку православної доктрини не можуть бути зроблені.
Супроти такої заяви євангелики не мали що більше
календарю, або в справі уживання прісного хліба в євхаристії), то се дуже богато заважило б для прихилення їх (до євангелицтва) і відвернення від апостазії до папства, що тепер стали такими звичайними, і для оборони від утисків від людей римської релігії, коли б (православні) за нашим прикладом перевели (організацію оборони) спільними постановами (з евангеликами)».
Незалежно від такого трактования релігійних питань сей проект цікавий ще й тим, що в нім, з одного боку, ясно відбивається бажаннє і надія євангеликів (на котрих уже прийшла чорна година) скріпити себе засобами і силами православних, а з другої сторони — їх незвичайна далека відчуженість від православного церковного життя, про котре сі люде говорять як про щось далеке і незнане, хоч прожили весь свій вік може поруч православних.
77
робити, як вислати до патріарха листа з проханнєм, аби він з свого боку помагав обєднанню, а на зїзді переведено тільки формальний політичний союз, «конфедерацію», і вибрано з обох сторін: євангеликів і православних, «Генеральних провізорів», аби слідили за подіями і в потребі мобілізували сили обох таборів для спільної акції.
Я спинивсь на сім епізоді, бо він доволі добре ілюструє відносини православних і євангеликів і помагає зрозуміти сильні і слабші сторони сих взаємин.
Євангелицький рух зробив сильне вражіннє в православній суспільности. Хоч оживленно православного життя, котре зазначилось XVI ст., почалось незалежно від впливів реформації — скорше ніж ті могли викликати в нім які небудь відгомони, але заважила вона на його розвитку дуже помітно. В сфері релігійної гадки ті прояви раціоналізму («жидовствующих»), про котрі була вище мова, і зворот
до «простої» мови у викладі св. письма і взагалі літературній творчости цілком ясно випередили які небудь відгомони реформації у нас. В політичнім життю кампанія українського львівського міщанства проти обмеження в правах виникла в другім десятиліттю XVI в. також незалежно від яких небудь впливів реформації,— а власне ся кампанія стала першим кроком в боротьбі за права православної церкви і національне право, в котрім повела провід львівська українська громада. Брацтва, що послужили найбільш яскравим орГаном сеї національної та реліГійної акції, були реорганізовані і приладжені до потреб нового руху теж ще перед впливами реформації. Але сьому вже розпочатому рухови реформаційні змагання піддали богато завзяття, дали цінні взірці і приклади, підтримали і осмілили своїм союзом. При- нціп соборної організації церковного життя, котрому православний рух, безсумнівно, завдячав дуже богато, хоч мав свої початки в попередній практиці, в своїм розвитку XVI в. був значно натхнений євангелицькими прикладами: синодами, з'їздами духовних і світських представників єванге- лицьких конфесій і под. Самопевність і безоглядність,78
з котрою вони розправлялись з католицькою єрархією, не лишились без впливу на сміливість, з якою православна суспільність стала наставати на своїх пастирів, домагаючись направи відносин і практик православної церкви. Супрематія брацтв над єрархією, проголошена в боротьбі з львівським владикою, як не піддана, то. в кождім разі — без сумніву підперта була євангелицькими взірцями. Найширше й найг'рунтовнійше виложений був сей принціп в «Апокрізісі», що вважався твором нововірця, і православні церковники дійсно не вважали можливим солідаризуватися з ним — ані його вирікатись.
Се подробиця характеристична для загальної ситуації: український рух вагавсь між бажаннями як тіснійше звяза- тися з євангелицьким рухом — і страхом відірвання від традицій православних, від гасла «руської», національної церкви, від патріархату, що служив їй і всій традиції немов якорем в глибокій воді, Гарантуючи, що вона не згубиться серед суперечних течій сеї бурхливої доби.
Такі визначні представники боротьби за національність як кн. Острозький скажім, нераз сходить цілком на реформаційні думки, що в східній церкві треба б поправити не тільки дісціпліну, «але і звлаща около сакраменту і инших вимислів людських», і Потій злорадно приловивши його на такім не православнім вислові, пригадав йому, що в сакраментах східньої церкви не може бути ніяких перемін. «Пересторога», хоч вийшла від горячого прихильника сучасного православного руху, одначе у своїм легковаженню старої церковної літератури та старосвіцьких замиловань, у зверхнім обряді та своїм горячім відданню інтересам науки і школи як найвищому національному добру,— виявляє ясно людину виховану в ідеях реформаційного руху. Та й у самого Вишенського — найяскравійшого оборонця старих церковних традицій і канонів бували моменти, коли він договорювався до цілком революційних, протестантських поглядів, радячи православним не приймати єпископів, що беруть затвердженнє від короля без соборного вибору: «Краще вам
79
без владиків і попів діяволом поставлених до церкви ходити і православіє заховувати, ніж з владиками і попами не Богом покликаними (але канонічно поставленими!) в церкві бути та з неї насміватись і православіє топтати».
Не буду вже спинятись на ріжних спеціяльних літературних запозиченнях православних від євангеликів — напр. на протестантській тезі про папу-антихриста, спопуляризованій для будучих віків православними полемістами кінця XVI в., бо се деталі! Скажу натомість загально, що енергія, інтензивність, сміливість українського національного руху (небо-зна які, беручи їх абсолютно, але несподівані і через се дивні після довгої попередньої застої і безвладнос- ти) виявились не без звязку з реформаційним рухом, і так само потім підупали тут — в Західній Україні в XVII в. не без звязку з занепадом реформаційного табору! Український корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли сей вітер опав і не стало ні сих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!
Не була се ні одинока, ні навіть головна причина: впливали тут економічні і соціяльні зміни в українськім життю, занадто звісні, аби на гіих тут спинятись. В звязку з темою сеї книги я хотів натомість дещо освітити сю сторону, піввіка тому піднесену Драгомановим, а мало дебатовану потім: се значіннє, яке мала політична й ідеольог'ічна кооперація з реформацією для розвою українського руху в XVI в., і занепад реформаційного руху для зросту української реакції в XVII в.
В світлі вище сказаного належить оцінювати відзиви католицьких та уніятських письменників з кінця XVII в. про єретиченнє православного маг'нацтва й шляхти на Україні і Білоруси. Вона стояла тоді під сильними впливами реформаційних ідей і прикладів. Але з євангелицтвом мало хто з неї звязавсь. Коли реформаційний рух підупав, одні зіста- лись при своїй національній церкві, инші, знеохотившись до неї, перейшли до «папства» як висловлялись евангелики. Невелика громадка звязалась з унітаріями, як найбільш ради-