З історії релігійної думки на Україні

Консервативна політика — уздоровлення церкви через реставрацію старого могла здаватись певнійшою ще з таких міркувань: з нею лекше буде, могло думатись, відборонитись від вміщань уряду до внутрішних церковних справ, обстояти права і автономію свого релігійного життя, посилаючись на старі привилеї і практики* ніж будуючи щось нове і базправне.

Влада і вплив патріарха здавалась користним засобом нового церковного будівництва. Здавалось, що й упадок церкви наступив через те, що єрархічний звязок з Царгоро- дом фактично був зведений на ніщо. Відновлюючи його, думали добути цінний, бо загально признаний авторитет для упорядковання і уздоровлення сього релігійного життя.

Се могло здаватись особливо важним супроти доволі невтішних відносин в євангелицьких кругах Польщі-Литви: неустанної боротьби ріжних євангелицьких доктрин. Коли ще лютеране з кальвінами, хоч з бідою, якось трималися купи, то з унітарськими й перехрещенськими доктринами йшла у них ворожнеча непримирена, і вона мусіла досить знеохочувати до нововірства взагалі.

В результаті сих обставин і міркувань, як бачимо, наше відродженнє властиво від початку доволі рішучо повертає на дороги старі, консервативні, навіть реакційні. Перша боротьба була зведена за старий календар, против нового, котрий

87

заводив польський уряд. Наші православні обстоювали при- нціп, що уряд не може накидати їм без їх згоди нічого, що мало б якусь звязь з церковними справами. Принціпіяльно се було правильно, і на заході богато протестантських країв теж не приймало нового календаря, тому що його диктувала їм папська курія. Але таки се було доволі зловіще віщуваннє, що наш рух почавсь такою реакційною справою.

Ідею відновлення патріарших впливів і тіснійшого звяз- ку з патріархатом висували й підтримували особливо наші міщанські брацтва, що в тодішнім руху були елементом найбільш поступовим. В патріархах вони шукали союзників против своїх розпаношених владиків. Але відродженнє сього принціпу, що все мусить робитись не инакше, як за волею і згодою патріархів, спаралізувало всі пляни реформи і дало православним консерватистам і реакціонерам убійчу зброю против усяких поступових течій і слідкувань за західним реформаційним рухом.

Кінець кінцем, викликані примари старого блеску княжої Руси, святости старої церкви, найвищого авторитету патріархів убили поступові демократичні, громадські течії, викресані з українського громадянства євангелицьким рухом в XVI в. Потяг до західнього відродження, реформації, письменства, що пробиваються в провідних ідеях нашого відродження при кінці XVI і на початку XVII в., впав під натиском старовірства. Відновлена православна церква потягла не з західньою реформою, а з католицькою реакцією, не з кальвінами, а з єзуітами, і не стільки принціпи «Апокрі- зіса» й «Перестороги», як ідеї Вишенського потягли за собою маси.

Сам образ Вишенського та його творчости дуже харак¹ теристичні для сеї боротьби ріжних течій, і тому на них мусимо спинитись.

Він був представником крайних аскетичних візантійських поглядів, схарактеризованих вище. Початки нашого відродження, 1580-і й 1590-і роки, не менше двадцяти літ мабуть, він прожив на Афоні, відзиваючись відти тільки

88

своїми посланіями на події, що стрясали тодішню Україну: змову владиків і підданнє їх Римови, проголошенне унії з Римом в 1596 р., боротьбу православної суспільности против владичого самовольства, підтриманого урядом. Даремно православна Україна і безпосередно і через патріархів силкувалася викликати його до дому: александрійський патріарх Мелетій, що брав діяльну участь в українських справах, від себе намовляв Вишенського, але тільки в 1605 р. той зваживсь нарешті приїхати. Новий рух і його провідники справді показались йому такими далекими, що не пробувши й двох літ, він знеохотивсь і вернувсь назад на Святу Гору. Не вважаючи на всі пізнійші поклики, більш не повертав і навіть письмом все рідше відзивався на українські події.

Коли брати його особу і творчість відокремлено, вони захоплюють нас своєю щирістю чуття, високим настроєм, гуманними гадками, які вибиваються з-під його аскетичної ризи і змушують забувати негативні наслідки, що випливали з його аскетичного реакціонерства. Своїми позитивними сторонами він являється предтечею Сковороди і Шевченка. В усій нашій старій літературі не знайдемо нічого рівного його огненним докорам епископам-уніятам, що покинули стару церкву, не зносячи демократичного, громадського духу, що на хвилю вдарив був, під євангелицькими впливами, з нашого руху. В оригінальних і сильних виразах, на- тхнених святим гнівом на насильників і сердечним спочут- тєм до зневажених і пригноблених, змалював він, як ніхто инший, сучасне українське життє: «закукуріченість» єрархів з їх претензіями на виключне учительство і абсолютну власть у церкві: пасожитство, порожність і марність шляхетської верстви, глибоке понижение і визиск трудящих.

Що, справді, можна поставити поруч з його убійчим посміхом з єрархічної пихи владиків, що устами львівського єпископа відмовляли місцевим міщанам, «хлопам простим, кожемякам і сідельникам», як він їх згорда називає, якого будь голосу в церковних справах: «Ті хлопи прості в своїх кучках і домках сидять, а ми преці на столах єпископських

89

лежимо! Ті хлопи з одної мисочки поливку або борщик хлепчуть, а ми преці по кількадесать полумисків розмаітими смаками уфарбованих пожираємо! Ті хлопи бецьким або моравським гермачком (свитиною) покриваються, а ми преці в атласі, адамашку і соболіх шубах ходимо! Ті хлопи самі собі й панове і слуги суть, а ми преці предстоящих барвяноходців (слуг що в ліберіях ідуть перед своїм паном) по кількадесяти маємо». І він кличе до них: сих пишних слуг Христових:

«Чи не ваші милости алчних голодними і жаждними чините бідних підданих, що тойже образ божий носите, як і ви? надане на сиріт церковних лупите, з гумна стоги й обороги волочите? Самі з своїми слуговинами прокормлюєте (споживаєте) їх труд і піт крівавий, лежучи й сидячи, сміючись і граючи пожираєте — горівки перепущені курите, пиво трояке превиборне варите і в пропасть неситого черева вливаєте! Самі з гістьми своїми пресищаєтесь, а бідні піддані через свою неволю (панщину) річного обходу (прогодо- вання) вдоволити не можуть: з дітьми стискаються, оброку (страви) собі уймаючи — боячись, чи їм до пришлого врожаю дотягне!»

«Чи не ваші милости самі (їх) обнажаєте, у бідних • підданих з обори коней, волів, овець волочите, дани пеняжні (грошеві), дани поту і труду їх витягаєте, з них живцем лупите, обнажаєте, мучите, томите, до комяг і шкут ¹ не зважаючи на час, зимою й літом в неповідний час гоните? Ви їх потом повні мішки грішми золотими, талярами, півта- лярками, ортами, четвертаками і потрійниками ² напихаєте, суми докладаєте в шкатулах, а ті бідаки шеляга за що собі соли купити не мають!»

В сім протесті против автократичних, магнатських претензій владиків Вишенський, як бачимо, опиняється в однім

– 1 Назви сплавних човнів, до котрих піддані мусіли з далека довозити своєю худобою ріжні вироби панського господарства. ² Назви монет.

90

ряді з найкращими представниками європейського реформаційного руху. Але він зараз же відскакує від них, коли йому приходиться оцінювати заходи і тактику провідників сучасного українського руху — тих людей що не молитвою і словом, а ділом хотіли увільнитись від автократів-владиків, що в союзі з урядом заходились накинути унію громадянству. Йому не подобається ні політична боротьба в союзі з евангеликами, ні організація нової школи для піднесення національної культури, щоб запобігти винародовленню вищих верств, ні заведеннє народньої мови до проповіди, до толкування Святого Письма і перекладів на народню мову. Він обстоює уживаннє церковно-словянської мови й на борзі складає теорію особливої містичної сили її: диявол, мовляв, особливо ненавидить сю святу мову, і всі, хто поборює її, робить се диявольським «дійством і риганнєм». Щоб утримати суспільність при старій церкві й візантийсько- словянській культурі, він проповідує зневагу до всього, що виходить поза рамці церковної лектури: біблія має православному чоловікови вистати за всі науки, а хто піде до «поганських учителів і до латинської хитрословної ложи», той згубить віру. На побореннє унії, замість якоїсь політики, він радить уставити всенародній — піст, бдіннє і молитву, щоб Бог чудом своїм зломив упір короля, патрона унії. Серед внутрішних непорядків не знаходить нічого важнійшого, як останки ріжних народних обрядів, такі як різдвяні, великодні, святоюрські і под. Годиться завважити, що таку ж дрібязковість у відносинах до народнього обряду виявляли і патріярхи і їх інформатори братчики: одною з спірних матерій між львівським брацтвом і владикою було питаннє, чи годиться святити на Великдень усяку страву, чи ні — владика боронив місцевої практики свячення, братчики ж доводили, що від того «чародійство множиться»: свячене вживається до ріжних магічних актів і патріарх, замість заспокоїти, зробив з тої справи велику бучу. А ще більш* енергії було витрачено на поборюванню місцевої практики, що допускала до свячення на церковні степені «второжен-

91

ців», себто людей що були двічі жонаті, котрих грецька практика до свячення не допускала, хоч ніяких підстав для заборони в церковних канонах не було.

На г'рунті неприхильної оцінки Вишенським нових православних заходів прийшло до досить неприємних суперечок між ним і провідниками нового релігійного руху, коли йому довелось зустрінутися з ними на-віч в 1605-6 рр. Ви- шенському прийшлось вислухати не оден твердий арг'умент, він нібито дещо упустив з своєї непримиренности, але в глибині свого серця не помирився з новою наукою і вернувшись на свою Атонську гору, наново застиг в своїм старовірстві.