З історії релігійної думки на Україні

Такий переходовий стан річей закінчивсь після Фльорен- тійської унії та її неудачі.

В 1430-х рр. візантійський уряд разом з патріархом заходились коло унії грецької церкви з латинською, щоб за се дістати із заходу поратунок Візантії против Турків, і в звязку з сим пляном прислали на опорожнену митрополію свого вірного чоловіка, Ісидора. Перейнявши під свою владу всі єпархії старої митрополії, він виїхав на собор і в

53

1440 р. повернув відти на свої дієцезії уніятом і кардиналом. Але проголосивши унію, він тут не утримавсь і мусів ратуватись утечею. На його місце був присланий від папи митрополитом Григорій, і він кінець кінцем дістав потвер- дженнє від патріарха (вже не-уніята) та фактично став митрополитом в єпархіях Литви і Польщі, тим часом як в Москві ставлено своїх митрополитів на місці.

Від того часу в Москві ставлено митрополитів собором єпископів, і свячено по одержанню затвердження від вел. князя. В землях українських і білоруських теж вважалось нормальним, щоб митрополита вибирано собором єпископів і православних князів та панів, по затвердженню вел. князем литовським (він же був королем польським звичайно) прошено благословення патріарха і по сім свячено собором єпископів. Але фактично все більше сходило на призначеннє митрополитів вел. князем — королем, почім автоматично приходило благословенне патріарха. Але й така мінімальна залежність від патріархату правительству не подобалась, воно старалось привести свою митрополію до унії з Римом, не вважаючи на опозицію громадянства, і тільки політична лекція з боку вел. князя московського, що під гаслом боротьби против унії на поч. XVI в. зарвав від вел. кн. Литовського добру смугу пограничних земель, змусила його на довший час лишити пляни унії — аж до 1590-х рр. Могло воно за те з приємністю констатувати, що фактично залежність від патріархату зійшла на просту формальність і митрополити в дійсности далеко більш рахуються з волею і бажаннями свого уряду, ніж оглядаються на патріарху. Були то, як уже було зазначено, здебільшого люде досить мало, або й зовсім не церковні, які на єрархіч- них гідностях шукали богацтва і вигоди, гарних доходів з митрополитальних маєтків для себе і своїх служебників. їх господареннє з свого боку теж немало причинилось до загального упадку церковної освіти, дісціпліни і моральности, спричиненого збігом ріжних некористних обставин: крім упадку української державности занепадом аристократії,

54

слабим розвоєм міського життя, переходом під турецьку владу балканських держав — що потягнув за собою загальний занепад візантійсько-словянської культури і т. п.

Перед тим, при кінці XIV і в першій половині XV в., візантійське письменство пережило свій пізний розцвіт, свій «срібний вік» на словянськім і з-окрема нашім українськім грунті. Рух був не стільки літературний, як більше книж- ницький, бо самостійної творчости в нім було дуже мало, а головна енергія виявлялася у відсвіженню старшого книжного запасу, справленню давнійших перекладів, що через кількавікове копіюваннє понабирались ріжних помилок, доповненню його новими перекладами з грецьких первотворів, та незвісними доти словянськими творами, що повстали в инших слов ямських краях, та уставленню одностайної правописи, одним словом — реставрованих) та збогачуванню старшої візантійсько-словянської церковної скарбниці. Першими огнищами сього скромного руху були царгородські та афонські монастирі, де пробували черці з ріжних словянсь- ких країв, в тісній стичности з ученими грецькими книжниками і в можности користання з богатих книгозборів. Особливо «Свята Гора» афонська, шо в XIII—XIV вв. пережила період свого найвисшого розцвіту, як школа відродженого східнього (синайського) аскетичного містицизму, і заразом як найбільший центр теольогічної книжности. Відси сі аскетичні і книжні течії були перенесені до Болгарії, перед її переходом під турецьку владу, в другій половині XIV в. Діяльність болгарського патріарха Евтімія, «великого художника словенських письмен», як його величає ученик, була до певної міри епохою в тодішній словенській книжности, а два визначні представники її — земляки і приятелі Евтімія, Кип- ріян і його братанич Григорій Цамвлак, що були митрополитами у нас при кінці XIV і в першій чверти XV., своїми впливами приложились до його прищіплення і нашим краям здобутків та інтересів, видвигнених сим рухом. В тім же напрямі працювали ріжні учені монахи з наших сторін, які пробували в монастирях царгородських і афонських. Але

55

загалом у нас сей рух не відбивсь так сильно і не лишив таких глибших слідів, як у землях московських: ті зістава- лись іще під непохитними впливами візантійства, наші-ж краї, очивидно, визволялись з-під сього впливу все більше, і всякі його відродження у нас досить скоро переминали. Инші течії все більше брдли гору над сими візантійськими впливами.

Одну таку течію серед вищих, книжних верств українського громадянства XV в. відкриває, або точнійше буде сказати — натякає на істнованнє її — так звана «єресь жи- довствующих», юдаїзантів, що в другій половині того століття була занесена з Київа до Новгорода, знайшла там чимало прихильників, відти перекинулась до Москви і наробила великого розголосу в московській церкві. Процес, переведений там над сими єретиками в 1490 р., закидав їм, що вони не признавали Ісуса Христа сином божим, зневажливо відзивались про нього й Пречисту, не вірили воскресению ні вознесению, не шанували святих, а суботу тримали вище неділі — воскресения. Першим проповідником сеї єреси в Новгороді називано київського «Жидовина Схарію», що був людиною близькою до київського княжича Михайла Олель- ковича і з ним разом приїхав до Новгорода в 1470 р., а потім «з Литви» (себто з земель українських або білоруських) приїхали ще два Жиди, котрі разом зі Схарією навернули, мовляв, на жидівську віру богато Новгородців з духовних і взагалі культурнійших людей.

Чогось певнійшого про науку сих єретиків не знаємо. Але перегляд книг, котрі пішли від них в Новгороді та Москві, показує, що в руках їх були ріжні середньовічні писання по фільософії, космографії і астрольог'ії, жидівських авторів: підручник льоґЧки і метафізики Мойсея, Маймо- ніда, XII в., астрольог'ічний. підручник т. зв. Шестокрил, зложений одним жидівським письменником з Італії, XIV в. й ин. Мова сих книг має явні познаки «литовського» себто українсько-білоруського походження. Розбираючл їх зміст і звістки про діяльність єретиків в Новгороді, дослідники

56

приходять до висліду, що властивого «жидівства» в «єреси» непомітно: єретики з Київа і «Литви» були мабуть просто представники певного руху між тодішньою українською та білоруською інтелігенцією, що не вдоволилась старою візантійською книжністю та церковною наукою і шукала чогось новійшого та свіжійшого. Ставлять сей рух у звязок із сучасним чеським гуситством (таборитами), з котрими були звязки у українсько-білоруських панів. Инші припускають в тім відгомони італійського відродження. На новгородськім ґ'рунті сі єретики між иншими виступали против розповсюд- неного тоді вичікування кінця світу з кінцем семої тисячі літ від сотворения світу (1492 р.): сим роком кінчилась пасхалія, себто виказ, котрого дня припадає пасха, і духовенство наказувало вірним готуватись до кінця світу і приходу антихриста. Єретики виясняли всю конвенціональність церковного літочислення, з котрого виходили сі віщування, і до сього мабуть і вживали астрольог'ічних та космографічних підручників жидівсько-арабського походження.

Кінець кінцем на основі сих скупих відомостей, якими роспоряджаємо про сю єресь, і згадок про «Литву» і Київ як її вітчину, одно, що можемо сказати з деякою певністю, що в другій половині на Україні, між тамошньою інтелігенцією був якийсь інтелектуальний рух, що виявляв себе незадово- леннєм церковною ортодоксією і візантійською книжністю, мав характер раціоналістичний, звертавсь до питань метафізичних, для сих студій вироблялася в сих гуртках і нова фільософічна мова, цілком відмінна від старої, книжної, болгарсько-руської. В сім руху брали якусь участь Жиди (вихрести, як думають), і вони то звертали увагу сих вільнодумців на звісну їм середньовічну жидівську літературу.

Студії народным словесности відкривають инші течії, що приблизно в тих же віках пройшли по нашім народі, захопивши його далеко сильнійше та лишили в нім глибші сліди — хоча й не були записані в наших памятках.

Одна — се дуалістична концепція, котру звязують з болгарським богомильством. В часах другого болгарського цар-

57

ства, в XIII—XIV в. дуалістичні секти так звані богомильські або маніхейські, дійшли були там великої популярности в балканських краях, тож маючи на увазі, що в сих часах і в нашім народі понаростали вже інтереси «до питань християнської доктріни та обряду, представляється досить правдоподібним, що сі дуалістичні ідеї серед нашої людности поширювались, через ріжних прочан, старців співаків і дод., власне в сих часах — в XIII, XIV і XV вв.

Книжности богомильської взагалі майже не заховалось. Пропаганда богомильських думок як почалась, так і продовжувалась устною дорогою, і саме між низшими верствами, серед котрих вони мали особливий послух. Джерелом їх уважають іранський дуалізм, доктріну Заратустри, відроджену в III в. по Христі в т. зв. маніхействі і пізнійше пересаджену на Балкани під іменем павлікіянства. Від IX в. вона починає поширюватись серед болгарської людности, далі між сербською і під іменем «болгарської віри» розходиться далеко по Західній Европі. Основою її було представление світу й його життя результатом боротьби доброї і лихої сили, Бога і Сатанаїла. При тім радикальнійші течії вважали людину і весь видимий світ твором Сатанаїла і його самого вважали елементом одвічним і від Бога незалежним, тим часом, як концепції близші до християнської, признавали за Сатанаїїюм ролю підряднійшу. Але сі і ті сходились в погляді, що злі сторони світового ладу походять з сього лихого джерела, і зачисляли сюди і державний лад, і со- ціяльні відносини, і офіціяльну церкву з її обрядами і службами. Безсумнівно, сим вони й брали за серце простий люд, що виступали дуже різко і безоглядно против правительства, «властелів», духовенства, підбурювали бідноту против бога- чів і т. ин., а для поширення своїх поглядів користувались «байками» — на свій лад перероблюючи християнські легенди, особливо апокрифічні, і тим способом мали чималий вплив на народню творчість.

В нашій народній словесности ся дуалістична концепція особливо яскраво відбилася в космогонічних лєг'ендах: про

58

те, як Бог на спілку з Сатанаїлом творив світ. В оповіданнях, наближених до крайнього богомильства, все матеріальне належить Сатанаїлови, «божому побратимови», Бог мусить всілякими штуками видурювати від нього ріжні річи, потрібні чоловікови — котрим Бог спеціально опікується. За право працювати на землі, котра належить Сатанаїлови, чоловік з усім потомством попадає в неволю дому, і Бог посилає Христа, щоб визволити з аду душі померші. Сатанаїл нагні- ваний на Бога, хоче його замкнути в ланцюхи, але сам попадає до них і буде в них сидіти до кінця світу, а тим часом тільки «юдить» людей на Бога. В світі йде таки чином неустанна боротьба Бога з Сатаною: ся ідея розвивається в лєґ'ендах про громовиків (особливо Ілю пророка), та богатирів, що помагають Богови і громовикам бити чортів; такими народня творчість представляє навіть своїх історичних героїв: славного Мазепиного соперника Палія, галицького Довбуша і под. В поменьших фрагментах і більших серіях маємо таким чином цілу теольоґ'ічно-космоґ'онічну систему, скомпоновану з дуалістичного становища, що нераз доволі близько підходить до «Книги св. Іоанна» — єретичої біблії західних дуалістів (розгалужень болгарського богомильства в романських краях: т. зв. катарів, вальденсів і под.) — тільки що у нас вона не була заведена до такої систематичної форми.

Цікаво, що фрагменти найбільш яскраві і популярні походять з прикарпатських сторін. Вони дають здогадуватись, що популяризатори сеї дуалістичної доктріни мали колись чималий успіх на Україні і спеціально — в її західних частях. Найбільшу ролю в сій популяризації надавано ватагам пілігрімів, «каліків» (се слово виводять з грецької назви для пілігрімського обувя) що ходили через ватіканські краї до Царгороду, Атосу, Єрусалиму, Барі (мощів св. Мико- лая) та набиралися в сій дорозі богомильських «байок», закрашених гострим протестом против соціальних кривд, що викликав увагу і симпатії народу. (Напр. в теперішних оповіданнях про визволеннє Христом душ з пекла Сатана