З історії релігійної думки на Україні

Воно було непрактичне, то значить — не відповідало інтересам національного життя. Воно було не продуктивне. Не мало нічого спільного і з духом дійсного християнства, а про те мало своїх людей і навіть дуже богато. Писання Вишенського з незначними виїмками не були друковані; не видко, щоб були вони й умисно поширювані,— проте ідеї його жили. Поступовим течіям, котрих огнищем було львівське брацтво, бракувало економічних підстав, бракувало мас. Українське міщанство не мало економічної сили й упадало з упадком міст Польщі взагалі. Союз православних з маг'натами-євангеликами Литви й Польщі, що здвоювали їх сили, стратив значіннє і заник з тим, як останки українського маг'нацтва спольщились, а прихильники євангельства в Литві-Польщі теж змаліли. Львівське брацтво помирилось з владикою й перейшло під його владу, а його культурна робота звелась до дуже малих розмірів. Натомість у старовірів, таких як Вишенський, знайшлись союзники численні і сильні!

їх підтримували несчисленні «мучені» попи і черці, котрим гасла нової науки і школи були неприємні, бо грозили конкуренцією, і сі «неучені» знаходили послух не тільки в селянських масах, а і у нової політичної сили України — у козацтва. Хоча між козаччиною не бракувало елементів культурнійших, вихованих в нових школах, проте козацька

92

маса потягала більш до найбільш безоглядної й непримире- ної опозиції против всього, що скільки небудь заносило якоюсь згодою, чи з польським пануваннєм, чи з польською вірою.

Отже коли у православної опозиції не стало инших протекторів і з кінця першого десятиліття XVII в. їй прийшлось «укриватись під крилами дніпровських молодців», кажучи словами митр. Борецького, провідники її мусіли дуже серіозно рахуватись з такими козацькими настроями. Козацтво напр. грубо і безпардонно розбило акцію на помиреннє з урядом і католицькою церквою поведену в 1620-х рр. Мелетієм Смотрицьким. Митр. Борецький і пе- черський архимандрит Могила брали в ній участь, але мусіли відійти під грізним натиском козацтва, і Смотриць- кий, найбільша літературна сила тодішнього українського суспільства, всіми покинений зломивсь і пропав.

Так само різко виступило козацтво, під впливами тих «неучених попів», против перших спроб Могили коло заложения колегії з латинською наукою, на взір колегій єзуїтських. Нащо латинське і польське училище заводите? того не бувало у нас досі,— а спасались!» переказує їх відзиви Моги- лин співробітник і пізнійший наступник на митрополії, Сильвестер Косів. І хоч як був завзявся на тім пункті Могила, мусів відступити від своїх плянів і піти на компроміси з брац- твом, що стояло під протекцією козацького війська. Та й ставши митрополитом кілька літ потім, стрівсь він з опозицією війська, що стало по стороні митрополита Ісайі, як вірного прихильника старого православія, аскета і консерва- тиста в духу Вишенського, і прихильникам Могили прийшлось сильно попрацювати, поки військо згодилось признати Могилу — за ціну певних уступок Ісайі з його боку.

Але все таки се старовірство настільки йшло против живих інтересів життя, що на довго утриматись не могло!

І СКАН Andr1»DM

93

МОГИЛЯНСЬКА ЦЕРКВА.

Могила зробив уступки козацтву і старовірству, але зіставсь на чолі української православної церкви і кінець кінцем здійснив свою програму. Козаччина була розгромлена в кампанії 1637—8 рр. і на десять літ зійшла з політичної арени; Могилі й його партії се було на руку: козаччина не могла більш їм бороздити. Під проводом Могили церква організувалась в льояльних відносинах до польського уряду, задержавши до царгородського патріархату відносини зведені до найменьших, чисто етікетальних розмірів. Освіту і школу організовано не на традиціях візантийсько-сло- вянських, обстоюваних Вишенським та Копинським, а по взірцям латино-польським, католицьким, спеціяльно єзуїтським. Українська церква зісталась вірною в догматах і обряді церкві грецькій, але всім складом ідеольог'ією й культурою своєю становила галузь сучасної католицької реакції, що панувала в полуднево-західній Європі і свої крайні позіції на сході мала в словянських краях Австрії та в Польщі.

Перелом зробило в сім напрямі безкоролівє 1632 р., коли по смерти вірного прислужника єзуїтів Жигимонта III польська корона перейшла до його сина Володислава. Повний воєнних плянів — боротьби з Москвою, Туреччиною, Швецією, він потрібував для сих воєн козаків і взагалі мусів дбати про прихильність своїх українських підданих, тому вважав реліг'ійний компроміс політичною необхідністю. Він і був переведений при виборі Володислава на короля; робили його останки православної шляхти і духовенство,— козацьке ж військо не взяло відповідної участи через роздвоєннє між компромісово настроєними старшинськими елементами і непримиреною, старовірською козацькою масою. Уряд зрікся намірів Жигимонта: фактично обсадити всі українські церковні посади уніятами і таким чином перевести православних на унію. Але і православні угодовці мусіли зріктись владиків власного ставлення, що вели свій початок від

94

посвятин, зроблених в Київі в 1621 р.: на їх місце вони мусіли предложити на королівське затвердженнє нових кандидатів. Владицтва й ігуменства були розділені на рівно між сею новою православною церквою і уніятською. І хоч не голосилось світови, але мовчки приймалось, очивидно, що нова православна єрархія йтиме по лінії польської політики, не тягтиме ні до православної Москви (як владики ставлення 1621 р.), ні до патріархату, що стояв під впливами Туреччини, а триматиметься уряду та шукатиме якоїсь форми порозуміння з Римом прикладом Смотрицького.

Душею сього компромісу, очевидно, був Могила, тодіш- ний архимандрит київської Печерської Лаври, молдавський воєводич (син господаря молдавського), вирощений в польських магнатських кругах, єзуїтський вихованець, щиро- суголосний компромісовим плянам Володислава, людина великих організаційних здібностей, енергійна і талановита. Він був призначений на голову нової церкви, без сумніву — керував усею акцією і сміливо йшов на розріз з козацьким військом, властиво — з козацькою чернею, і з православними ортодоксами-старовірами, на чолі котрих стояв митрополит Ісайя Копинський, котрому Могила видирав митрополичий престіл, і дійсно не спинивсь потім і перед тортурами, щоб вимусити від нього відреченнє від митрополії. Він вірив в свій плян і в свої сили і не помилився у своїх рахунках. Опорною базою його була Печерська Лавра, котрою він правив від р. 1627: се була найбогатша православна інституція і від двох десятиліть — найбільший культурний осередок, де вже попередники Могили Галичане Плетениць- кий і Копистинський зібрали найкращі духовні сили. Ставши печерським архимандритом, Могила заходивсь організувати тут згадану свою колегію, в котрій його однодумці «мистецтва Паляди начеркнені в католицьких академіях почали розвивати в розумах руських глибше ніж доти латинською мовою», як се делікатно висловлює його помічник Косів. Православні старовіри підняли козацьке військо, яке попросту загрозило погромом партії «воєводича земель

95

Молдавських», як називано Могилу. Як я вже згадав, скінчилось компромісом: Могила згодивсь прилучити свою колегою до брацької школи, котрій вона робила конкуренцію, але заразом одержав права старшини брацтва, то значить — фактично перейняв у свій провід і брацтво і його школу. Коли рік пізнійше дістав він і митрополію, в його руках зійшлися всі три головні православні огнища Київа і всеї східної України взагалі: Печерський манастир зі своїми філіями, митрополія і брацтво. Се давалр Могилі незвичайну авторитетність і силу і він се потрапив в повній мірі використати.

Рішучою поставою супроти уніятів, котрим він збройною рукою відібрав стару київську катедру, св. Софію з сусідни- ми церквами, Могила придбав собі довірє у православного громадянства, що з початку з великою обережністю ставилось до нового, королівського митрополита, побоюючись яких небудь уніятських інтриг⁷. Могила, наскільки прихильно й поважно ставивсь до католицтва, настільки безоглядним і неприхильним був для унії: по плянам угодовців за ціну компромісу з Римом Могила мав одержати зверхність над уніятськими владиками і повернути уніятів назад до руської церкви: унія мала скінчити своє істнованнє і одність руської церкви відновилась би в формі якого руського патріархату, вповні православного, але відокремленого від Царгороду і помиреного з Римом: мало б се бути нове, гоноровійше для православних виданнє унії *. Воно не вийшло з стадії проєк-

¹ Про сі пляни дають приблизне поняттє королівські листи до православних 1636 р. Володислав нагадує їм, що вони дали свою згоду на сі пляни підчас безкоролівя, і під сею умовою він зробив їм свої концесії. За підставу сих плянів було прийнято пункти погодження (конкорданції) 1629 р.: ріжниці православної і католицької віри мали бути проголошені за такі, що не підлягають суперечкам і критикам противної сторони (подібний принціп ми бачили вище в проекті порозумінни з православними євангеликів 1599 р.— замість з реформацією такий компроміс православні ладились тепер робити з католицькою реакцією, в сім інтересний показчик тих змін, які протягом одного покоління перейшли в обставинах, а з тим і в ідеольогії сих людей). Плянуючи сей компроміс, король Володис-