Заручені

Існував і другий закон, згідно з яким дівчину могли допустити до випробування в покликанні тільки після того, як вона проживе щонайменше місяць за межами монастиря, де її виховувано. Минув уже рік від часу подання її прохання, і Гертруду попередили, що скоро її заберуть із монастиря і відведуть до будинку батьків, де вона й проведе цей місяць, виконавши все необхідне для завершення того, що вже почала. Князь та решта родичів вважали цю справу вирішеною, ніби все вже звершилося; але дівчина мала зовсім інше на думці: замість готуватися до нових кроків, вона розмірковувала над тим, як би його відступити назад. У такому скрутному становищі вона вирішила відкритися одній із своїх подруг, найвідвертішій і завжди готовій дати рішучу пораду. Та й підказала Гертруді думку письмово повідомити батька про своє нове рішення, якщо вже їй бракує духу відкрито кинути йому в обличчя «не хочу». А що безплатна порада на цім світі — річ украй рідкісна, то й Гертруді довелось розплачуватися за неї, вислуховуючи нескінченні насмішки за виявлену легкодухість. Листа було обдумано в товаристві чотирьох-п'яти найближчих подруг, написано у великій таємниці й доставлено за призначенням за допомогою надзвичайно продуманих хитрощів. Гертруда дуже хвилювалася, чекаючи відповіді, але відповіді так і не було, якщо не рахувати того, що через кілька днів абатиса покликала її до своєї келії і, не приховуючи свого презирства та співчуття, з таємничим виглядом натякнула їй про великий гнів князя і про помилку, якої вона, видно, допустилася; потім абатиса дала їй зрозуміти, що надалі, гарно поводячи себе, вона може сподіватися на повне прощення. Дівчина не зосмілилась розпитувати далі.

Нарешті настав цей такий страшний і такий бажаний день. Хоча Гертруда знала, що йде на бій, усе ж можливість покинути монастир, ці стіни, де вона була ув'язнена вісім років, проїхатись в екіпажі по відкритих полях, знов побачити місто, будинок батьків,— усе це повнило її почуттям великої радості. Що ж до бою, то бідолашка, за намовою своїх повірниць, уже вжила заходів і, як сказали б тепер, склала план дій. «Або вони захочуть примусити мене силою,— думала вона,— тоді я твердо стоятиму на своєму; буду смиренна, поштива, але не дам своєї згоди; вся річ у тім, щоб удруге не сказати «так», і я не скажу. Або ж вони почнуть умовляти мене по-доброму, але я покажу себе добрішою за них, стану плакати, благати, викличу в них співчуття; адже я, кінець кінцем, хочу тільки одного: щоб мене не приносили в жертву».

Однак, як часто буває з подібними припущеннями, не сталося ні того, ні того. Дні минали, але ні батько, ні інші нічого не казали ні про подане нею прохання, ні про відмову від нього, і не робили їй жодних пропозицій ні в лагідній, ні в погрозливій формі. Рідні обходилися з нею суворо, були засмучені й бурчали, ніколи не кажучи — чому. Відчувалось тільки, що вони дивились на неї, як на винувату, недостойну. Ніби якесь потаємне відлучення лежало на Гертруді, відокремлюючи її від родини і об'єднуючи її з рідними лише стільки, скільки треба було, щоб дати їй відчути її залежність. Рідко, і тільки в певні години, допускали її в товариство рідних і старшого брата. Між членами родини, здавалося, панувала велика близькість, від якої робилася ще відчутнішою й боліснішою та занедбаність, в якій було залишено Гертруду. Ніхто не заговорював до неї, а коли вона боязко наважувалася сказати що-небудь, що виходило за межі необхідного, то ні від кого не діставала підтримки, а тільки ловила у відповідь погляд, неуважливий, презирливий і суворий. Коли ж вона, неспроможна більше терпіти цю гірку й принизливу відчуженість, пробувала будь-що стати близькою своїм і благала бодай краплини любові, то негайно порушувалася все та сама тема про вибір покликання, причім їй натякалося, що є спосіб повернути собі прихильність рідних. І Гертруда, не погоджуючись на ці умови, вимушена була знову заглиблюватися в себе і, відкидаючи ці перші вияви прихильності, яких вона так прагнула, вертатися до свого попереднього становища відлученої. Отже, на ній і далі лежала пляма провини.

Враження від довколишнього оточення були сумною протилежністю тим райдужним видінням, якими віддавна жила й усе ще продовжувала жити Гертруда в потайниках своєї душі. Вона надіялася, що в пишному й велелюдному батьківському будинку їй пощастить пережити бодай дещицю того, що вона собі уявляла,— але вона обманулася геть в усьому. Її затворництво було суворе й повне, як у монастирі; про прогулянки не заходило й мови, а невеликий перехід, з'єднуючи будинок із прилеглою до нього церквою, усував єдиний привід виходити за межі будинку. Товариство було ще нудніше, нечисленніше й одноманітніше, ніж в монастирі. Коли доповідали про приїзд гостей, Гертруду відводили на останній, горішній поверх, де залишали під замком з кількома старими служницями; там вона й обідала, якщо гості ще не роз'їжджалися. Слуги в обходженні й розмовах наслідували приклад і наміри своїх панів, і Гертруда, яка була схильна обходитися з ними з благородною простотою і в своєму сумному становищі була б не знати як вдячна за найменший вияв гарного ставлення до неї, як до рідної, вдавалася навіть до запобігання, але зрештою відчувала тільки приниження й гіркоту, бачачи, що слуги ставляться до неї з відвертою зневагою, хоч хай і супроводжуваною чисто зовнішнім послухом.

Проте вона не могла не помітити, що один паж, на відміну від інших, виявляв до неї особливі співчуття й поштивість. У поводженні цього хлопчика було щось таке, що нагадувало їй життя, яке вона так часто бачила в своїх мріях, риси, які вона надавала вигаданим нею образам. Потроху в усьому поводженні дівчини проявилися умиротворення і якась нудьга, такі несхожі на попередній настрій, немовби вона віднайшла щось їй дороге, яке їй хотілось би споглядати щогодини, не даючи, однак, помітити це іншим. За нею стали стежити ще суворіше. І якось раз, одного чудового ранку, одна з служниць застала її саме в ту мить, коли вона квапливо згортала аркуш паперу. Краще б вона цього ніколи не робила! Після короткої боротьби служниці вдалося вирвати в неї з рук записку, яку негайно було передано князю.

Жах Гертруди при звуках його кроків годі було уявити собі чи то описати: адже це був її батько, розгніваний батько, а вона чула себе винною. Коли ж він з'явився, похмурий, із злощасною запискою в руці, вона була ладна провалитися на сто ліктів у пекло, а не тільки піти в монастир. Небагато було сказано слів, але вони були жахливі: відразу ж накладена покара полягала в тому, що Гертруду замкнено все в ту саму кімнату під нагляд тієї самої жінки, яка все викрила; але це був тільки початок, попередній захід,— дівчині загрожувала інша покара, щось таємниче й тому набагато страшніше.

Пажа, зрозуміло, негайно вигнали. Йому так само пригрозили чимсь жахливим, якщо він бодай коли-небудь насмілиться заїкнутися про те, що сталося. Отак напучуючи його, князь відважив йому два добрячих ляпаси, аби супроводити пригоду таким спогадом, який би відбив у хлопця всяку хіть похвалятися нею. Знайти привід, щоб виправдати звільнення пажа, було неважко; що ж до дочки, то просто говорили, що вона занедужала.

Отож Гертруді дісталися ганьба, докори сумління, страх за майбутнє й товариство осоружної їй жінки, живого свідка її вчинку та винуватиці немилості. Але й та жінка теж ненавиділа Гертруду, через котру вона на невідомо який час була приречена виконувати нудну роль тюремниці, зробившись до того ж на все своє життя хранителькою небезпечної таємниці.

Перша тривога й сум'яття почуттів потроху вщухли. Але згодом вони по черзі воскресали в душі Гертруди, розростались і невідступно та болісно мучили її.

Що ж то за відплата, якою так загадково погрожували їй? Сила-силенна розмаїтих і дивних покар поставала в палкій і недосвідченій Гертрудиній уяві. Найімовірнішою видавалася їй така: її змусять повернутися до Монцького монастиря, оселитися там удруге, але вже не на становищі синьйорини, а в ролі провинної, ув'язненої там на бозна-який термін і в бозна-яких умовах. Думаючи про цю можливість, уже саму по собі таку болісну, вона, мабуть, більше за все боялася неминучої ганьби.

Окремі фрази та слова нещасливого листа невідступно переслідували її: вона уявляла собі, як вчитується в них, як зважує їх непередбачений читач, так несхожий на того, кому її призначено; вона уявляла собі, що вони могли потрапити на очі також матері, братові, та мало ще кому. І в порівнянні з цим усе інше здавалося їй дурницею. Образ того, хто був причиною її ганьби, також нерідко являвся, щоб тривожити бідну ув'язнену. І подумайте, яким химерним мав видаватися цей привид серед інших, таких відмінних від нього,— суворих, холодних, грізних. Та саме тому, що Гертруда не могла ні відокремити його від них, ані бодай на хвильку повернутися до попередніх миттєвих утіх, не викликавши щоразу перед внутрішнім зором своїх справжніх страждань,— вона потроху стала рідше вертатися до цих образів, відштовхуючи від себе сам спогад про них, відвикаючи від них. Вона вже не поринала, як перше, надовго й охоче в свої веселі й осяйні мрії,— надто вже вони були несхожі на справжнє й наготоване для неї майбутнє. Єдиною твердинею, яку Гертруда могла уявити собі, пристановищем спокійним і почесним — і до того ж не примарним — залишався монастир, якби вона прийняла рішення піти туди назавжди. Вона ні хвилини не сумнівалася, що це залагодило б усе, принесло б їй прощення й відразу змінило б її становище. Щоправда, проти такого наміру повставала мрія всього її життя, але часи змінилися; і в тій прірві, де опинилася Гертруда, становище всевладної черниці, оточеної повагою й шанобою, видавалось їй тепер просто солодким.

До того ж два зовсім різні почуття пом'якшували інколи її давню огиду до монастиря: часом — болісна свідомість своєї провини й мрійливо-ніжна побожність, часом — гордість, ображена й страждуща через обходження з нею її тюремниці, яка (сказати правду, нерідко спонукувана до цього самою Гертрудою), щоб відомстити їй, то залякувала її грізною покарою, то соромила за недавній вчинок, а потім, бажаючи виявити прихильність, переходила на поблажливий тон, що діяло на Гертруду гірше всякої образи. За таких обставин Гертрудине бажання видертися з пазурів своєї мучительки й зайняти становище, яке піднесло б її вище від гніву і співчуття останньої,— це звичне бажання робилося таким сильним і гострим, що дівчині видавалося добрим усе, що тільки могло допровадити до його здійснення.

По чотирьох-п'яти довгих днях ув'язнення, якось уранці, надміру роздратована образливою вихваткою своєї тюремниці, Гертруда забилася в далекий куток своєї кімнати і там, прикривши обличчя руками, якийсь час силкувалася мовчки притлумити свою шалену лють. Вона відчула безмірну потребу побачити інші обличчя, почути інші слова, зазнати іншого обходження. Дівчина подумала була про батька, родину, але її думка з жахом відсахнулася від них.

Проте їй стало ясно, що від неї ж самої залежало зробити їх своїми друзями, і вона відчула несподівану радість. А слідом за нею — збентеження, незвичайне каяття в своїй провині й таке саме сильне бажання спокутувати її. Не можна сказати, щоб її рішення було остаточне, але ніколи вона не віддавалася цим думкам з таким запалом. Вона встала, підійшла до столу, взяла те саме фатальне перо й написала батькові натхненного листа, повного жалкування, скорботи й надії, благаючи про прощення й запевняючи в своїй безмежній готовності до всього, чого забажав той, від кого залежало це прощення.