Згори вниз. Книга страхів

Боже, яка я не потрібна, - думала я, - я не потрібна навіть самій собі.

Потім я стала летючою рибою.

35

Ще мені снилось, що я разом зі своїми котами полюю на щурів. Коти стрибали набагато краще за мене, але з ввічливості цього не показували.

Вони приганяли щура просто до мене, а мені залишалась найлегша робота: вдарити лапою щура по голові, вилізти на нього згори і вчепитись в горло зубами. Решта котів не забарилися б допомогти.

– Ми женемо його просто на тебе, - кричали мені коти, - дивись, не дай йому проскочити!

– Мені страшно, - кричала я у відповідь, - мені дуже страшно. Я ніколи досі не ловила щурів!

– Що тут страшного? Бий його лапою по голові! Бий! Він вже біля тебе!

Я не могла вдарити. Щур шугав повз мої лапи і зникав у підземних норах.

Я боялася, що коти будуть на мене маркотні, але вони поводились розуміюче.

– Пильнуй! Ми женемо на тебе нового щура!

– Слухайте, може, давайте, я буду його гнати, а бити нехай б’є хтось інший.

– Не можна. Ти мусиш.

Крім того, коти чомусь були одягнені у старовинний гуцульський одяг, який зараз я би не змогла описати. Вони по-чорному матюкались. Деколи вони виговорювали таке, що я аж червоніла.

Спочатку ми полювали у Франевій хаті. Вбитих щурів складали на столі. Потім, коли шурів в хаті не залишилось, вийшли надвір. Ми стрибали по деревах і кушах, вигукували щось у повітря, і інші коти, десь здалека, гукали нам у відповідь, що вони нас чують.

Коти мені показали багато чого досі не відомого. Наприклад, дупла.

Я не знала, що дупла старих дерев такі просторі. У них легко могла замешкати якась людина.

В одному дуплі я знайшла пакунок, перемотаний голубою стрічкою.

– Що там?
– запитала я у котів.

– Франеві фотографії, хіба ти не впізнаєш?

Я розгорнула пакунок і справді знайшла у ньому величезну купу старих, пожовклих фотографій.

– Франьо замало витримав фотопапір у фіксажі, раз фотографії пожовкли, - сказала я.
– Добре, що зображення зовсім не зникло.

– Чекай, - обурилися коти, - а ти знаєш, скільки цим фотографіям років?

– Скільки?

– Більше, ніж тобі.

– Але ж я безсмертна.

– Ну та власне.

Я переглядала фотографій хоча видно їх було не дуже добре. У дупло сонце майже не проникало.

– Ми включимо лампочку, - запропонували коти.

– Це було би дуже до речі.

Коти ввімкнули якийсь ліхтарик, і дупло засвітилось тьмяним фіолетовим світлом.

Тепер фотографії було видно краще, хоча, напевно, специфічне світло трохи спотворювало бачене.

На перших фотографіях справді були гори. Кожна окремо і всі разом. Правда, вони були більше схожі на людей, ніж на гори. Це були люди у повний зріст. З різними лицями, у різному розкішному і не дуже вбранні. Деякі тримали вирізьблені з дерева топірці. Жінки на шиях мали різнокольорові, але здебільшого червоні коралі, які по-гуцульському, здається, називаються зразами. Одна жінка, як мені здалось, лицем дуже схожа на вуйну Мицю, хоча уві сні я могла і помилитись.

Тільки тім’я всіх цих людей чимось нагадувало гірську вершину.

Деякі, пізніші, фотографії, були зовсім іншими. Деякі були навіть страшними. На деяких була я сама, я з котами, я на кріслі-гойдалці плету покривало.

– Добре, що ви мені показали це дупло, - сказала я котам.
– Я би і не здогадалась тут шукати.

Коти чемно дякували, казали, що інакше не могло бути.

– То я заберу фотографії з собою?

– Навіщо тобі?
– дивувались коти.
– Ти ж фотографуєш не гірше.

– Я не вмію фотографувати.

– Вмієш.

– Звідки ви знаєте?

– Аткуда мнє знать. Аткуда мнє знать, - коти перестрибували з однієї лапи на іншу і все повторювали і повторювали цю єдину фразу.

36

Я прокинулась у царстві павутини. Всюди: на стелі, на стінах, на столі і креденці, на ліжку - була павутина. На моєму волоссі. Павутина звисала під тягарем вже закам'янілої пилюки, ніби саван.

Котів ніде не було.

– Коти, - гукнула я.

Ніде нічого не поворухнулось.

Я встала з ліжка, і було якось дуже важко. Все тіло позатерпало, ноги ледве несли, а руки тремтіли.

Павуків на павутині не було, тільки пилюка. Павутина така товста, що нагадувала рибальські сіті або моє ще не недоплетене, але вже сіре покривало.

– Що це за холера, - сказала я сама до себе, оббираючи павутину з волосся і лиця.

У вікно світило сонце. Я виглянула і на своє розчарування побачила, що земля і далекі гори не вкриті снігом. Чорна земля і чорні гори. Зусібіч стікали дрібні струмочки, як буває після відлиги. Напевне, це був не остаточний сніг, подумала я, сьогодні знову потепліло, і той сніг, який падав ввечері, розтанув.

Страшенно хотілося їсти.

– Коти, - знову гукнула я.

Нічого.

– Де ви поділись?!

Стіл покрився невисоким фіолетово-сірим мохом.

– Що це за холера?

Але по-справжньому мене нічого не дивувало.

37

Я відчинила двері, щоб до хати зайшло свіже повітря. Надворі на диво погоже. Треба набратися сили, щоб повимітати з усіх закутків павутину, хоча ця робота, якщо чесно, не дуже мене захоплювала.

На подвір'ї стояв Охримко і довго здивовано на мене дивився.

– Доньцю, - сказав він, - ти не поїхала?

– Чого я мала їхати?

– Ади! А я думав, що ти поїхала, та й тому не приходив.

– Нічого.

– Як ти тут сама перебула?

Я мовчала.

– Йой, йой, йой! Аби я був знав, то прийшов би до тебе. Мені високі сніги не страшні, я хожу по них, як по стежці.

– Високі сніги?

– Та певно такі, як твоя хата. І як ти не змерзла?