Згори вниз. Книга страхів

5

Три дні я мила і прибирала в бібліотеці. Витирала з книжок пилюку, розкладала їх тематично на полиці стелажів, деякі заклеювала, хоча більшість книжок були майже новими, постарілими лише від часу, а не від багаторазового прочитання.

Книжок зовсім мало. Багато радянських про благородних юних партизанів і хворобливо совісних піонерів і жовтенят, багато дитячих журналів. Але є також дуже старі книжки - ще з початку століття: різноманітні австро-угорські читанки-хрестоматії, які я сама гортала з превеликим інтересом.

В бібліотеці пахло сирістю і книжковим пилом. Спочатку мені паморочилось в голові від цього гострого і навіть зворушливого запаху. Потім звиклося.

У шухляді письмового столу залишилась тоненька купка карток читачів, ще з п'ятдесятих-шістдесятих років.

Я подумала, що ці читачі навряд чи захочуть знову ходити до бібліотеки, вони, напевно, давно повиростали з дитячого віку, стали старими, може, і повмирали або виїхали. Ці картки я заховала на самий низ шухляди.

Натомість познаходила чисті бланки карток, які мали чекати на своїх нових читачів.

Хоча сумнівно, аби вони були.

Колись жителів Дземброні було більше, я не сумнівалась.

Три дні, поки йшло прибирання, я ночувала в бібліотеці. Ввечері повертатись додому я вже не мала сили, тим паче, що йти треба дві години і постійно вгору.

На обід я ходила до Охримко і його дуже доброї жінки - вуйни Марії. Вона мала смішне дівоче прізвище Цінес. Її батьки - не то євреї, не то - німці.

Вуйна Марія готує незвичні, як для цієї місцевості, страви. Яєчні зупи, салати зі шпротами і гранатовими зернятками, вареники на пару, смажені овочі в клярі, замішаному на пиві. У вуйни Марії, єдиної тут, я бачила різні екзотичні приправи включно з фенхелем і майораном. Багато що вона сама вирощує у саморобній теплиці біля хати, наприклад васильок і цикорій.

Вуйна Марія дуже добра. В неї товсте сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, і окуляри.

Охримко кличе її не інакше, як «Ціньцю, Цінчику».

– Вуйно Маріє, - сказала я після обіду, - ви так смачно готуєте!

– Не кажи мені вуйна Марія, кажи мені вуйна Ціня.

– Вуйна Ціня. Може, давайте, я запишу вас у бібліотеку? Будете першою і останньою.

– Нашо мені ще читати. Я без того всьо знаю, - і вона гарно і дуже по-доброму усміхнулась.

6

Проходила повз хату вуйни Миці, і мені страшенно закортіло туди заглянути. Подивитись, як там тепер, чи щось змінилось.

Хату залишили відчиненою. Я увійшла досередини, і стало дуже шкода, що мене ніхто не зустрічає.

Ліжка прибрані, на столі чисто, піч накрита великою пласкою дошкою.

Я подумала, що можна було би взяти собі одну каструлю, а потім, якщо хтось за неї згадає, - віддати. Але навряд чи хтось згадає.

На стіні, поруч з образами, висіли портрети вуйни Миці і Варки. Поруч висів ще один портрет, завішений рушником. Ще при житті вуйни Миці він був завішений. Я завжди думала, що то портрет Франя, але спитати у вуйни Миці соромилась.

Тепер я могла би зняти рушник і подивитись на нього.

Я підійшла ближче і вже простягнула руку до рушника, як почула позаду себе:

– Це ти?

Я перелякано озирнулась. Переді мною стояла Варка.

– Варка? Ти тут?

– А де мені ще бути?

– Охримко казав, що тебе забрали в якийсь інтернат…

– Я повернулась. Мені там було не по собі. Чого я маю жити не у своїй хаті?

– Але як ти тут сама собі даєш раду?

– Тобі ж якось це вдається.

– Так, але… я не сліпа.

– Невідомо, хто з нас менше бачить.

Я мовчала.

Варка анітрохи не змінилась. Навіть сорочка на ній була та сама - біла з чорним геометричним візерунком на полах і рукавах.

– Мені дуже шкода за вуйну Мицю, - сказала я.

– Всі люди рано чи пізно вмирають.

– Тобі, напевно, дуже важко без неї.

– Важко, але не дуже. Тільки тепер я стала зовсім вільною.

Ми сіли на ліжко, і воно рипнуло. Здійнялась пилюка.

– Може, живи в мене?
– запропонувала я.
– Ти не каліка і можеш жити сама, але разом нам було би веселіше.

– Не знаю, чи так буде добре.

– Буде добре!

– Ти приїхала в гори для того, щоб побути сама, а я тобі буду заважати.

– Я не приїхала сюди, щоб бути сама!

– А чого інакше сюди приїжджають?

– Та просто. Я не знаю, чого приїхала. Думала, тут буде ліпше, і так сталося.

– Як ти перезимувала?
– перевела розмову Варка.

– Добре.

– Не тяжко було?

– Ні. Я майже всю зиму проспала. Дикі коти зимували зі мною, з ними було тепліше. А тепер вони десь позникали. Напевно, їх потягло назад до лісу.

– Ти зараз працюєш в бібліотеці, я чула?

– Вуйко Іван запропонував, і я погодилась.

Я встала і знову підійшла до завішеного рушником портрета.

– Варко, а це портрет Франя, правда?

– Правда.

– А чого він завішений?

– Мама не хотіла, щоб ти його бачила.

– А тепер? Можна мені тепер подивитись на нього?

– Краще не треба.

Варка замовкла і чекала, що буде далі.

– Варка, - сказала я.
– Франеві фотографії у тебе, правда?

– Чого ти так думаєш?

– Я знаю, що це ти їх забрала, коли Франьо помер.

– Франьо не помер. Його вбила мама. Кинула в борщ щурячої отрути.

– Нащо вона це зробила?

Раптом хатні двері відчинились, і досередини заскочив захеканий Гайдук - старий дід, сусід вуйни Миці. Він тримав в руках націлену на мене рушницю.

– А, це ти тут!
– сказав він мені.
– А я думав, якісь злодії прийшли хату грабувати. Туристи, може, які.

– Це я.

– Що, прийшла сі подивити?
– Гайдук опустив рушницю.
– Тут всьо так сі лишило, як колись. Ніхто ніц не рунтав. Хто знає, може. Варка ще і вернесі сюди на старість. Там, в тому ентернаті, зі сліпими не дуже сі няньчать.

Варка сиділа просто перед Гайдуком, але той чомусь її не помічав, дивився тільки на мене. Варка встала і пройшлась з одного боку кімнати в іншу. Я думаю, для того, щоб покрасуватись переді мною, ще більше мене вразити. Гайдук не змигнув оком, для нього Варка залишалась невидимою.