Жадані пороги землі

— Даруй нам, боже, багату здобич! — вигукував один з натовпу біля стіни, звиваючись у конвульсіях.

— Гей! Гей! — грізно підтримували його мисливці.

— Дай крові та вогню!

— Гей! Гей! — здригалося склепіння печери.

І, наче живе, танцювало полум’я намальоване на стіні патлате сонце — їхнє божество. Застигли в побожній тиші літні люди, жінки, діти. Тільки очі тьмяно поблискували з темних кутків печери та зрідка чувся дзвінкий ляпас чи неголосний викрик.

— Дай нам м’яса і шкіри!

— Гей! Гей! — невтомно кричали мисливці.

Ритм наростав.

— Щасливим буде полювання, — кивають старі.

Світяться гордістю й надією очі жінок і захопленням у дітей. На виході з печери видно чорну постать вождя. Всі погляди час від часу повертаються в його бік: “Чи задоволений?” Але б’є в овальний отвір печери яскраве світло, і важко збагнути, куди звернуте його обличчя. Він не бере участі в танці, він вождь — божество у нього в душі.

— Гей! Гей! — злітають з-під ніг танцюючих гострі піщані струмочки.

Не бере участі в ритуалі ще один. Він не такий мускулистий і рослий, як решта. У нього тонкі пальці і ясне бліде обличчя. Це Синій Потік. Це він придумав Гімн Полювання і намалював на стіні сонце. Тепер плем’я бачить сонце навіть у зимові дощові дні. Тому за зиму померло менше старих людей. Юнак розминав у пальцях грудочку яскравої червоної глини, він тільки-но закінчив малювати оленя, і тепер той, мов живий, летить, ледь торкаючись копитами білого піску.

— Ге-е-ей! — падають зрештою знесилені мисливці.

Синій потік здригається і озирається. В цілковитій тиші до нього наближається вождь, і пісок тяжко зітхає під його кроками. Він довго дивиться на полум’я, на виблискуючих від поту мисливців, на намальованого оленя, і все це потопає, не відбиваючись, у його очах. Потім він бере з вогнища обвуглену гілку і, відштовхнувши юнака, підходить до його малюнка. Жирна чорна лінія пронизує до половини тіло оленя і виходить з іншого боку. Символ простий і зрозумілий. Плем’я вибухає криками захоплення. Вождь здіймається над юнаком нездоланною чорною скелею. Їхні погляди стикаються. Один із них має владу над тілами племені, над життям і смертю. Інший — над душами, отже, над безсмертям. Першого бояться, другого люблять. Вони не супротивники, вони не піддаються порівнянню. Однак звіриним інстинктом вождь учуває зростаючий неспокій племені за його спиною. Він відчуває якусь незбагненну таємничу силу цього слабака. Він не може зрозуміти, не може змиритися з нею, але вона незаперечна. І це дратує його, б’є в скроні тупими сильними припливами крові, нервує і… лякає. Вождь першим відводить погляд.

— Бути полюванню! — рвучко змахує він догори руками. І танцює, танцює в його очах багряний вогонь, відблиск чи то вогнища, чи то ненависті.

— Бути полюванню! — здіймаються вгору десятки мускулистих рук.

Тече сухими струмочками протягу біла сланцева пилюка…

Плем’я готувалося до полювання увесь день. Старі обпалювали на вогнищі кінці прямих палок зі стовбурів молодих дерев, надавали їм незвичну для дерева загостреність і твердість. Робили вони це особливим чином з матеріалу, заготовленого ще минулого літа.

Готові списи, торкаючись один одного при ударах, напружено дзвеніли. Мисливці, викупавшись у річці, тепер повільно, щоб не спітніти, піднімалися до печери. Там їх уже чекали жінки з жмутами пахучої фіолетової трави. Якщо цією травою тричі, через рівні інтервали, натерти тіло, воно не дасть ніякого запаху. Навіть діти, інстинктивно відчувши всю серйозність приготувань, притихли. Дрімотним кам’яним спокоєм повіває під склепінням печери. Тиша. Тільки жінки слабкими, наче шерех висохлого листя, голосами нашіптують одним їм уже споконвіку відомі заклинання. Ламаються в їхніх дужих руках стеблини трави, і прозорий сік капає на спини чоловіків. А руки жінок то літають над ними, перебираючи кожен м’яз, то падають, мов кам’яний град, то ледь торкаються тіла, легкі, мов подих.

Коли в печеру зазирнули рожеві промені західного сонця, всі приготування закінчилися. Залишилося найголовніше. Вождю підносять глиняну мисочку з зеленою фарбою — літні люди вміють робити її з каменю. І картина одразу змінюється. Обличчя вже не здаються однаковими. У кожного з’являється свій власний вираз. Одразу видно: хто гордий, хто боягуз, хто підлесливо відданий. Вождь умочує в фарбу палець і накреслює на грудях першого одну вертикальну риску. Підняв було палець, щоб накреслити ще, та ні, передумав. Підходить до іншого. На обличчі першого злість і переляк, він розгублено озирається. Кожна риска означає одну частку здобичі. А на грудях ще видніються поблідлі з часу попереднього полювання три риски. Виходить, чимось не догодив.

— Стій! — заступає він дорогу вождю і тицяє себе в груди. — Мало! — загрозливо каже він.

Злякано дивиться на них з темряви його жінка. Застигли непорушно одна проти одної дві чорні постаті. Важко дивиться вождь, але упертий мисливець не поступається. Він молодий, він ширший в плечах і сильніший. Якщо зараз не поступиться, то за хвилину вождем стане він. І вождь, усміхаючись, простягає до його грудей палець. Мисливець озирається на жінку і встигає помітити, як підхоплюється вона з розпачливим криком. З хрипінням, розбризкуючи довкола важкі темно-червоні краплі, валиться він на пісок з окровавленим обличчям. Прорізує тишу жіноче голосіння, розбивається об гостре склепіння і завмирає врешті-решт у дальніх темних галереях. Вождь іде далі, він спокійний, хіба що дихання поважчало. Палець вождя продовжує креслити по випнутих м’язах свої зелені знаки. Гордовитим дістається менше…

Цю церемонію Синій Потік бачив всього один раз. І більше бачити не хоче. Але спогад так яскраво оживає, що на мить невтримно захотілося повернутися в печеру, щоб переконатися в його реальності. Синій Потік завжди дивується жорстокості й лукавству, з якими вождь відстоює свої рішення. Але найбільше його вражала байдужість мисливців до всього, що не стосується конкретно їх самих. Він відчував, що за цією думкою ховається щось значне, важливе, але саму суть вловити не міг і лише хмурився. Він лежав горілиць на березі річки й дивився на дивовижне, мінливе небо. Сонце вже давно упокоїлось, а проміння його, протинаючи барвисті хмаринки, все ще світило, жило. Це було дуже дивно: яскраве-яскраве небо, темна, майже чорна земля і сріблиста стрічка ріки, що текла біля його ніг. Скоро на небі росою виступили зірки.

“Цікаво, — думав він, — які вони, ці звірі, чиї очі щовечора спалахують угорі? Їх багато і внизу, в річці”.

Синій Потік ворухнувся, з-під ніг у нього зірвалася грудка сухої землі і з шурхотом скотилася у воду. “Очі”, що відбивалися у воді, злякано метнулися в різні боки, сплелися ланцюгами золотих блискавок і зникли. Потік дивився вгору. Зірок ставало все більше і більше. Він і не знав ще, що це зірки, що тільки згодом, через мільйони років люди придумають їм таку красиву назву і пов’яжуть з ними свою долю. І ось нараз камінь, на якому він лежав, плавно і легко ковзнув туди, в запаморочливу прірву.

Урвався на мить старий-престарий зв’язок зі світом. Томливим, солодким падінням у вічність пронизало мозок. І розкрилася безодня мрії, охоплюючи ненаситним поглядом і майбутнє, і минуле, і саму себе. Це було і прекрасно, і жахливо. Від цього волосся ставало дибки. Замружившись, Синій Потік упав назад, у свій час, на свій берег. Серце розривалося від туги, а все його тіло тремтіло від утоми і наливалося тягарем. Ловлячи пересохлими губами повітря, він відчував, як впивається в спину камінь, що ставав раптом твердим і холодним, приймаючи на себе його вагу. Розум же пам’ятав ще небувалу радість злету. Він дбайливо тримав у собі всі фарби, і вони чомусь не зникали. Вони переливалися в його найтемніші і найдальші глибини, викристалізовувалися в стале почуття, що змінювало його назавжди. Цьому почуттю дадуть згодом тисячі найменувань. Але лиш в окремих одиницях воно буде рівно і спокійно горіти впродовж усього життя. Їх назвуть геніями. Решта буде задовольнятися крихтами. Але кожний, кому доведеться хоча б краєм свідомості доторкнутися до них, спробувати на мить запаморочливий солодкий жах всерозуміння, буде найщасливішим і найнещаснішим у світі. Він буде шукати нових зустрічей з ними усе життя, за будь-яку ціну і навіть ціною власного життя.