Жадані пороги землі

— Ну, чого, чого ти? — погладила її по голові нова вихователька. — Не звикла ще до нового місця, — сказала вона нянечці.

— Звикне, — відповіла няня і простягла Лері пузату дерев’яну рибу. — Поглянь-но, які у нас іграшки!

Лера, глянувши на рибину, заплакала ще невтішніше.

Впродовж усього тижня Лера умовляла маму поїхати в старий дитячий садок. І ось зрештою вони їдуть. Дзеленчить і постукує швидкими колесами трамвай. А дівчинці здається, наче він стоїть на місці. Вона ще міцніше стискує мамину руку і шепоче:

— Швидше! Швидше!

— Що з тобою, донечко? — непокоїлася мама.

Трамвай загальмував на знайомій зупинці. Ось і старий дитячий садок. Лера штовхає знайомі двері, вбігає і завмирає. Вона не може ні заплакати, ні про щось запитати. В знайомому акваріумі снують блискучі маленькі рибки — червоні, зелені, золоті; вони, мов райдужний водограй, блищать і сліплять очі, однак серед них немає великої сумної риби з рожевими плавцями.

— Де? — крикнула Лера. — Де моя риба?

— Її вже нема тут, — каже вихователька Людмила Олексіївна.

— Як — нема? — ще не розуміє Лера.

— Коли ти пішла від нас, — розповідає Людмила Олексіївна, — то риба довго кружляла по акваріуму, билася об скло, заривалася в пісок, потім затихла, стала такою, як раніше, тільки їсти відмовилась. Ми подумали, що вона захворіла, і відсадили її окремо, — вона махнула рукою в найдальший куток кімнати.

Там на полиці Лера побачила невелику скляну банку і побігла до неї, лишаючи на підлозі мокрі сліди.

— Зніми чобітки! — крикнула їй мама, проте Лера вже не чула її.

— Добрий день, рибко! — притиснулася дівчинка лобом до холодного скла. — Добрий день! Тобі тісно в цій банці? Ти скучила без мене? Може, ти хочеш їсти?

Та риба мовчала, згорнувшись кільцем у своїй тісній скляній хатці. Ось Лері здалося, що вона ніби хоче щось сказати, стріпнулися ледь помітно її плавці, спалахнули було на мить оранжеві обідки очей, та все лишилося, як і раніше.

— Може, ти хочеш пити? — зовсім уже недоречно прошепотіла Лера і раптом усвідомила, що ніколи вже не заговорить з нею сумна риба. Збагнула, що це вона, Лера, своєю мимовільною небажаною зрадою зруйнувала перше в своєму житті диво.

— Рибо… — тихо промовила вона неслухняними губами, — рибо… — і вже нічого не бачачи від сліз, вибігла на вулицю.

Поки мама розмовляла з Людмилою Олексіївною, дівчинка сиділа на старій нефарбованій лавочці і чекала на неї. Тремтіла від холоду вода в калюжах, здригалася Лера від вітру. Ось на лавочку сів горобець. Лера часто бачила його на підвіконні, коли розмовляла з рибою і коли життя було таке радісне. Горобець набрав вигляду, наче чистить своє розтріпане пір’ячко, потім покосував на Леру глузливим оком і нараз боляче клюнув коліно.

— А ти як думала? — сказав він. — Думала, що дружбу можна засунути під ліжко, мов стару непотрібну іграшку, а потім витягти знову, коли стане нудно?! Ех, ти! — горобець хотів сказати ще щось, але лише змахнув крилами і зник у плетиві брунатних блискучих гілок. А може, його й не було зовсім. Може, все це Лері примарилося, адже горобці, як і риби, можуть розмовляти хіба що в казках.

Корепанов Олексій ЗВИЧАЙНА ПРОГУЛЯНКА

Уночі чи вранці, — зараз не збагну, — мені скляним оком підморгнув тролейбус, я — йому. Мордою квадратною сутінки розтовк, мікрофоном пробурчав щось гордо, та й пішов.

Неправда. Все це було не зовсім так. Втім, викривлення фактів (в інтересах того ж таки читача) — то не найгірше з усього, що відбувається в континуумі.

Кон-ти-ну-ум. Смачне слово. Опукле, тверде, поважне. Можна сказати, зарозуміле. Бундючне. Так-так, саме — бундючне. Надимається від гордощів за свою неординарність і поглядає зверхньо на всі боки — чи всі дивляться віддано, чи всі тремтять?

Кон-ти-ну-ум. А тільки й того, що якісь там зовсім необов’язкові виміри.

Взагалі, якщо говорити… А якщо не говорити? Так, краще не говорити. Не потопати в трясовині слів.

Тролейбус напівсонно завмер біля замкненої сірої будки для продажу квитків і, щоб збадьоритися, поблимав світлом у круглих скляних очках. Брязнули, відчиняючись, двері. Гордо буркнув мікрофон. Саме гордо і саме буркнув. Він увійшов до змерзлого після недовгого деповського сну салону, сів біля вікна. І тролейбус вирушив у дорогу.

Куди саме — пояснювати не будемо, бо нема нічого гіршого від пояснень. Спробуємо якось обійтися без них. Поїхав собі чоловік — то й поїхав. Тим більше, поки ми розмірковуємо, він уже приїхав туди, куди йому було потрібно, і вийшов. Вийшов — і оглядівся.

Тепер стало цілком зрозуміло, що в навколишній природі наступає саме ранок, а не вечір, бо згасло бліде світло довгошиїх штучних ліхтарів, і за будинками мав незабаром з’явитися денний, природний ліхтар, тобто сонце. Він закурив і Поволі пішов асфальтованою доріжкою до однакових п’ятиповерхових будинків. Вночі було нижче нуля за Цельсієм, тому асфальт укрив тоненький шар льоду і підошви ледь ковзали. Лід нетерпляче дожидався денного потепління, щоб розтанути і влитись у природний кругообіг.

Він ковзав по доріжці, і ніхто його не наздоганяв, і ніхто не йшов йому назустріч. Ранок був суботній і надто ранній, багато хто ще спав. Щоправда, власники собак уже повиводили своїх вихованців на прогулянку. Один такий вихованець вимчав на доріжку з ближніх кущів, заковзав усіма чотирма кошлатими лапами по ранішньому льодку, що поривався до природного кругообігу, висолопив від щастя язика й галопом помчав до пісочниць.

Днина обіцяла бути погожою. Він увійшов до під’їзду й почав підніматися сходами. Стіни під’їзду були покриті до половини темно-зеленою фарбою, а вище — на побіленій частині — нашкрябано було різні написи. Вони являли собою лаконічні інформаційні повідомлення або, скажімо, малі посилки силогізму з чітко визначеним суб’єктом і предикатом судження. Один із написів понад сходами, що вели на площадку третього поверху, змусив його зупинитися.

“Валька — дурепа” — безапеляційно проголошували руни. Нижче зазначено підпис: “Екклезіаст”.

Може бути, що Екклезіаст справді повідав щось подібне до цього в якомусь там апокрифі. Може бути, що й проголосив. Бо ж проголосив Ісус перед смертю: “Ви всі — придурки!” — тільки це зволили пропустити повз вуха й ніяк не відобразити в євангельських текстах. Звучав цей вираз дуже вже негарно. Непоштиво.

Він подзвонив біля дверей і став чекати наслідків. Двері були оббиті коричневим дерматином на підкладці, тож були досить пухкі на вигляд, продірявлені “очком” і спіймані в тенета сіті обліку двома жовтими цифрами з магазину “Тисяча дрібниць”. За дверима не чути було ані звуку.