Жадані пороги землі

А як же змінився б образ нашого мислення, якби ми з самого початку знали, що небо ніяке не зоряне. Як би ми доглядали себе! А так ми втішаємо себе надіями і зчудовані тим, чого насправді, можливо, й немає. Послухайте, як самовпевнено звучить:

“Внаслідок величезної роботи, здійсненої астрономами ряду країн, ми багато що дізналися про різні властивості зірок, про природу їхнього випромінювання і навіть еволюції”.

А яка поважна назва: діаграма Герцшпрунга-Рессела! Ой, зірки…

Гаразд. Поставимо крапку. Розділовий знак. Тобто, певна річ, знак продовження. Бо іграшкове місто вже зовсім поруч.

Як виявилося, зблизька місто було аж ніяк не іграшкове. Флюгери досить високо застигли над землею, точніше — над підлогою. Будиночки були двоповерхові, різнокольорові, затишні на вигляд, з різьбленими вікнами, балкончиками, черепичними покрівлями, вищезгаданими флюгерами, рельєфними стінами, трояндами у висячих палісадничках і з телевізійними антенами індивідуального користування на кожному балкончику. Вулиці були забруковані гладенькими кругляками. На розі стояла стандартна будка телефона-автомата. Ненова вивіска над зграбними дверима одного з будиночків повідомляла: “Комбінат побутових послуг”. Вивіска не світилась.

І було безлюдно.

До речі, час уже дати ім’я нашому героєві. Займенник “він” зрештою набридає, і може навіть спричинитися до плутанини, якщо “він” зіткнеться з кимось іншим, так само безіменним, і досить довго матиме з отим, так само безіменним, справу. “Він узяв пістолет, оцінюючи зважив його на долоні, підійшов до бар’єра, — він був за десять кроків, — ретельно прицілився, вистрілив, — і він упав”. Хто впав: бар’єр, пістолет, той, у кого стріляли, чи той, хто стріляв, бо інший випередив, — не зовсім зрозуміло. Отож потрібно нарешті визначитися.

Здавалося б, саме час замислитися про значення назви того чи іншого явища континуума, про роль, яку відіграє слово “троянда”, щоб троянда справді стала трояндою, — та ми не будемо замислюватись. Досить того, що світ заполонено визначеннями явищ. Варто лишень дати визначення — і на душі спокійніше. Зрозуміліше, може, й не стає, але — спокійніше.

Отже, його звали Едгар. Звісно, цілком навіть можливо, що його звали аж ніяк не Едгар, та хіба про це йдеться? Визначення дано — отже, можна сміливо рухатися далі. Бо що таке дати назву якомусь явищу? Домовитися, що називатимемо його саме так, а не інакше. От і домовимося.

Отже, його звали Едгар.

Едгар підійшов до дверей найближчого світло-коричневого будиночка з трикутною вежею і флюгером у вигляді лука зі стрілою й підняв руку, щоб постукати. Та не постукав, бо побачив застромлений до дверної ручки згорнутий папірець. Виявилося, що то коротка записка.

“Несправджені сподівання” — було написано в ній.

— Несправджені сподівання, — тихо проказав Едгар, склав записку й застромив її туди, де вона була досі.

Йому не хотілося зустрічатись із несправдженими сподіваннями. Погодьтеся, ви учинили б так самісінько. Історичні паралелі небажані, а все ж згадаймо Наполеона.

Хоча, з іншого боку, якщо сподівання справдилися — це вже геть не цікаво. Тут навіть прикладів наводити не треба. Тицьни пальцем у будь-яке місце континууму — і вже маєш приклад.

Біля входу до наступного будиночка Едгар вирішив не стукати. Він просто відчинив двері й опинивсь у невеликій затишній залі. Сходи — спіраль з дерев’яними поручнями — вели нагору. У залі стояло кілька вигадливо оздоблених крісел, низька канапа, великий круглий стіл із темно-червоного дерева на вигнутих ніжках, стіни були завішані гобеленами із зображеними на них пастухами, пастушками, драконами й батальними сценами, у простінках між невеличкими віконцями з білими серпанковими фіранками висіли великі кольорові фотографії, що зафіксували перший візит землян до Місяця (“Ми прийшли з миром від імені усього людства!), а в кутку, за тумбою із солідним старовинним (або стилізованим під старовину) годинником з ординарним написом на циферблаті “Vulnerant omnes, ultima necat”, що означало “Ранять усі, останній убиває”, стояв лицар у повному блиску свого обладунку, зі списом, затиснутим у масивній рукавиці, якийсь месір Івейн, славний син Урієна, короля землі Горр, або ж месір Говен, славний син Лота Оркнейського. Це Едгар так його класифікував. Більш нічого вартого уваги в залі не було.

Власне кажучи, лицар мав би сказати хоча б слово чи якось інакше відреагувати на появу Едгара, але він чомусь ніяк не відреагував. Тоді Едгар сів на канапу і заходився роздивлятися фотографії Першої Місячної експедиції, чекаючи, коли ж месір зволить заговорити.

І месір зволив. Він відкинув забороло, важко переступив з ноги на ногу, заскреготав латами і ввічливо попросив закурити. Едгар підійшов, подав йому пачку “Опалу”, проте месір ніяк не міг дістати з неї сигарету — заважали рукавиці, які він або не хотів, або не міг зняти. Едгар устромив сигарету між розчепірені лицареві пальці і, трохи збентежено спостерігаючи, як вона, піднесена до шолома, зависла в порожнечі під заборолом, витер сірника.

— Дякую вам, — мовив голос із порожнечі.

— Прошу, — озвався Едгар, влаштовуючись у кріслі поблизу.

Месір курив, не випускаючи списа, інколи застуджено покашлював і з вишуканим недбальством (скільки це було можливо в його латах) струшував попіл просто на годинник із сумним надписом. Спершу Едгара трохи бентежила порожнеча під заборолом, але згодом він оговтався.

— Ви самі в будинку? — спитав нарешті Едгар, щоб почати розмову, бо славетний син Урієна цілком, здавалося, поринув у процес, шкідливий для здоров’я, як було зазначено на пачці “Опалу”.

— Ні, чому ж, — озвався лицар. — Нас двоє.

Едгар ще раз оглядів залу, але, певна річ, нікого більше не виявив.

— На другому поверсі чи так само невидимий? — поцікавився.

— Чому це? — знов озвався месір. — Я мав на увазі вас, добродію.

Може, це був жарт у дусі товариства, що збиралося колись за круглим столом, може, месір прагнув якнайбільшої точності у відповідях. А може, розумів усе надто буквально.

Едгар не знав, про що нейтральне можна ще питати, — ну, не розмовляти ж їм справді про погоду! — а ставити прямі запитання якось не наважувався.

Якийсь час у залі панувала мовчанка, яку тільки зрідка порушувало лицареве покашлювання. Оскільки над месіровим шоломом коливалися розкішні блакитні пір’їни, називатимемо його Блакитним Лицарем. Бо ж він цілком міг і не бути Івейном, Говеном, точнісінько як і Кліжесом, Персевалем, Ланселотом і Ескладосом Рудим. Інших Едгар просто не згадав.

Едгарів погляд знов зупинився на фотографії Нейла А. Армстронга та Едвіна Е. Олдріна на тлі місячного відсіку “Орел”.

— Звідки тут ці фотографії?

Блакитний Лицар кинув недокурок на паркет і з гуркотом наступив на нього. Раптом, немовби розбуджений цим гуркотом, заграв запорошений попелом старовинний годинник. Він попереджав, що завдано буде ще однієї рани. Грав він досить мелодійно й довго, а потім почав вибивати години і робив це досить промовисто, так, що погойдувалися й подзенькували підвіски на величезній люстрі під стелею й тріпотіли ніжні білі фіранки. Вибивши шістнадцять ударів, годинник угамувався.

Едгар не знав, чи варто перепитувати ще раз, бо Блакитний Лицар опустив забороло й застиг у звичайній позі музейних лицарів. Певне, звик так стояти. Едгар, повагавшись, вирішив піднятися нагору, але біля спіральних сходів з дерев’яними різьбленими поручнями його зупинив голос Блакитного Лицаря. Слова з-під заборола долинали невиразно, проте досить голосно.