Жадані пороги землі

І ми не здивувались, коли відчинилися двері й у тому ж червоному халаті увійшов сусід.

— Що далі? — спитав він.

— Далі? — я втомлено зняв мідний обруч. — Далі О’Генрі, Вівальді, Єсенін… Ми хочемо розбудити вашу душу. Жити так, як ви, — злочин. Людина мусить бачити зірки, захоплюватися веселкою і травою, а ви?… Ви навіть не глянути сьогодні на цей прекрасний сніг, що кружляє над вашим життям, — я театрально змахнув рукою.

Сусід подивився на мене із співчуттям. Юрко ніяк не міг розпалити відволожену “Приму”. Випромінювач гудів, розставивши, мов чаклун, тонкі, з круглими долонями руки.

— А ви мене спитали, хочу я бачити ваші зірки чи ні? — тихо сказав гість. — Я також був молодим, але це минуло. І зрозумійте, життя складається не з книжкових захоплень, а з конкретних, значущих подій. І той, хто не зуміє забити в нього, в це життя, міцні палі сім’ї, затишку, надійних зв’язків, якщо хочете чистих, покритих лаком підлог, — повернувся він до Юрка, — і таких ось халатів, у того все йде перекидом — це аксіома. Всі голубі мрійники летять шкереберть, якщо, звичайно, не встигають взятися за розум.

— О, як нечемно, — задерикувато урвав його Юрко, енергійний, мов молодий черв’як.

— Кинь, — сказав я.

— Можливо, я дещо перебільшив, — наш гість тугіше загорнув халат, — але навіщо ви втручаєтесь у чуже життя? Адже переробляти мене пізно, та й чи варто? З роками багато що може змінитися. Те, чим марив у юнацтві, стає смішним і приємним спогадом, — він говорив тепер складно і переконливо, — на перше місце виходить сім’я, робота, де тебе поважають…

— Ой, чи так це? — за інерцією бовкнув Юрко.

— …невеличкі скупі радощі, їх навчаєшся смакувати, — не зважив на нього наш лектор, — менше починаєш тіпатися. Поступово з’являється розуміння… А втім, вам ще рано про це, — він усміхнувся, — я й сам у молодості дивакував. А ця штука у вас непогано працює, — “міщанин” кивнув головою в бік випромінювача.

Юрко гордо випрямився.

— Але продовжувати не варто. Гаразд? Це нестерпно, а у жінки слабке серце, — він знову посміхнувся, і на щоці його набряк рваний шрам. — Недобре піддивлятися, — зауважив він. — А ви ще й про високі поняття розмірковуєте. На добраніч, хлопці!

І ми лишилися на самоті. Не ясно було, чи вдався експеримент, чи ні. Ми думали зовсім про інше.

— А знаєш, ну його до біса, цей випромінювач, — сказав у задумі Юрко і засунув викрутку всередину працюючого випромінювача, — всіх не переробиш.

Ядучий дим і електричні бризки були йому відповіддю…

Невдовзі приїхала моя дружина.

Потім у нас народилася дівчинка.

Наш район поступово обростав деревами. Робота, клопоти, все зростаюча втома і книжки, які переселилися з серця на книжкові полиці.

Якось я ледь не загинув під час аварії. На згадку лишився шрам.

А цієї осені одержав квартиру в новому районі.

За вікном густо падав мокрий сніг.

— Дякую, Юрію Івановичу, — сказала моя дружина, поліруючи сукнинкою паркетну підлогу, — сам ти ще рік збирався б.

Я збирався до крамниці. Натягнув нове картате пальто і раптом почув у під’їзді гуркіт. Відчинив двері. Двоє молодиків возилися з ящиком, який застряв на сходах. Сухим вогнем обпекло губи, і ноги винесли мене на майданчик.

— Так, — сказав я, глянувши на молодиків, — новий виток спіралі? Загоряємо?

— Та виходить, — розвів руками один із них.

І мені стало весело і легко, тільки нараз защеміло серце, яке раніше ніколи не боліло. Певно, роки давалися взнаки…

ЗА ПРІРВОЮ ЧАСУ

Увесь комплекс налічував шість однакових важких коробок. Та й сама гра називалася примітивно — “Ретроскоп”. Від цієї назви віяло фантастикою.

— Отже, виходить, ми зможемо зазирнути в минуле? — скептично спитала Олена.

— Не знаю, — відповів Вадим.

Це він розшукав гру на складі іграшок, що не пройшли в серію, і приніс її до гуртожитку. Зараз він гортав старовинну інструкцію, підключав до коробок різнокольорові електричні джгути і зненацька вигукнув:

— Все!

— Що — все? — ми відчули себе обуреними.

— Все, можна починати!

— Краще поїхали б на турбазу, — понуро протягнув Дементьєв, — що ви, справді, мов діти? Там хоч танці…

Всі в душі погодилися з ним. На Вадима жаль було дивитися. У нього пропадав суботній вечір. І щоб якось врятувати становище, я сказав:

— Ну, починати, так починати.

І Вадим зраділо кивнув:

— Малюємо фон. Він клацнув вимикачем. Світло згасло, і в темряві пролунав його голос:

— Хочете кам’яний вік? — спитав він.

— Нехай буде кам’яний, — відповів Ігор, — яка різниця!

Вже знайомі з правилами гри, ми швидко накидали фон: печера, багаття, ліс, річка, плем’я готується до полювання.

— Мусить бути вождь, — підказав невидимий у темряві Дементьєв.

Біля входу в печеру з’явився вождь.

— Яке програмове питання? — спитав Вадим.

— Зародження прекрасного в людині, — вирвалося в мене.

— Наприклад, графоманії, — додав інший.

Ясна річ, наді мною кепкували, я вже з рік вважався місцевим поетом. Довкола загиготіли.

— Усі згодні?

— Всі, всі!

— Головна дійова особа?

— Слабак, звичайно, — позіхнув Дементьєв, — якийсь палеолітичний виродок.

Біля стіни печери з’явився головний герой. Він цілком відповідав заявці Дементьєва.

— Нехай його кличуть Синій Потік, — мрійливо сказала Ярина.

— Нехай, — зголосився Вадим. — Поїхали!

— Гайда! — буркнув Дементьєв.

Ми почули, як щось тихо клацнуло. Спалахнуло і затріщало полум’я, заметались по стінах печери тіні, ожили обличчя.

По чорних, закіптявлених багаттям стінах печери металися і пританцьовували ламані, ще чорніші тіні. В тьмяному багряному світлі вогнища з’явилися раптом то мускулиста піднята вгору рука, то ряд нахилених спин, які ховалися в темряві. В задушливій печері мисливці виконували танець щасливого полювання. Ритмічно збиваючи п’ятами сланцевий пісок під ногами, вони то йшли від вогнища, трясучи палицями, зображаючи облаву, то, припадаючи на ліве коліно, зображали мисливців, що повернулися з багатою здобиччю. Плем’я готувалося до полювання.