Жадані пороги землі

Отож, кіберофобія охопила марсіян, і марсіяни поквапилися відмовитись од послуг Марсіянського Сфінкса, що, до речі, виконував свої обов’язки цілком добровільно. Недалекоглядні марсіяни позбавили Сфінкса звання Великого Верховного Координатора, припинили з ним будь-яке спілкування, знищили дороги, що вели до місця перебування Сфінкса, переселилися з Кідонії й дітям своїм хотіли заборонити навіть думати про колишнього Великого Верховного Координатора.

І, як виявилося, поквапились у цьому своєму рішенні. Не встигли заборонити дітям.

Марсіянському Сфінксові було начхати на таку поведінку марсіян, і він повідомив про це, бесідуючи якось зі своїм земним родичем. Він занурився в самоспоглядання, давши можливість марсіянам самим викручуватися з усіх бід. А біда не забарилася. Невдовзі після розриву їхніх стосунків хтозна з якої причини загинув на пні весь урожай марсіянської капусти. Запасів легковажним марсіянам ненадовго вистачило, і повмирали вони голодною смертю.

До Сфінкса вони по допомогу не звернулися, хоча той, безперечно, міг би їм допомогти. Та марсіяни були не лише легковажні, а й горді, а Марсіянський Сфінкс не бачив потреби втручатися непроханим, та й до того ж він геть поринув у самоспоглядання.

Отак і загинула марсіянська цивілізація, загинула в ті часи, коли на Землі повного розмаху набуло Велике переселення народів.

У Дракона було іще одне припущення щодо природи Марсіянського Сфінкса. Він вважав цілком імовірним, що Сфінкс є інструментом Інопланетного Розуму, який, експериментуючи, створив колись Сонячну Систему.

— Хоч би хто він був, а пальця йому в рот не клади, — закінчив Дракон свою розповідь.

Едгар погодився з цим висновком Дракона, хоча й не збирався класти пальця до рота Марсіянському Сфінксові.

— А в Місті Флюгерів я, напевне, наступного тижня побуваю, — пообіцяв Дракон. — Погомоню зі Сфінксом. Запитаю в нього про дещо. Може, він мені й відповість.

— Про що запитаєш, якщо це не секрет?

— Та, розумієш, кортить розпитати, що ж усе-таки було до Ілема? Як жилося-дихалось? Є в мене, розумієш, деякі міркування з цього приводу, хочу перевірити, чи правильно я міркую.

Дракон знітився, закректав, засопів радіатором.

— Ну-ну! — заохотив Едгар співбесідника.

— Міркую, як це було тоді, п’ятнадцять мільярдів років тому, до Великого вибуху? До початкової сингулярності, як тепер звичайно говорять. Правду кажучи, мені більше до снаги ортодоксальна точка зору, без будь-яких мудрацій. Знаєш, на зразок всякої там первинної, та ще квантової, та ще й просторово-часової, та ще й піни, всіляких отих міхурів, тобто пузиркових інфляційних структур… Язика можна собі зламати. Не схвалюю я таких ускладнень. Зуби від них ниють. Світ повинен бути простим за своєю суттю, складності в нього вносимо ми.

І гадаю я от що: був, певна річ, до Великого вибуху інший Всесвіт, тільки час у ньому біг нібито навпаки. Що далі від Вибуху, — то старше, що ближче — то, відповідно, молодше. Все існуюче в світі з’являлося з хаосу, на межі руйнування, потім досягало найдосконалішого вигляду, вищої точки розвитку, проходило шлях до юності, дитинства, поступово деградуючи, і щезало у власному дородку.

Гадаю, що Сфінкса створили задовго до Вибуху, поки тодішня цивілізація ще здатна була щось робити. А тоді цивілізація, природно, впала в дитинство й наказала довго жити, а Сфінкс зостався й живе, як наказано. Як тобі таке припущення?

Едгар подумав трохи й відповів щиро, як і слід було відповідати Драконові, дивлячись просто в його скляні очі.

— Сказати, що твої міркування дуже оригінальні, на жаль, не можу. Хоча сама гіпотеза, може, й не краща, але й аж ніяк не гірша від багатьох інших.

— Той, хто має власну думку, гідний більшої поваги, аніж той, хто не має ніякої, — відрубав Дракон і ляснув хвостом по своїй укритій лускою спині, наполохавши голубів, що повмощувалися на даху майстерні.

— А в мене ще ось яка ідея з’явилася: нашого друга, експериментуючи, закинув сюди Інопланетний Розум, коли створював Сонячну Систему. Як спостерігача і порадника. Я вже про це говорив. А згодом або забув про свій експеримент, або не став надавати йому значення, а може, в нього з’явилися нові клопоти…

— Або взагалі переселився з нашого континуума в інші Всесвіти, — підхопив Едгар.

— Може, й так, — погодився Дракон. — Усе може бути. Але є в мене ще одна гадка. Гадаю, що наш приятель марсіянин зв’язку з тим-таки Розумом досі не втрачав, а тому я з ним неодмінно порозмовляю. Знайду вільний час і порозмовляю. А розмова має бути цікава!

Дракон сичав від збудження і поводив своїми рожевими морськими плавниками, як кінь на виступі ВІА. Едгар, як відомо, вже мав досвід спілкування з Марсіянським Сфінксом, тому засумнівавсь, що Дракон досягне успіху, а втім, промовчав.

А Дракон і далі теоретизував, підтверджуючи правильність положення про позитивний вплив тривалих нічних роздумів на процес зародження як животворних, так і неживотворних ідей. Він якось непомітно перейшов від міркувань про Марсіянського Сфінкса до питання про генезис його, Драконового, племені й розповів Едгарові старовинний переказ про те, як у допотопні часи навідала Землю чергова партія інопланетян. Інопланетяни привезли з собою драконів для вивчення питання про можливість успішного існування вищезгаданих драконів за умов планет земного типу. І вийшло так, що інопланетяни або загинули, або повернулися на свою батьківщину, а дракони зосталися.

З Драконової розповіді випливав трохи несподіваний для Едгара висновок: непізнані літальні об’єкти шукають на Землі саме драконів, а тому й не йдуть на контакт із землянами, які їх абсолютно не цікавлять. Дракон побідкався з приводу того, що ніяк не може зустрітись із земляками, а Едгар, своєю чергою, пообіцяв посприяти, скільки він міг, в організації зустрічі.

На цьому вони й розпрощалися, цілком задоволені один одним. На прохідній Едгар подякував вахтерові Василю Федотовичу за надану йому можливість побесідувати з Драконом і попрощався, та Василь Федотович відповів досить невиразно, а саме — щось нерозбірливо промугикав — і ще нижче схилився над книжкою. Він читав “Гулянку на узбіччі”.

Жовтий автобус під’їхав іще завидна, розродився, а у зворотний рейс узяв з собою самого Едгара, бо більше на зупинці бажаючих не було. Втім, у салоні виявився ще один пасажир. Пасажир був одягнений у фіалкового кольору вбрання, що нагадувало спортивний костюм з дуже широкими шароварами, на ногах у нього були високі, схожі на лижні, черевики, на шиї — такий же фіалковий пухнастий шарф, а на голові— така ж фіалкова, схожа на спортивну, шапочка. Пасажир був худорлявий, не мав ні вус, ні бороди, й з усього його вигляду видно було, що він зморений. Сидів він проти напрямку, в якому рухавсь автобус. Пасажир спав.

Едгар сів за два крісла від змореного фіалкового пасажира і став дивитись у вікно. За ним пропливав індустріальний пейзаж південно-західного міського промвузла: бетоновані огорожі, прохідні, димарі, підйомні крани, що підносилися понад огорожами, сірі корпуси заводів.

— Де ми?

Едгар відволік свою увагу від споглядання пейзажу і виявив, що Фіалковий не спить, а дивиться на нього стривоженими зеленими очима. Голос у Фіалкового був досить-таки пронизливий, що легко перекривав форкання мотору.