Жадані пороги землі

— Та ви, голубе, так само в себе дивитесь, — зауважив Блакитний Лицар.

— Авжеж, що в себе. Хіба я кращий од інших? І заради чого я вдивлятимусь чогось в інших? Годі, ми вже це куштували. Тепер скуштуємо холодненького. З сиропом. Душа саме лишень холодненьке сприймає, бо рідне воно їй.

Двійник замовк і взявся до морозива. Хоч він і Двійник, та на вигляд був усе ж старший від Едгара: зморшки під очима густіше помережили, між брів пролягла глибока зморшка, і на щоках, де змалку були ямки, так само пролягли зморшки.

— Даремно ви так, голубчику, — заморожено сказав Блакитний Лицар. — Даремно відмежовуєтесь. І, зрештою, за все слід платити. За розуміння — подвійно. І не скупитися на ціні — вона ніколи не буде зависока.

— А-а! — відмахнувся Двійник.

— Даремно, даремно, — казав Блакитний Лицар що далі, то тихіше й тихіше. — Квапливі висновки, голубе, не завжди бувають правильні… — Він замовк і застиг як статуя. Виявилася звичка до нерухомого способу життя в кутку кімнати, та й заледенів він увесь від поглинутого морозива.

Едгар поглядом шукав офіціантку, щоб розплатитися, а Двійник, суплячи брови, знехотя копирсався ложечкою в морозиві.

— Інша річ, чи цікавий ти комусь з усіма своїми переживаннями й роздумами, — пробурчав він. — Чорта лисого ти цікавий. Це я вам напевне кажу. Ділюся, так би мовити, здобутками тривалих роздумів. — Тепер Двійник звертався безпосередньо до Едгара, не помічаючи, до речі, своєї майже абсолютної з ним схожості. Нікому ти не цікавий, і собі не цікавий, а все це длубання в собі від надмірної зарозумілості. Завжди вважав себе розумнішим від інших, значнішим від інших, таким собі центром Всесвіту, а насправді виявився найпересічніший з усіх пересічних, тільки боїшся зізнатися в цьому собі самому. Бо коли признаєшся, то й у зашморг можна одразу ж. Отож і займаєшся самозаспокоєнням і самовиправданням і намарно силкуєшся довести щось комусь, а головне — собі довести, хоча в глибині душі чудово розумієш, що нікому та нічого не доведеш… Бо неможливо довести того, чого не існує. І злість через це…

— Пробачте, — сказав Едгар, розрахувався з офіціанткою і підвівся.

— Пробачаю, — понуро озвався Двійник. — Від себе однаково не втечеш. І наплюй ти на свої Потрібні Речі. Вже хто-хто, а ти ж бо знаєш, що тобі вони аж ніяк не потрібні. А тим паче — іншим. Все це самоошуканство. Наплюй і дивися собі вечорами телевізор.

Двійник провадив далі, сидячи за столиком навпроти замерзлої подоби Блакитного Лицаря, а Едгар, не обертаючись, залишив залу й зійшов до гардероба.

Коли він одягав перед дзеркалом куртку, в нього раптом промайнула думка про те, щоб щезнути в задзеркальному просторі, та він облишив цю думку — настрій був не той. Двійник дещо зіпсував йому настрій. Тому Едгар вирішив усе ж добутися до Дракона. Дракон принаймні не гарикав і рідко коли пускався в хащі самоаналізу. Хоча проблем у нього теж вистачало..

Едгар зупинився біля Дракона і ляснув долонею по тугій шині.

— Здоров!

— Добридень, — ту ж мить озвався Дракон. — Нарешті. Прочитав мої… е-е… мемуари?

— Не до кінця, — чесно признався Едгар і сів на широку приступку кабіни.

— Ну і як?

З Драконом можна було говорити відверто. Дракон не ображався, не розводився про вражене самолюбство, не був марнославний (до певної міри) і вмів цінувати щирість. Це вигідно відрізняло його від деяких діячів із гіпертрофованим самолюбством.

— Взагалі, не дуже, — мовив Едгар. — Слабеньке. Мова така собі, так, щось таке невиразне. Хоча загалом мені сподобалося. Але головне — не зрозуміла мета. Задля чого написано?

Дракон мовчав. Це не означало, що він образився. Це означало, що він зважує Едгарові слова. В радіаторі в нього щось булькало.

— Сумління не дає спокою, — зітхнувши мовив Дракон. — Неможливість висловити. Неадекватність…

Дракон полюбляв удаватися до такої побудови своїх висловлювань, інколи навіть похизуватися різними багатозначними солідними словами. Про континуум він так само полюбляв порозмовляти і взагалі говорив чимало, і це, напевне, можна було пояснити браком спілкування.

— Ніяк не можу усунути суперечності між тим, що відчуваєш, що хочеш висловити, — провадив далі Дракон, — і тим, який вигляд матиме це згодом на папері. Скажімо, так: — багатство внутрішнього світу і убогість зовнішнього зображення. Муки слова. Муки під час спроби відбити почуття в символах. Знаю, що в цьому я аж ніяк не оригінальний, та факти — річ уперта. Доводиться визнати це. До ідеалу так само далеко, як до власної потилиці.

(Дракон був прибічником теорії замкненого Всесвіту, в якому найдалі від спостерігача, певна річ, знаходиться власна потилиця).

— Та не це найстрашніше, — Едгар зітхнув. — Не це найстрашніше… До адекватності можна наблизитися, вдосконалюючи майстерність, повсякчас управляючись. Це поправне. Гірше інше. Набагато, набагато гірше. Коли хочеш щось сказати, а сказати ж бо нема чого. Висловити нема чого. А найстрашніше, коли гадаєш, що є що сказати, а сказати немає чого. Отут уже нема ніякої ради, друже Драконе. Можна писати по десять годин на добу, можна перевершити всіх у красномовстві, та коли немає чого сказати іншим…

Вони помовчали. В Едгара знов трохи зіпсувався настрій, і він курив, дивлячися собі під ноги, на сірий асфальт, а Дракон делікатно дожидався, коли Едгар заговорить.

Незціленних скорбот нема, і тому не сумуй, поете. Стулити вмій рота і знай одно: що глибша скорбота, то ближче дно.

— Гаразд. — Едгар махнув рукою і, опам’ятавшись, квапливо загасив цигарку. — Це Двійник робить усе, щоб зіпсувати мені суботу. Давай поговоримо про інше.

І вони поговорили про інше. Дракон розповідав про свої творчі плани, нарікав на брак часу й замовив Едгарові ряд монографій з історії Ренесансу, “Пісню про Нібелунгів” та “Іспанську поезію в російських перекладах”, а Едгар розповів Драконові про своє перебування в Місті Флюгерів та невдалу спробу спілкування з Марсіянським Сфінксом.

Дракона, здавалося, зацікавило Едгарове повідомлення, і він розповів про деякі факти з життя Марсіянського Сфінкса.

Ось що повідав Дракон. В стародавні часи знався він зі Сфінксом Єгипетським, а той, до речі, доводився якоюсь-там ріднею Марсіянському Сфінксові. А Марсіянський Сфінкс у ті роки вже мешкав на Марсі, в районі Кідонії, і посідав високий пост Великого Верховного Координатора марсіянського суспільства. Марсіяни жили собі, горя не знаючи, і завдяки мудрим Сфінксовим порадам життя їхнє обминали усілякі лиха й турботи. Щодо їжі вони були невибагливі, цілком задовольняючись своїм єдиним продуктом харчування, схожим на звичайну капусту, тому жили вони, не знаючи лиха, займаючися переважно літературою, живописом, музикою та спорудженням красивих каналів, які були для них чимсь схожим на наше різьблення по дереву. Марсіянський Сфінкс, він таки й Великий Верховний Координатор, вчасно вказував легковажним марсіянам на оптимальні варіанти розв’язання тих чи інших виробничих питань, і все було якнайкраще в тому якнайкращому зі світів.

Та одного аж ніяк не чудового ранку марсіяни стали жертвами кіберофобії, що сьогодні відома вже й землянам. Суть її в тому, що машина неодмінно помічає всі помилки людей і повідомляє їм про це з безжальною “нелюдською” щирістю й категоричністю. Така поведінка машини, зі свого боку, викликає в персоналу, що її обслуговує, комплекс неповноцінності.

На суть справи вплинув той факт, що Марсіянський Сфінкс не був машиною в прямому значенні цього слова. Дракон не був цілком певний того, але з деяких висловлювань Сфінкса Єгипетського про свого родича у нього склалося враження, що Марсіянський Сфінкс є породженням доілемового Всесвіту, не машиною й не живим організмом, до того ж не синтезом першого й другого. Якщо вдатися до певної класифікації і до першого розділу занести живі організми, до другого — кібернетичні системи, до третього — кіборгів, сигомів та іншу братію, то Марсіянський Сфінкс, з огляду на особливість своєї природи, потрапляє до четвертого розділу.