Знахар

Літом у пущі прегарно. У повітрі розливається міцний запах живиці, повітря тепле, мов у печі, комашок різних стільки, що аж у вухах дзвенить. Погойдуються верхів’я струнких сосон, вітер шумить у кронах прастарих дубів, мох пухнастий, мов килим, ягід та грибів і не злічити, словом, жити й жити! А коли осінь настане, тиша в лісі така, як у костелі під час урочистої служби. Дерева стоять задумані й навіть не відчувають, як листя, мов золоті й червоні пелюстки з них облітає. А взимку все вкриває сніг, високо, глибоко, наростає пухнастими подушками на гіллі, і варто людині перевести подих, на повні груди вдихнути свіже морозяне повітря, як її огорне радість.

Але після зими настає весна. З відталої землі лісової, з-над озер та боліт здіймаються вологі випари, і саме тоді гіршає тим, кого мучать сухоти. Так сталося і з паном лісником Окшею. Зиму він переніс добре, та коли в березні почав танути сніг, він підупав на здоров’ї. І як заслабнув, то вже четвертий тиждень у ліжку лежав, і у спальні приймав звіти від підлеглих єгерів. Схуд так, що ледве впізнати можна було, а при нападах кашлю ним так трусило, що він протягом чверть години й слова не міг вимовити й насилу дихав. І лише піт великими краплинами виступав йому на чолі.

У суботу сталося так, що лісникова дружина вже єгерів більше до нього не пустила. Вийшла до них на кухню, бліда й змарніла, і тихо проказала:

– Чоловікові так погано, що… не можна його турбувати.

І розридалася.

– А якби так лікаря до нього привезти, пануню, – озвався один. – Усе-таки помирати легше буде.

– Чоловік не хоче лікаря, – похитала вона головою. – Я й сама його благала, але він не погоджується.

– Я би-м поїхав по доктора, – пропонував інший. – А панові лісникові можна сказати, що доктор проїздом, цебто по дорозі заїхав.

Вирішили так і зробити, і пані Окша втерла сльози й повернулася до спальні. Після багатьох безсонних ночей вона й сама ледве на ногах трималася. Та наблизившись до ліжка недужого, спробувала посміхнутися й вдати веселощі. Вона боялася, аби Янек не здогадався про її справжні, страшні й болісні думки, котрі шарпали її бідну душу. Коли він засинав, пані Беата падала навколішки й гаряче молилася.

– Боже, пробач мені, не карай, не метися мені! Не забирай його в мене! Я згрішила, накоїла багато лиха, але пробач! Пробач! Я не могла вчинити інакше!

І сльози текли по її блідому, аж прозорому обличчі, а вуста тремтіли, шепочучи незрозумілі слова.

Але Янек швидко прокидався. Наставав новий напад кашлю, і на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було швидко давати лід і ліки.

Несподівано ввечері йому покращало. Гарячка впала. Він попрохав піднести його вище й сів. Без жодних протестів випив склянку вершків і сказав:

– Мені здається, що я житиму!

– Звичайно, звичайно, Янеку! Криза минула, це ж очевидно. Ти почуваєшся сильнішим. Побачиш, за місяць ти зовсім видужаєш.

– От і я так думаю. Маріоля ще не спить?

Він ніколи не називав її цим ім’ям. Не любив його й від початку називав дівчинку просто Марисею, а згодом до цього звикла й Беата.

– Ні, ще не спить. Робить уроки.

– Отже, ти знаходиш час займатися з нею?

Він замовк, а тоді сказав:

– Боже, скільки кривди я завдав тобі та їй.

– Янеку! Як ти можеш говорити такі жахливі речі! – перелякалася вона.

– Це правда.

– Ти сам у це не віриш. Ти подарував нам стільки щастя, стільки найпрекраснішого щастя!

Він заплющив очі й прошепотів:

– Я кохаю тебе, Беато, із кожним днем усе дужче. І це кохання не дасть мені померти.

– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе моє життя буде гіршим, ніж смерть. Але не треба про це. Усе вже минулося, слава Богу. Знаєш, що? Я покличу Марисю. Вона так давно тебе не бачила; Дозволь мені!

– Краще цього не робити. Тут повітря просякнуте мікробами. Мені страшно, що й ти ним дихаєш. А для її дитячих легень це отрута.

– Тоді нехай вона стане на порозі. Скажи їй бодай кілька слів. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.

– Гаразд, – погодився хворий.

Беата прочинила двері й погукала:

– Марисю! Татко дозволив тобі прийти!

– Татусю! – пролунав углибині дому радісний щебет, а тоді тупотіння швидких ніжок.

Дівчинка вбігла й вражено зупинилася. Вона вже два тижні не бачила недужого, і зміни, що відбулися з ним, вочевидь її перелякали.

– Таткові нині покращало, – швидко проказала Беата, – але він дозволяє тобі лише стояти біля дверей. Невдовзі він устане, і ви знову разом ходитимете до лісу.

– Як там твої справи, дитинко? – запитав Окша.

– Спасибі, татусю. А ви знаєте, що вода підмила ту криву березу, що біля Сивого ручаю?

– Підмила?

– Так. Микола сказав, що вона от-от упаде. І ще казав, що його син, Гришко, бачив учора чотирьох лосів біля Гумінського броду. Вони йшли один за одним.

– Це, певне, ті з Червоного лісу.

– Ага, Микола теж так думає.

– А ти ще не забула геть чисто ботаніку й фізику? – запитав він, усміхаючись.

– Аж ніяк, таточку! – палко запевнила дитина, і на підтвердження власних слів почала перелічувати все, чого навчилася. Після недовгої розмови Окша попрощався з дівчинкою, посилаючи їй у повітрі цілунок.

Рука була худа й неприродно біла.

Коли Марися вийшла, Янек мовив:

– Як же ця дівчина росте. їй лише дванадцять, а вона вже така, як ти. Наступного року доведеться її таки віддати до школи. Сподіваюся, княгиня нарешті отримає дозвіл на вирубку, і наше становище покращиться.

– На все Божа воля. Аби лише ти швидше видужав.

– Так, так, – палко погодився він, – я мушу видужати й зайнятися справами. Якщо вирубки не буде, я вирішив пошукати іншої посади. Важко покидати Одринецьку пущу, але Марися підростає. Це важливіше.

Він замислився, а тоді запитав:

– Нині ти знову багато витратила на ліки?

– Не переймайся цим.

– Знаєш, я думав, що якби я помер, тобі небагато б залишилося після витрат на похорон. І це мене мучило найбільше… Якщо продати меблі, вистачило б на який-небудь рік. Особливо ці старі рушники. Здається, вони дуже цінні.

– Янеку! Про що це ти! – докірливо вигукнула пані Беата.

– Нічого, я лише кажу, про що думав. Я думав також про те, що ти маєш право вимагати якусь пенсію для Марисі. Не думаю, що Вільчур знайшовся. Інакше про це писали б у газетах. Але там хтось мусить управляти його майном, а Марися має на це майно право.