Знахар

– Ну ж бо, Зоню! Ти що, вчаділа? Ворушися!

Зоня, висока, із широкими стегнами жінка підхопилася, прибрала порожні миски й побігла до печі. Узяла в кутку кочергу на довгому держалні, швидко сунула її у розжарений отвір і витягла казана. її рум’яні, пуцуловаті щоки розчервонілися від вогню, а повертаючись із повного мискою, мусила тримати її в простягнених руках, бо мала дуже великі й повні груди.

Після борщу прийшла черга на м’ясо, варену свинину, покраяну на шматки, великі як кулак, жирну, із прорістю.

– Ольго! – нетерпляче проскрипіла матінка Агата, звертаючись до іншої жінки. – Відкрай-но братові хліба! Не бачиш?

Ольга, худенька й метка, узяла буханець, піднесла його, притулила до грудей і відтяла довгий, тонкий і рівний окраєць.

– І мені хліба, мамо, – попрохала дівчинка, що її всі кликали Наталкою.

– І подорожньому не забудь, – буркнув Прокіп.

Ольга зиркнула на гостя й поклала перед ним таку саму

акуратну скибку.

– Спасибі, – озвався той, а вона засміялася й кивнула головою.

– Немає за що.

– А ти здалеку? .

– Здалеку, з Каліша.

– То ти й у Вільні був?

– Та був!..

– І Остру Браму бачив?.

– Бачив. Там ікона Богородиці, чудотворний образ.

Прокіп спідлоба глянув на сина й знову похнюпився.

– Це кожен знає, що так і є, – буркнув він.

– А ти сам чудеса бачив? – запитав Василь.

– Бачити не бачив, але люди розповідали. Про різні чудеса.

– А приміром, які, будь ласкавий, розкажи.

– Та я таких речей не втну, – подумавши, відказав гість, – але що сам чув, як зумію, розповім.

– Розкажи, розкажи, – мала Наталка підсунулася ближче.

Він знехотя почав оповідати про матір, що мертвих близнят народила, про торговця, якому злодії товар покрали, про блюзніра, котрому язик відсох, солдата, якому на війні обидві руки відірвало, і всім їм Матір Божа Остробрамська допомогла.

Усі саме скінчили обідати, і жінки заходилися прибирати, але поставали нерухомо, заслухавшись оповідача. А він, видко, від природи не належав до балакучих, то й говорив тихо й небагато.

– Багато й про інші чудеса чував. Усього й не пригадую, – закінчив він.

– Але ж то католицький образ? – запитала Зоня.

– Католицький.

– Мені цікаво, – озвався знову Василь, – чи Вона й людям іншої віри допомагає, православним, приміром?

– Цього я не знаю, – знизав плечима гість, – але думаю, що аби людина добра була, то Вона кожному допоможе.

– Звісно, аби християнин, – сердито виправила його матінка Агата. – Ти ж не скажеш, що Вона б жидові допомагала!

– Жидові? – басом озвався рудий наймит, що досі мовчав. – На жида то вона ще б і холеру наслала. Отак.

Він голосно засміявся й ляснув долонями по колінах.

Старий Прокіп підвівся й перехрестився. Це був сигнал для решти. Жінки взялися мити посуд. Чоловіки, крім Василя, що залишився біля столу, вийшли перед хатою. Мельник викурив люлечку, а тоді приніс кожуха, розіслав його під кленом на траві й ліг подрімати після ситого обіду.

– А я тут за наймита, – озвався рудий парубок, звертаючись до прибулого, що сидів поруч. – Уже шостий рік служу. Добрий млин. А ти за фахом хто будеш?

– Я без фаху. На різній роботі знаюся…

– Якби ти на ніч залишився, а вранці мав охоту, то коли на слюсарській роботі розумієшся, полагодь мені револьвера. Затнувся, і курок не піднімається. Якийсь дідько в нього вселився.

– Я просився на нічліг. Мені дозволили, то я й переночую. А вранці радо подивлюся. Я слюсарну справу трохи знаю.

– А я тобі подякую.

– Та не треба. Однаково за гостинність хочу відплатити. Добрі вони люди.

Наймит притакнув. Люди щирі, нічого не скажеш. Старий вимогливий і суворий, проте справедливий. Останньої копійки в людини не візьме, останнього поту не вичавить. Хоча подейкували, начебто він рідного брата з торбами пустив, і той йому дітей прокляв. Але невідомо, як воно було, бо ж давно. Більш, як сорок років тому. А щодо прокляття,

то може, так воно й було, бо з дітьми Прокопові не пощастило. Найстарший син утопився, середульший на війні загинув. Залишилася тільки вдова, ота Зоня, а що вона з бідної родини, то так і зосталася у свекрів після чоловікової смерті. Здорова баба й молода ще. Не над однією дівкою гору візьме! Стара Агата її не любить. Чіпляється. Різні були причини, але тепер… Вони вже навіть з Ольгою-вдовою помирилися. Але стара таки причепа. А Ольга теж добра жінка. Нікому зла не бажає…

– Учора ніс я сіно до хліва, а вона корову доїла. Та й каже: «Слухай, Віталісе, тобі давно час оженитися». А мене сміх забирає. Куди мені женитися! То я й кажу: «Хіба що з тобою, Ольго». А вона, я ж знаю, учителя, що в Бернатах, давно собі вподобала. І знай шкіриться й відказує: «Тобі, Віталісе, я не потрібна. Тобі б із Зонею, вона краща, ніж я».

Наймит засміявся, сплюнув і додав:

– Отакі в неї жарти. Ет, бабські справи.

Тим часом і жінки вийшли на вулицю. Ольга із Зонею причепурилися: виявилося, що до Бернатів ідуть на вечірку. Мала Наталка крутнулася й підійшла до гостя.

– А ти Ванька нашого бачив?

– Ні, а хто це Ванько?

– Це кінь. Він гладкий мов кнур. А тебе як звуть?

– Антоній.

– А я Наталка, а на прізвище Шуминська. Мій батько майстром на фабриці в Людвикові був. Знаєш фабрику в Людвикові?

– Ні, не знаю.

– Там так гарно. Здоровенний палац. А панич на мотоциклі їздить. І печі здоровенні всередині, одна біля одної. Бо в них цеглу випалюють. А інші для фаянсу й порцеляни. Дуже цікаво. А стави наші бачив?

– Ні, не бачив.

– Ну, то ходи, покажу тобі, де купатися можна. Це отамечки, біля лісу. Бо тут, у долішньому, небезпечно. Там глибокі ями й вир. Дідуньо Прокіп нікому не дозволяє відтоді, як мій дядько Альбін на кризі провалився й потонув. Ходи, підемо.

Наталка щебетала тоненьким голоском, засипаючи його оповідками. Антоній із дівчинкою йшли берегом по вузькій витоптаній стежці. Обійшовши стави, дісталися лісу.

Дівчинка відразу натрапила на гриби.

– Ой Боже, – вигукувала вона, – скільки тут рижиків. Від п’ятниці виросли, бо в п’ятницю ми з тіткою Зонею всі визбирали. Як хочеш, то назбираємо!.. Воно, щоправда, нині неділя, але як робиш щось для розваги, то це ж не гріх. Бабуня сама казала…

Збирання рижиків у вересі, яким густо поріс підлісок, збавило їм усе пообіддя. Трохи перепочили, а тоді смерком повернулися додому. Саме вчасно, бо вже кликали їх вечеряти. Мати й тітка досі не повернулися з танців, і Наталці довелося допомагати бабі Агаті. Принесли повнісінький фартух рижиків. Щоб ті не зіпсувалися, треба було їх перебрати й залити водою.