Знахар

Коли вже всі повечеряли й прибрали, Прокіп, а тоді й стара подалися спати до кімнат по той бік сіней. Наймит Віталіс узяв на руки їхнього сина, калічного Василя, і теж заніс до кімнати. Сам повернувся, витягнув із-за печі два сінники і, розіклавши їх на лавах під стінами, мовив:

– Лягай, переночуєш сяк-так. Мух уже, слава Богу, небагато.

Позачиняв двері, загасив лампу й ліг. Гість зробив те саме. У великій світлиці запанувала тиша. Спершу ще дзижчали мухи, та невдовзі й вони поснули, і тоді з-за стіни було чутно хіба що спокійний, розмірений шум води в млині. Тут було тепло й добре. І легко приходив сон.

Надворі ще не розвиднілося, коли обоє прокинулися від скрипіння коліс, тупоту кінських копит і вигуків. То люди привезли збіжжя до млина. У сінях кашляв Прокіп. Віталіс схопився, за ним і гість. Сінники поклали за піччю.

Увійшов Прокіп Мельник і буркнув:

– Слава Ісусу Христу…

– Слава навіки, – відказали ті.

– Чого стоїте? Ворушися, чортяко, – звернувся Прокіп до Віталіса. – Заставку відкривай!

І, глянувши похмуро на гостя, додав:

– А ти чого? Ставай до роботи! Не чуєш? Люди зерно привезли!..

– То ти мене візьмеш? – зраділо спитав той.

– Та нехай уже. Візьму.

Розділ VI

Ото відтоді й залишився Антоній Косиба в млині Проко- па Мельника. І хоча він ніколи не сміявся, та й посміхався дуже рідко, йому тут було так добре, як ніде досі. Роботи не боявся, рук і спини не шкодував, пустопорожніх балачок не любив, тож Прокіп не міг йому нічим дорікнути. Він навіть задоволений був новим наймитом. А що нічим цього не виказував, то лише тому, що не мав такої звички.

Антоній Косиба виконував будь-яку роботу, що йому загадували. Чи то коло заставок, і при зсипі, і коло ваги, і біля жорен. Коли щось псувалося – лагодив, а що він, видко, був від природи тямущим, то користь з нього була неабияка. Часом, луснула скоба чи млинове коло зійшло з осі, то він відразу знав, що треба робити, усе вмів, тож обходилося без коваля чи стельмаха.

– А ти кмітливий, Антонію, – казав йому Віталіс. – Видко, що побував у світах.

Або іншого разу:

– Не такий ти ще й старий. Як гарно служитимеш Прокопові, то ще, може, і жінку собі вистараєш, з Ольгою-удовою оженишся…

– Балакаєш, сам не знаєш, що, – знизав плечима Антоній Косиба, – і вони про це не думають, а я й поготів. Нащо мені це здалося?

Гуло млинове колесо, шумів сильний струмінь води, скреготіли жорна. Білий борошняний пил здіймався в повітрі, сповнюючи його хлібним смаком. Від світанку до ночі роботи не бракувало. Звісно, часу не ставало. Зате в неділю можна було відпочити. Проте й тоді Антоній не намагався зблизитися ані з веселою Зонею, ані з Наталчиною матір’ю, Ольгою, хоча обидві жінки любили його й ставилися сердечно. Найчастіше, відпочиваючи, він проводив час із Наталкою.

Один день скидався на інший, і самому Антонієві здавалося, що так воно й триватиме, аж тут стався випадок, який не лише все змінив, а й став для всієї родини Прокопа Мельника великою подією.

Було це так: у суботу, якраз перед зупинкою колеса, тріснула дубова маточина. Треба було чимшвидше скріпити її залізним обручем. Прокіп бігцем приніс інструменти, і Антоній чи не три години увихався, доки полагодив. А що старий цінував свої інструменти понад усе й тримав у себе біля ліжка, то наказав негайно скриньку занести на місце. Антоній завдав собі її на плече й пішов. Досі він ніколи не зазирав до кімнат, бо цікавим не був, та й потреби не мав.

Тут було дуже чисто. Білі накрохмалені фіранки на вікнах, горщики з геранню на підвіконнях. На високих ліжках аж до самої стелі здіймалися піраміди пухких подушок, підлога пофарбована червоною фарбою.

Антоній відступив, щоб старанніше витерти ноги, і зайшов. В іншій кімнаті побачив Василька. Хлопець лежав у ліжку й плакав. Побачивши Антонія, трохи заспокоївся, але раптом закричав:

– Чуєш, Антонію, я більше не витримаю. Краще померти, аніж так жити. Я собі щось заподію. Таке мені, видко, судилося.

– Не кажи абичого, – спокійно відказав Антоній. – Різні нещастя людям трапляються, а вони живуть собі…

– Живуть? Нащо? Чого ж мені колодою гнити?

– Та чого ж гнити…

– А на що я потрібен? Ні собі, ні людям. Так уже й буде. Лежу тут і думаю без кінця. І надумав, що немає іншої ради.

– Ти ці дурниці забудь, – буркнув Антоній, тамуючи своє зворушення. – Ти ще молодий.

– То й що, коли молодий! Яка ж це молодість, коли я власними ногами ступити не годен. Якби ж то старий був, то нехай… А це кара Божа, за батьків гріх! А мені страждати за це? За що ж? Хіба ж це я дядькові його частку забрав?.. Не я! Не я! Батько! За що ж мені таке каліцтво?

Антоній похнюпився. Він не міг дивитися на цього гожого хлопця, майже дитину, що так побивався над собою.

– А ти думай про щось інше, – невпевнено бовкнув він.

– Про що ж мені думати, про що? Щоразу, як дивлюся на свої ноги, то думаю, що краще мені було не родитися! Ось, глянь!

Шарпонув ковдру й відкрив ноги.

Худі, неприродно тонкі кінцівки були на гомілках вкриті рожевими смугами шрамів, які ще не встигли побіліти, і загрубіннями.

Василь щось там говорив, та Антоній Косиба цього не чув, не розрізняв слів. Він дивився, мов зачарований. Відчував, що з ним відбувається щось дивне. Дивився так, неначе колись уже бачив таку картину, неначе так і мало бути. Якась неймовірна сила примусила його схилитися над лежачим. Простягнув руки й почав обмацувати коліна й гомілки. Його грубі шорсткі пальці навдивовижу точно крізь ослаблі м’язи знаходили місця, де кістки зрослися погано.

Він важко дихав, наче це коштувало йому величезних зусиль. Боровся з думками. Так, звичайно, він усе дуже добре розумів. Кістки зрослися неправильно. Так не повинно бути. Ось і тут! Звісно!

Він випростався й утер рукавом піт із чола. Очі йому сяяли, а сам Антоній зблід так, що Василько запитав:

– Що з тобою?

– Чекай-но, Василю! – озвався хрипким голосом Антоній. – Як давно ти впав і ноги поламав?

– П’ятий місяць уже… Але…

– П’ятий? Але тобі ноги поскладали?

– Поскладали. Доктор з містечка, з Радолишок.

– І що?

– І казав, що я одужаю. Дощечки мені до ніг прив’язав. Я два місяці лежав, а коли познімали…

– То що?

– То сказав, що мені вже нічого не допоможе. Такий перелом, що немає ради.

– Немає?

– Ага! Батько хотів було мене до Вільна везти, до лікарні. Але доктор сказав, що немає потреби, бо мені вже святий Боже не поможе.

Антоній засміявся.

– Неправда.

– Як це неправда? – тремтячим голосом запитав Василь.