Знахар

Прибулий посміхнувся:

– Коваль і не-коваль. Я до будь-якої роботи здатний.

– А як же це так?

– Бо я вже зо дванадцять літ світом ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий зиркнув на нього з-під кущуватих брів.

– То й у млині працював?

– Ні, не доводилося. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Ночував я в Побереззі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І там почув, що їхній син має до роботи в тебе стати. Але він в Ошмяні роботу знайшов у кооперативі й повертатися не хоче.

Прокіп спохмурнів.

– То тебе Романюки прислали?

– Де там. Але я почув про таку можливість, то й подумав, що скористаюся. Зайти й запитатися не гріх. Як захочеш, то візьмеш мене, а не захочеш – то й ні.

Прокіп знизав плечима.

– Як же я тебе можу взяти, додому чужу людину впустити?

– Я й не напрошуюся.

– То й добре робиш. Я тебе не знаю, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добра людина, не маєш поганих намірів, а може й лиха. Я й імені твого не знаю, ані звідки ти родом.

– Звуть мене Антоній Косиба, а народився я в Каліші.

– Та хто його знає, де той Каліш.

– Певне, що далеко.

– Світ великий, – зітхнув Прокіп, – а люди на нім різні.

Запанувала мовчанка, та невдовзі Прокіп запитав:

– А чого ти так ото ходиш, ніде собі місця не нагрієш? Дому не маєш?

– Не маю.

– І жінки своєї не маєш?

– Ні.

– А чому?

– Не знаю… Від жінок нічого доброго не буває.

– Що правда, то правда, – погодився Прокіп, – через них самі клопоти й гріх. Але оженитися все-таки треба. Так закон Божий приказує.

І подумав старий Прокіп, що цей закон для нього виявився жорстоким. Що з того, що народила йому жінка трьох синів і доньку, та не на втіху, а на горе.

Його роздуми урвав прибулець:

– Певне, що ти мене не знаєш. Але ж я в людей працював, на те свідчення маю. Можеш почитати.

– Не читатиму я. Читання й писання до добра не доводять.

– Документи мої в порядку. Якби я злодій був, то не роботи б шукав, а де що вкрасти. Якби був злодієм, то мене вже давно у в’язниці зачинили б. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть прихилитися ніде, бо рідних не маю.

– А чого не маєш?

– А ти маєш? – запитав незнайомець.

Мельника це здивувало.

– Аякже! У мене ж сім’я.

– Але, якби не доведи Боже, всі померли, то чи знайшов би ти когось близького?.. Знайшов приязних, щирих людей, які б допомогли тобі в біді?..

Незнайомець говорив із гіркотою в голосі й дивився просто в очі Прокопові.

– Ніхто не має близьких, – сказав він, і Мельник нічого на те не відповів.

Уперше в житті він почув таку думку, і вона видалася йому слушною. Тому Прокіп уже приязніше глянув на прибульця.

– Що там люди про мене кажуть чи думають, – мовив він, – мене не обходить. Певне, тобі вже однаково байок наоповідали. Але я сам знаю, як мені жити. Кривди чи нещастя нікому не бажаю. Прийде хтось до мене, то голодним не піде. Богом присягаюся! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує, і ти наїсися. Так само й на вулиці не ночуватимеш. Знайдеться для тебе куток. Але роботи в мене для тебе немає. Я тобі так скажу: ти мені здаєшся недурним, може й чесним. Але я потребую робітника здорового, дужого й молодого. А ти вже свої літа маєш.

На те незнайомець мовчки підвівся. За кілька кроків від хати лежав у траві млиновий камінь, що навпіл розколовся. Чоловік нахилився над ним, підважив обіруч: його половину, розставив ноги, вперся й підняв. Потримав його так трохи, мовчки дивлячись на Мельника, а тоді кинув, аж земля загула.

Прокіп повільно натоптував люльку. Прибулий сів поруч, витягнув з кишені цигарку. Закурили, і мельник сказав:

– Уже й полудень доходить.

– Та доходить, – погодився прибулий, глянувши на сонце.

– Час обідати. Що це баби у святий день порядку не пильнують.

Проте баби пильнували, бо за мить із сіней почувся тоненький дівочий голосок.

– Дідуню! Обід!

– Ходи, поїси з нами, що Бог дав, – буркнув Прокіп, підводячись.

– Дай тобі Боже, – озвався незнайомець і пішов за ним.

Із сіней, де не було підлоги, праворуч через високий поріг вели двері до кімнат, а ліворуч через іще вищий – до світлиці, чи то пак до просторої кухні, яка слугувала водночас їдальнею, і де через це проводили цілий день. Чи не чверть приміщення займала здоровенна піч, білена вапном. Величезний отвір пашів жаром. На його червоному тлі чорніли казани, які сичали, булькотіли й сповнювали повітря запахом смачної страви. На печі й на добудованих лежанках, де взимку спали дорослі й діти, зараз лежав хіба що якийсь мотлох, прикритий смугастим килимом.

Непотиньковані, але обшиті шалівкою стіни вкривали сотні кольорових вирізок. У кутку висів визолочений іконостас, прикрашений кольоровим папером, а перед ним на мосяжних ланцюжках горіла невелика оливна лампадка.

У тому таки кутку стояв великий стіл, задля неділі накритий скатертиною із грубого чистого полотна. На скатертині лежала велика пласка хлібина, дерев’яні й алюмінієві ложки, виделки, ножі й сіль у зеленій сільниці з накривкою у вигляді вівці з ягнятами. Під стіною тяглася широка лава, а над нею висіли мисники, прикриті газетами з вирізаними зубчиками. На мисниках стояли глечики, миски, чашки, тарілки, емальовані каструлі й казанки, а на почесному місці пишалися шість мідних каструль, що виблискували різкою металічною червінню.

У світлиці було шестеро людей. Стара, згорблена баба, дві досить ще молоді жінки й бліденька дівчинка з гарними чорними очима. На вигляд їй було років тринадцять. Крім того двоє чоловіків: кремезний рудий мужик із широкими плечима. Цей скромно сидів біля дверей. Та ще худорлявий молодий брюнет, про якого прибулий відразу здогадався, що то син господаря, Василь. Цей сидів на лаві за столом, обпершись на лікоть, та й дивився у вікно. Поява батька й незнайомця не порушила його невеселих думок.

Тим часом жінки заметушилися й заходилися подавати. За мить на столі вже парували дві здорові миски: одна із жирним, щедро забіленим борщем, друга – з вареною картоплею.

Для Прокопа й Василя поставили глибокі фаянсові тарілки. Решта їла зі спільних мисок. Старий сів на почесному місці під образами, розмашисто перехрестився, інші зробили те, що й він, і за мить у кімнаті почулося смаковите сьорбання. Присутність незнайомого гостя нікого не здивувала. Таке часто траплялося. Ніхто й не звернув на нього особливої уваги. Присутні зрідка перекидалися словами, то польськими, то білоруськими, як і всі в тих краях. Невдовзі миски спорожніли, і стара господиня, яку всі називали матінкою Агатою, звернулася до однієї із жінок: