Знахар

«Зрештою, – з гіркотою думала Марися, – Боже мій! Хіба мене це стосується? Нехай собі одружується, із ким хоче. Бажаю йому знайти найвродливішу й найвідповіднішу дружину. Але з його боку це так негарно, що він не зайде навіть перекинутися кількома словами. Я ж бо його не вкушу. І мені нічого від нього не потрібно».

Чинський повертався біля сьомої. Двері крамнички цілком випадково були відчинені, і Марися (так само випадково) стояла на порозі.

Проїхав повз. Навіть не озирнувся. Навіть на неї не глянув.

«Може, воно й на краще, – утішала себе Марися. – Пані Шкопкова має рацію, я не повинна задурювати собі ним голову».

Того ж таки вечора начальник місцевої пошти, пан Собек, був приємно вражений. Зустрів панну Марисю, як та поверталася додому, і коли запропонував їй прогулянку до Трьох Грушок, дівчина погодилася не вагаючись. Нічого дивного в тім би не було, якби йшлося про будь-яку іншу дівчину з Радолишок. Собек сміливо міг зарахувати себе до тих мужчин, що мають успіх у протилежної статі. Був молодий, непоганий на вроду, мав державну посаду з перспективою кар’єри, бо ж усім було відомо, що його дядько – неабияка персона в окружній дирекції. Крім того, пан Собек чудово грав на мандоліні, на прегарній, інкрустованій перламутром мандоліні, із якою в неробочі години ніколи не розлучався.

Оця мандоліна, а також інші вказані риси пана Собека помітно приваблювали молодих панянок. Усіх, чи то пак, майже усіх, з одним, проте, винятком, причому дуже прикрим для пана Собека. Марися, щоправда, завжди була з ним увічливою, проте ніколи не виявляла бажання ближче познайомитися й неодмінно відмовлялася від пропозиції піти на ковзанку, прогулянку чи на вечірку.

Якби пан Собек належав до чоловіків амбіційних, то давно вже припинив би свої спроби сподобатися Марисі. Але він був статечним, поважним хлопцем, примх чи капризів не мав, відсутністю терплячості не грішив, а що відзначався стійкістю сподобань, то час від часу повторював свої пропозиції.

І от того дня він таки переконався, що обрав слушну тактику.

Вони йшли поруч дорогою, добре знаною молодим і старим мешканцям Радолишок, до Трьох Грушок, дорогою, що нею колись старі, а тепер молоді, ходили парами, і яку пані аптекарка в’їдливо називала Коров’ячим променадом, бо туди й корів на пасовисько гнали.

З вікон плебанії, звідки ксьондз, що турбувався про моральність своїх парафіян, бачив цю дорогу мов на долоні й міг доволі чітко сказати, скільки наступного року відбудеться шлюбів, і хто саме вінчатиметься. Досить було помітити, що той чи інший парубок «вчащає» на прогулянки постійно з однією й тією самою панною. Висловлюючись звичайною мовою, казали, що «він із нею ходить», а це у свою чергу сприймалося як обітниця шлюбу, а в найгіршому випадку – як незаперечний прояв кохання. Чому це вбачалося саме в «ходінні», а не стоянні, сіданні чи іншій будь-якій зміні позиції людського тіла, у Радолишках ніхто не замислювався, і вже напевне не думав про це під час першої своєї прогулянки до Трьох Грушок із Марисею пан Собек.

Він думав тільки про пану Марисю, про те, що вона вбога, але дуже освічена і з кращими манерами, ніж в інших дівчат, що вона точно вродливіша за будь-яку з них, і що такої дружини не посоромився б навіть державний чиновник надзвичайно високого рангу. Свої ж думки він виражав тим, що тихенько бренькав на інструменті (він полюбляв сам так називати свою мандоліну) мелодію модного танго: «Чи покохаєш ти мене колись, Лоліто…»

На жаль, панна Марися, хоча й розуміла делікатний натяк танго, хоча й здогадувалася про наміри віртуоза, хоч і відчувала певну вдячність за таку честь, проте настрою партнера не поділяла. Вона навмисне пішла на прогулянку з паном Собеком, щоб розважитися, переконати себе, що Собек – людина порядна, і вона не повинна його уникати, бо він був би для неї відповідним чоловіком. Навіть ідеальним. Він не пив, не влаштовував скандалів, не гасав на мотоциклі, зате відзначався неабиякою сталістю. Не те, що дехто!.. Що з того, що він не такий розумний і манери в нього не такі вишукані. Цим нікого не зганьбиш…

Та всі ці аргументи, добра воля й прогулянка, що закінчилася лише коли зійшов місяць, романтичний настрій, прикрашений музикою й розмовами виявилися ні до чого: Марися повернулася додому знеохочена, сумна й вирішила ніколи більше не ходити на прогулянки до Трьох Грушок ані з паном Собеком, ані будь із ким іншим.

Уночі їй наснився страшний сон. Вона бачила себе й молодого Чинського. Вони їхали мотоциклом із шаленою швидкістю, втікали від пожежі, яка їх весь час наздоганяла. І раптом перед ними опинилася прірва, вони впали на кам’янисте дно… Було так багато крові, а він сказав:

– Я помираю через тебе.

І вона відчула, що теж помирає й почала кликати на допомогу.

Коли розплющила очі й отямилася від сну, побачила, що над нею схилилася пані Шкопкова.

– Куди ніч – туди й сон! – сказала вона. – Що тобі наснилося, що ти так кричала?

У першу хвилину Марися хотіла розповісти їй усе, та пригадала собі, що пані Шкопкова вміє тлумачити сни, тож вирішила промовчати. Може, сон означав щось погане для пана Чинського, якого пані Шкопкова однаково не любила. Вона тільки й шукала нагоди, аби сказати йому щось неприємне.

– Я кричала? Сама не знаю, чому, – сказала Марися. – Може, щось і снилося. Сни так легко забуваються.

Проте Марися не забула. Назавтра, побачивши коней з Людвикова і пана Леха в бричці, вона аж здригнулася. Була певна, що цього разу він зайде.

Та вона помилялася. Він прислав по цигарки кучера! Кучера!

Чинський вочевидь уникав зустрічатися з нею. Подальші події остаточно це підтвердили. Не було й дня, аби він не з’являвся в містечку чи не проїздив його вулицями. Іноді бричкою іноді верхи, а найчастіше мотоциклом. Минулого року він ніколи тут так часто не бував. Тепер, видко, робив це на злість Марисі або з якихось інших причин, про які вона не знала.

Щоразу, коли пан Лешек був без мотоциклетних окулярів, вона бачила, що його обличчя схудло, змарніло й набуло якогось похмурого, майже затятого виразу.

«Може, його спіткало щось погане?» – занепокоїлася Марися й відразу висварила себе за це незрозуміле хвилювання: чого це вона ним переймається?!

Зрештою, вона до всього збайдужіла. Не підхоплювалася до вікна, почувши гуркотіння мотоцикла чи тупотіння копит, намагалася взагалі цього не чути.

І от, коли вона вже геть утратила надію – сталося.

Це було двадцять четвертого червня. Від самого ранку в крамниці було багато покупців, як завжди в день іменин ксьондза: усі купували вітальні листівки. Школярі, з дитячого садка, із притулку, черниці й інші. Лише біля дев’ятої все вгамувалося, і Марися змогла спуститися до льоху по тютюнові вироби, аби бодай кілька пачок розікласти на вітрині. Поклала до кишені фартушка, і стрімкою драбинкою піднялася нагору. Озирнулася – і аж пополотніла: він стояв за два кроки від неї.

Вона й не знала, чи вирвався в неї крик, не бачила, що з фартушка висипалися на землю пачки із цигарками. Розуміла тільки, що світ вирує в якомусь шаленому, божевільному темпі, і що вона точно впала б, якби Чинський не тримав її міцно в обіймах.

Щоразу, коли вона потім намагалася хвилина за хвилиною, мить за миттю відтворити у своїй пам’яті цю величезну, цю чудову подію – нічого не виходило. Пригадувала тільки гострий, мовби розгніваний погляд його чорних очей, а тоді

майже болючі обійми і безладні слова, яких вона тоді не розуміла, але чий зміст проникав їй просто в кров.

А тоді до крамниці хтось увійшов, і вони відсахнулися одне від одного, напівпритомні.

Покупець, певне, вирішив, що вона очманіла. Не могла збагнути, про що йому йдеться, не могла порахувати, скільки він винен. Коли клієнт нарешті вийшов з пакунком, дівчина вибухнула сміхом.