Знахар

– Легко вам говорити…

– Легко чи ні, це інша справа, а Зенона не варто сприймати серйозно. Що для вас Зенон? Начхати та й годі…

– А хоч би й так, – Марися втерла сльози. – Адже люди чули, у містечку пліткуватимуть. Де ж я очі подіну?

– Ой, панно Марисе, а нащо ж вам очі ховати? Сумління у вас чисте, без сумніву.

– Не кожен повірить, що чисте.

– Хто сам чесний, той повірить, а лиха людина й у костелі бруд знайде. Та на лихих немає чого зважати. Було та й загуло, минулося. Бачите, – показав він на кошика, – це я до садівника йду полуниць купити. Не підете зі мною? Добрі полуниці, великі. А солодкі!

Марися посміхнулася.

– Спасибі, але мені додому треба…. До побачення.

– До побачення, панно Марисе. А перейматися далебі немає чого.

Дівчина зупинилася й сказала:

– Ви такий добрий до мене… Я цього ніколи не забуду.

Собек скривився й махнув рукою.

– Яке там добрий. Не варто й говорити. До побачення.

І мугикаючи під носом якусь пісеньку, попрямував до садка. Вибрав полуниці, поторгувався, заплатив, повернувся додому. Він обожнював полуниці. Висипав їх у дві глибокі тарілки, розтер у ступці цукор, щедро посипав ним ягоди, аби просякли. Він любив усе робити методично.

Тим часом закип’ятив воду на чай, вийняв з буфета хліб і масло. Це була його вечеря, яка нині, з нагоди суботи, завершувалася такою смакотою, як тарілка соковитих, ароматних полуниць. Другу він залишив на завтрашній обід.

Потому помив посуд, витер, розставив, зняв зі стіни свою прекрасну мандоліну й вийшов.

Улітку в суботні вечори вся молодь була на вулицях, головно на Коров’ячому Променаді. Пан Собек увесь час зустрічав знайомих. Із деким він зупинявся, балакав, жартував, декому лише вклонявся здалека. Проминув Віденську, вулицю Наполеона, потому подався до Трьох Грушок і завернув. Дівчата намагалися залучити його до своєї компанії.

Завжди приємно послухати музику. Проте він відмовлявся й прогулювався сам, бренькаючи час від часу по струнах.

Коли проходив вулицею Вірменською, побачив на ґанку в Лейзора кількох молодиків, що сиділи й курили цигарки.

– Гей, – погукав один, – пане Собеку. Ходіть-но сюди, заграйте щось.

– Щось не хочеться, – зупинився Собек.

– Та чого там не хочеться, – озвався інший голос. – Сідайте до нас, то й захочеться.

– А до вас я не сяду, – відказав на те Собек.

– А чого б це?

– Бо між вами є негідник, а я з негідниками справи не маю.

Запала мовчанка, а тоді третій голос запитав:

– А кого це ви на думці маєте, коли на те ваша ласка?

– На думці я його не маю, – спокійно процідив Собек. – Я його зневажаю. А коли вам цікаво, про кого це я, пане Войдилло, то якраз про вас.

– Про мене?

– Так, про вас, пане екс-семінаристе! Для мене ви негідник і до вас я не пристану.

– За що ви людину образили, пане Собеку? – примирливо озвався хтось із компанії.

– Не людину, а скотину. Ба гірше, бо ще й хулігана.

– Та він п’яний чи що? – закричав Зенон.

– Чи п’яний? Ні, пане Войдилло, я не напідпитку. Я геть тверезий. Не те, що ви, по рівчаках ночуєте. Непристойним чином на молодих дівчат нападаєш. Лише п’яна, перепрошую, свиня може невинну й беззахисну дівчину на вулиці серед людей паскудними словами ображати. Ось так.

І бренькнув кілька тактів з «Осінніх маневрів».

– Це йому про ту Мариську йдеться, що в Шкопкової працює.

– Певне, що про неї, – підтвердив Собек. – Про неї, що її такий негідник, як шановний пан Войдилло…

– Замовкніть! – вигукнув Войдилло. – Годі з мене!

– Вам годі, а мені мало!

– Пильнуйте свого носа!

– Та й ви може на свій глянути. От лише темно. Здалеку не видко. Але до мене ви не підійдете, бо боїтеся.

Зенон засміявся.

– Чого, чого, дурню, мені боятися?

– А того боятися, що зараз тобі пику натовчу!

– Облиште, не варто, – порадив хтось із ґанку.

– Авжеж, що не варто руки каляти, – тим самим тоном підхопив Собек.

– Сам дістанеш по морді! – гаркнув Зенон.

І перш ніж присутні встигли його втримати, скочив із ґанку. У темряві завирувала колотнеча. Почулися кілька глухих ударів, а тоді сильний тріск. Це прегарна мандоліна пана Собека розлетілася на цурки в зіткненні з головою екс-семінариста. Супротивники зчепилися й гепнулися на землю. Покотилися під паркан.

– Пусти, – озвався здушеним голосом Зенон.

– А ось тобі, хулігане, ось тобі, ось, ось, щоб пам’ятав!

Собекові слова супроводжувалися ударами.

– Попався ж ти мені! Ось тобі! Ось! Зачіпатимеш іще дівчат?! Га?

– Не чіпатиму!

– То маєш, аби пам’ятав!

– Не чіпатиму, присягаюся!

– То ось тобі ще, щоб обіцянки не забув! І ще! І ще!

– Рятуйте, браття! – заскімлив Зенон.

Довкола зібралося кільканадцятеро людей, чию увагу привернула бійка. Та ніхто не кинувся на допомогу. Собека всі поважали, і навіть ті, хто не знав, у чому тут справа, припускали, що він має рацію, тим більше, що його супротивником був скандаліст, якого всі зневажали. Зенонові товариші ж не квапилися демонструвати солідарність. У глибині душі вони від початку були на боці Собека. Зрештою, бійку почав Зенон.

– Панове, – озвався хтось із гурту. – Годі, годі!

– Припиніть! – докинув інший.

Собек підвівся із землі. З дому вибіг Лейзор із гасовою лампою в руці. При її світлі стало видко усе спустошення, завдане Зеноновій зовнішності. Він устав у подертому вбранні, очі мав підбиті, з носа текла юшка. Він поворушив язиком у роті й виплюнув кілька зубів.

Собек обтрусив одяг, підняв із землі гриф мандоліни, на струнах якого жалюгідно звисали рештки інструмента, кахикнув і, не кажучи й слова, пішов геть.

Решта теж почала розходитися, нічого не кажучи й ні про що не розпитуючи. Назавтра в Радолишках гуло мов у вулику. Після служби в костелі ніхто про інше й не говорив. Усі добре знали про причину й перебіг бійки. Усі вважали правим Собека й раділи, що той утер носа Зенонові. Та з іншого боку осуд спрямували на Марисю. По-перше, що це сталося через неї, а по-друге, що просиджування молодого Чинського в крамниці так чи сяк погано свідчить про моральність молодої дівчини.

Крім того, хіба можна уявити, щоб через якусь приблуду, продавчиню із крамниці билися не останні в містечку люди – чиновник і син із багатої, шанованої родини.